Як реформують інтернати у Львівській області та яка доля очікує на дітей? Сьогодні про це все говоримо у студії із нашими гостями, вітаю їх. Мар’яна Білик, координаторка проектів «Львівської освітньої фундації», а також Володимир Лис, начальник Служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації. Вітаю вас, колеги.
Пане Володимире, що зараз буде нового з інтернатами? Тому що побувавши в інтернаті у Верхньому Синьовидному, ми розуміємо, що його на червень обіцяють закрити. Не дуже в захваті від цього батьки і не дуже в захваті від цього вчителі. Чому так?
***
До 2026 року в Україні мають зникнути інтернати. Ніхто не сперечається, що дітям буде краще у родинах. Однак є інтернати, які вже за крок до закриття. Чи готові до того діти, вчителі та батьки?
Василь Чергавий (директор школи-інтернату): «Наша школа – це інтернат для дітей з вадами розумового розвитку. Дітей 40 у нас на даний момент в школі знаходиться. Тому наша установа йде під закриття і буде реформуватися у дитячо-оздоровчий табір “Надія”».
Мар’яна Романяк: «Коли обіцяють реформувати?»
– Реформувати обіцяють з 30 червня. Зараз паралельно вже відбувається процес реєстрації табору, ми напрацювали статут.
– А що буде з дітьми? Вони підуть у звичайну школу, батьки приймають рішення, куди вони підуть, опікуни їхні?
– У нас немає дітей-сиріт, так що батьки будуть приймати безпосереднє рішення, бо є закон України про те, що кожен із батьків має повне право давати дитину в той заклад, який він вважає за потрібне. Так що вони підуть згідно з програмою інклюзії, напевно, по середніх школах.
Мар’яна Романяк: «Оскільки школа закрита на карантин, ми вирішили поспілкуватися з однією мамою – почути її думку, що вона думає щодо переведення свого сина в іншу школу. Пані Галина, вітаємось з нею. Добрий день, пані Галю».
Галина Стасів (мама): «Добрий день».
– Вітаю вас. Як ви?
– Добре. Його звати Ромчик, йому 13 років, 25 листопада його день народження. Він не говорив з народження, потім пішов до школи – і почав розмовляти. Чим більше в школі – тим більше дитина почала розвиватись. Я дуже задоволена цією школою, дуже.
– В яку школу його будете давати?
– Я не знаю нічого ще, і сама не знаю. Бо я привикла до свого села, у мене всі родичі працюють там. І я би хотіла на дальше, щоби ця школа працювала.
Мар’яна Романяк: «Маріє Миколаївно, як ви ставитесь до того, що реформують ваш інтернат?»
Марія Місюрак (вчителька математики): «По нашому гірському району – може, воно ще й трошки зарано. Тому що діти живуть у нас в таких далеко доступних до району місцях. В гірських віддалених районах є проблеми з транспортом, з доїжджанням і таке інше. І їм у нашій школі було добре – вони мали все. Вони мали турботу».
Ірина Малькович (психолог): «У нашій школі кожна дитина буде по-своєму адаптуватися: комусь буде легше, комусь буде трошки важко. Але надіюся, що вони адаптуються. Більше спілкуюся з ними, щоби менше конфліктувати, більше дружити. Тести різні – про дружбу, про взаєморозуміння, про спілкування, про толерантність, про культуру поведінки. І не боятися. Перш за все намагаюся донести до них, щоб вони не боялися».
***
Володимир Лис: Перш за все – це є комунальний заклад Львівської обласної ради, і рішення прийняли депутати обласної ради. Але це в ногу з часом, тому що зараз в Україні триває реформа, яка розрахована на 10 років – відповідно, ми нікуди не втечемо від цього.
Якщо вже взяти так по цьому сюжету, то в місті Скольому є на місцевому бюджеті інтернатний заклад, в якому майже пару сотень дітей. І якщо тих сорок діток, які є в тому закладі в Синьовидному, де, як батьки кажуть, так добре – по можливості могли би бути там.
Але сама децентралізація – що вона зараз передбачає? Що будуть ОТГ створені – і кожна ОТГ відповідає за своїх дітей: вони будуть змушені платити за перебування дітей у закладах. Або створити такі умови, щоби діти могли перебувати в себе вдома з батьками, створити соціальні послуги, які вони повинні були б надавати.
Ви думаєте, це все створиться? Тим паче, що в цьому інтернаті навчаються діти, які мають вади розвитку. Їм тепер іти в звичайну школу і вчитися? Чи буде там добре їм, чи буде їм там комфортно, чи приймуть їх інші діти?
Володимир Лис: Ви знаєте, що в Україні запроваджена інклюзивна освіта досить активно. І з затримкою психо-мовного розвитку вже з цього року не брали дітей до спецшколи. А тут ще треба перевірити дітей, наскільки вони відповідали тим вимогам, що були в закладі. Я нічого не хочу казати, але є певні перестороги по наших закладах. У нас взагалі в області майже 5300 дітей в закладах. Сиріт там тільки 120. А якщо взяти ще по діагнозах – то також є питання, я вам скажу. Це все діти, які мають батьків – і батьки мали би нести відповідальність за своїх дітей.
Мар’яно, ваша думка з цього приводу? Чи справді буде краще дітям, якщо їх переведуть до звичайних шкіл, якщо вони повернуться ночувати, спати, їсти у свої сім’ї? Ви працюєте з дітьми і можете з власного досвіду нам навести приклад.
Мар’яна Білик: Так, ДІ-реформа відштовхується від такого важливого принципу – це є найкращий інтерес дитини. Думаю, сьогодні ми можемо говорити про те, що інтернат є абсолютно неприроднім середовищем для дитинки. Дитинка має жити в сім’ї.
Але якщо тих сімей нема – або якщо ця сім’я, пробачте, неблагополучна, батьки випивають? Всяке буває. Невже їй тоді краще у сім’ї?
Мар’яна Білик: Статистика говорить про те, що 92% дітей, які знаходяться в інтернатних закладах – це діти, які мають сім’ї. Решта 8% – це статусні дітки: це дітки, чиї батьки позбавлені батьківського права, або ж це діти, які справді не мають батьків – біологічні сироти. 92% має батьків. Питання все-таки – чи хтось працював із цією сім’єю, чи хтось проводив оцінку її потреб, щоби сказати: «Так, дитина не може жити з цією сім’єю, сім’я не може забезпечувати потреби дитини». Не було такого до цього моменту, до цієї реформи.
Пане Володимире, а чому не було?
Володимир Лис: Не було тільки через то, що… Були створені заклади, була освітня субвенція, що більше дітей у закладах – то більше коштів переходило на область. Це не тільки про Львівську область – про всі області. Відповідно, ніякої відповідальності органів місцевої влади за тих дітей. Тепер, коли місцева влада буде платити за тих дітей своїх у закладах, утримувати їх – ясно, що вона задумається – а може, краще попрацювати із сім’єю? Дати їй психолога, соціального працівника?
А працюють зараз із сім’ями, пане Володимире?
Володимир Лис: Безперечно.
Хто працює і як?
Володимир Лис: Сам процес реформування інтернатних закладів розпочався в 2008 році – була така постанова Кабміну, програма довга. До речі, «квіткою» того всього було закриття Червоноградського інтернату рівно в 2017 р., як освітяни і казали. Вони казали: «Того ніколи не буде», – але в 2017 р. ми закрили Червоноградську школу-інтернат для дітей-сиріт.
Де ті сироти зараз?
Володимир Лис: А їх всіх розібрали по сім’ях. Одна дитина тільки пішла на заклад. А казали «того ніколи не буде». Ми три роки просто припиняли прихід дітей в інтернат: ми не давали – число дітей зменшилося. Вони поміняли статут, набрали дітей із сімей зі складними життєвими обставинами. Ми то поставили на місце – дітей в сім’ї позабирали. Сиріт ми пороздавали по прийомних родинах; попрацювали з опікунами, з родичами – і все, дітки є в сімейному середовищі.
Я пропоную подивитися ще одну історію – ще одного інтернату, який також обіцяють реформувати. Це вже львівський інтернат, у них інша думка з цього приводу. Послухаймо.
***
Андрій Закалюк (директор львівської школи-інтернату №2): «Здоров, в тебе день народження буде?»
Уучень: «Так».
– То я тебе вітаю, молодець. Станом на сьогоднішній день у нас навчається 127 дітей. Це діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, і діти, які опинилися в складних життєвих обставинах – діти з багатодітних сімей, малозабезпечених. І повірте – я буду дуже тішитися, якщо залишуся без роботи, але ці діти отримають маму і тата. Тому буду фантастично щасливою людиною, якщо так буде.
Андрій Закалюк: «Ті, що їздили зі мною на лижі, дуже класно каталися, правда?»
Вчителька: «Хто їздив на лижі?»
Діти: «Я!»
Андрій Закалюк: «Їздять просто кльово… В нас буде реорганізований інтернат у заклад освіти – буде або гімназія, або ліцей. В нас залишиться структурним підрозділом так званий “Центр дитини” (ми ще не знаємо, як він буде точно називатися) з можливістю проживання для 25–30 дітей – тих, які в силу тих чи інших обставин не можуть (чи зараз, чи тимчасово) піти в сімейний фонд. Ми про це говоримо вже другий рік підряд. Нема ніякого спротиву зі сторони батьків, тому що ми з кожною сім’єю окремо працюємо, з кожною дитиною окремою працюємо – і ми про це постійно говоримо. Тому воно в нас так безболісно проходить.
Повірте, ті, хто думають про дітей – ніхто не спішить. Бо всі чудово розуміють, що праця з дітьми, праця з сім’ями – це важка праця. Ми говоримо про дітей – ми не говоримо про заклад. Друзі, ми не говоримо про приміщення, ми не говоримо про школи. Деінституалізація – це питання дитини і сім’ї. Якщо ми вирішуємо питання у сім’ї, якщо ми допомагаємо сім’ї, якщо ми визначаємо справжні потреби сім’ї і навчимося їх правильно надавати… Це ще інше питання – чи ми здатні надавати ці послуги сім’ї, чи в нас є кому їх надавати? Тоді – без питань, ми готові це робити.
Але якщо нічого взамін ми не пропонуємо, просто кажемо: “Ідіть на вулицю…” Ну, побачите, чим це закінчиться – це буде плачевно і страшно насправді. Але я вірю в те, що все це вдасться, тому що є дуже багато класних людей, які готові це робити, допомагати, думати. Тому – отак».
***
Друга школа-інтернат у Львові дуже приємно здивувала нашу знімальну групу як керівництвом, так і ставленням дітей до навчання, так і приміщенням. Мар’яно, на вашу думку, наскільки ця реформа залежить від керівника навчального закладу – і чи залежить взагалі?
Мар’яна Білик: Ця реформа дуже залежить від керівника, тому що керівник насправді створює настрій в закладі. І дійсно можу сказати, що Школа-інтернат №2 у Львові – це той заклад, де 100% персоналу хоче, щоби інтернат закрився. І це дуже важливо, бо це також впливає на дітей, на їхні сім’ї. Сім’ї попереджені про те, що інтернат закриється – і зараз ми вже працюємо в Львівській освітній фундації разом з інтернатом над тим, що ми їздимо в сім’ї, запитуємо, які в них є потреби, робимо оцінку їхніх потреб – і шукаємо в громаді людей, які можуть ці сім’ї підтримувати, коли дітки повернуться.
А як сім’ї ставляться до того, що діти повертаються додому?
Мар’яна Білик: Також по-різному. Насправді, реформа ДІ потребує широкого інформування і просвітництва. Бо якщо підійти до людини на вулиці і запитати: «Як ви думаєте, чи добре, щоб закрили інтернати?» – то є велика вірогідність, що вам скажуть: «Ні, не добре, нехай би інтернати були – вони допомагають діткам». Але насправді це дуже глибоке дослідження, це дуже широка тема – тема прив’язаності, тема сімейного виховання, яка потребує поширення і розвитку.
Пане Володимире, якщо всі інтернати в області вже розформують, чи ці діти, які не мають сімей, не мають куди піти, – чи буде їх кому прийняти?
Володимир Лис: Ну, перш за все, ви знаєте, що в області вже не один рік розвиваються такі сімейні форми, як дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї зараз запродваджують.
Скільки їх зараз є?
Володимир Лис: 35 дитячих будинків сімейного типу і 101 прийомна сім’я. Цього року плануємо ще п’ять будинків відкрити. Це реально, є кошти навіть з минулого року виділено, і цього року є кошти в бюджеті на будівництво і придбання будинків під дитячі будинки сімейного типу. Далі передбачено в законодавстві будівництво малих групових будиночків – тобто діти, які не мали би куди піти… Це буде така альтернатива соціальному гуртожитку при кожній громаді, де би діти могли перебувати.
Там теж будуть батьки, опікуни?
Володимир Лис: Ні, там буде людина, яка буде найнята, яка буде дивитися за їхнім побутом, допомагати, але діти будуть соціалізовані в суспільстві нормально, тільки там будуть спати, вести свій побут – і то до пори до часу. В державному бюджеті цього року вперше було закладено гроші на придбання житла у власність для дітей-сиріт і осіб з числа дітей-сиріт.
Коли їм це житло передається?
Володимир Лис: З 16-ти років дітей, які не мають житла, ставиться на квартирний облік, і по виповненні 18-ти – до 23 років (бо наша програма до 23 років) ми стараємося купити. За останні три роки в області придбано житло у власність понад 150 дітям-сиротам.
Вони там живуть?
Володимир Лис: Так, вони там живуть.
Ви перевіряєте?
Володимир Лис: Перевіряємо і дивимося.
А чи перевіряєте ви тих батьків, які стають опікунами, тобто які створюють будинки сімейного типу?
Володимир Лис: Однозначно. Перш за все, є сито відбору (поки людина збере всі документи), майже як на всиновлення. Друге питання, є певні нюанси – що деякі батьки потім перегорають. Ну, не передбачена в нас відпустка. Дитячий будинок сімейного типу – це сім’я, а батьки ж не мають відпустки – і вигорають. Тут би мала бути роль соціальної служби, щоби допомогти. Не буду лукавити: в нас є розформовані дитячі будинки сімейного типу. Є діти, які по сім’ях попали. Бо одна з умов: дитина з прийомної сім’ї, з дитячого будинку сімейного типу тільки в сімейну форму виховання може попасти.
Як працюють будинки сімейного типу ми також перевірили – побували в одному з них у Львові. Подивіться, як там проживають діти.
***
Катерина Долгова (мати-вихователь): [Калатає дзвіночком] «У нас так будь-що, будь-які збори будь-що – то ми дзвонимо, не треба кричати.
Для мене адаптація – це коли дитина чується вдома, коли вона чується потрібною, коли вона вже може якось себе проявляти, якісь ініціативи. Я маю на увазі суто будинок, тобто коли це проявляється вдома».
Марічка: [Показує морських свинок] «Це Квіточка, а то Пушок. Я доглядаю з Солею, даю їм їсти корм, яблучко».
Катерина Долгова: «Є діти, які, звичайно, швидко адаптуються».
Володя: «Тута я сплю, тута Саша, тута наш стіл, тут зошити, ручки».
Катерина Долгова: «Є діти, які адаптуються і рік, і два, і три. Я можу сказати впевнено за одну дівчинку – їй треба було три з половиною роки. Володі треба було півдня. Ти підглядав?»
Володя: «Та. Це моя хата, тут я ховаю речі. Тут я спеціально таке зробив. Коли виросту – буду охоронцем або поліцейським».
Катерина Долгова: «Це для дитини надзвичайний стрес. Якщо це старша дитина – особливо. Маленька – вона потребує тата, маму, вона тішиться, що може тебе обняти, поцілувати, вона тішиться від того, що може з тобою лягти поспати – і їй цього достатньо.
А дорослій дитині набагато важче. Дорослі діти – вони більше зранені, вони вже більше бачили в житті і їм повірити важче, їм все набагато важче. Ну і, звичайно, має велике значення, за яких обставин дитина лишилася без батьків, це все має дуже великий вплив. Чим трагічніша доля – тим ті діти обережніші, вони більш замкнуті, більше розраховують на себе, на друзів. Вони поволі пускають тебе в своє життя».
Володя: «Я займаюся уроками деколи. Ходжу на танці, хочу, щоби мене мама записала на корф, на корфу…»
Катерина Долгова: «Я думаю, незле, що діти повернуться в сім’ї. Можливо, для когось це буде таким моментом, шансом для чогось. Для когось – навпаки. Можливо, батьки відчують відповідальність, займуться врешті своєю дитиною. Тобто тут є різні варіанти… Можна говорити багато – але я думаю, що цей не найстрашніший».
***
Майбутні музиканти – герої нашого сюжету… Мар’яно, ваша думка щодо того, як у зараз працюють будинки сімейного типу у Львові та області, чи достатній контроль над ними – і, можливо, потрібна ще якась допомога, яка зараз не працює? Можливо, все гаразд.
Мар’яна Білик: Я більше говорила не про контроль, а про підтримку. Тому що насправді дитячі будинки сімейного типу – це така форма, коли дійсно батькам потрібна підтримка, батькам-вихователям. Тому я думаю, що ми маємо зосередитися на підтримці зі всіх точок зору – і з громадських організацій, і з державних служб.
Щодо того, яка це форма – то це дуже гарна форма, тому що діти мають можливість бути в сім’ї. І сильна сторона його в тому, що може бути оформлена велика сім’я – де є п’ятеро дітей, наприклад. Вони можуть разом усі бути в сім’ї.
Володимир Лис: По шість навіть. У нас є два будинки, де по шість рідних братів і сестер з однієї сім’ї об’єднані родинною групою.
Мар’яна Білик: Бо складно в прийомну сім’ю дати шістьох дітей. ДБСТ вже створює таку можливість.
Володимир Лис: Навіть опікуна знайти дуже тяжко, в тім числі й серед родичів.
Чому тяжко знайти опікуна?
Володимир Лис: З опікунами якраз ми працюємо. З опікунами зараз легше, особливо по районах. Б’ємо на відчуття: від релігійних мотивів до родинних, до кровинки стараємося докопуватись. Буває, я навіть виїжджав у райони, шукали родину. Бо строго-на-строго поставлене питання: перед тим, як дитина сиротіє – вивчіть можливість, хто з родичів забере. Кожне попадання дитина в інтернатний заклад – це як НП для області: ми по кожній дитині доповідаємо міністерству.
Тобто якщо дитина сиротіє – питання до місцевих служб, до місцевої влади: ви допустили до того, що родина пішла, скосилася з того. Що ви зробили для того, щоби дітей спасти, де вони би мали бути? Питання зараз виключно до місцевої влади.
Пане Володимире, на вашу думку, чи готові школи прийняти нових дітей? Тобто діти будуть ставитися до інших дітей, що «ця дитина з інтернату, я не буду з нею сидіти за одною партою». Чи тут ведеться якась робота?
Володимир Лис: Пані Мар’яна вже сказала, що тут треба дуже велику інформаційно-просвітницьку роботу, толерантне ставлення треба виховувати.
А вона вже проводиться?
Володимир Лис: Ну а як же! Ведеться і освіта. Любомира Степанівна Мандзій – мали ми не одну нараду з того питання. До речі, наскільки освіта готова до того, що діти з особливими потребами зараз попадуть в наші школи? Не дуже завжди готові. І є таке, що батьки, забравши дітей з інтернату, просяться назад в інтернат, бо дітям в школі дискомфортно.
Тут треба дуже багато працювати. І тут в кожної родини, в кожної сім’ї… Навіть дивіться: є дитячий будинок сімейного типу. То від великого захоплення людей – до такого: «О, заробітчани». Та візьміть собі дітей, попробуйте їх виховувати – і тоді ми поговоримо, станемо на одну сходинку.
Мар’яна Білик: Додам тільки те, що зараз у Львові планують працювати з школами, йти до них і розповідати, що насправді діти з інтернату – такі самі, як діти з школи і немає між ними різниці.
Володимир Лис: І в райони і села – отуди ми їдемо.
Пане Володимире, ви сказали, що розформували деякі будинки сімейного типу в області. Чому?
Володимир Лис: Дуже по-різному. Деякі будинки перейшли в прийомну сім’ю в зв’язку з тим, що діти вийшли з граничного віку і батьки не виявили бажання добирати нових дітей. Деякі моменти були, що по здоров’ю батьків-вихователів мусили піти на такий шлях.
Скільки розформували вже таких будинків?
Володимир Лис: Ну, дивіться. Минулого року було п’ять створено - п’ять в нас було і розформовано, до речі.
Велика відповідальність і на ваших, і на наших плечах щодо цієї реформи. Надіюся, що ще неодноразово поговоримо, що так в цьому процесі, в ефірі нашої програми. Дякую вам. Мар’яна Білик, координаторка проектів «Львівської освітньої фундації», а також Володимир Лис, начальник Служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації.
Мене звати Мар’яна Романяк, це програма «Що не так?» – пишіть нам обов’язково на нашу сторінку у Facebook і побачимось за тиждень.