Від початку повномасштабного вторгнення Росі в Україну в медіапросторі все частіше можна побачити абревіатуру ІПСО, якою позначають маніпулятивні та фейкові повідомлення. ІПСО – це інформаційно-психологічні операції, що мають на меті вплинути на емоції, поведінку людей, а також формувати поведінку влади, організацій, груп тощо. ІПСО відрізняється від дезінформації за своєю суттю, однак схожі за метою.
Медіаексперт Дмитро Золотухін у інтервʼю ZAXID.NET розповів, чому пересічним українцям не обовʼязково знати, що таке ІПСО, натомість необхідно вміти розрізняти правду від фейку та чому Україні потрібно регулювати урядову комунікацію.
***
Що таке ІПСО і чому його зараз стало так багато в медіапросторі?
Пересічній людині не треба думати, що таке ІПСО і з чим його їдять. На мою думку, українська медіспільнота обрала хибну стратегію – сім років навчати людей, що таке дезінформація, а потім раптово перемкнутися і почати пояснювати, що таке ІПСО. Це не правильно і навіть шкідливо для розвитку українського суспільства, медіаграмотності і критичного мислення. Ми просто побачили якусь солоденьку цукерочку і намагаємось її всі обсмоктувати.
ІПСО – це вузькоспеціалізована професійна діяльність окремо означеної кількості осіб, які здебільшого проходять службу в Головному управлінні розвідки (ГУР), Міністерстві оборони, Генштабі та інших спецслужбах. Там часто користуються цим та іншими визначеннями, наприклад, «спеціальні інформаційні операції, (СІО), «спеціальні акції з проведення дезінформування», «децепція» тощо.
Майже всі ці визначення містять слово «операція», тобто, комплекс заходів, що мають початок і кінець, певну обмеженість у часі, ресурсах, людях, досягненнях. Якщо порівняти ІПСО із поняттям дезінформації, то фейк не має початку чи кінця, не зрозуміло, хто його створює і поширює. І це ще гірше.
Однак пересічному українцю для того, щоб зрозуміти, що йому брешуть, не потрібно знати, як це називається, ІПСО чи дезінформація. Ми ж коли дивимось телевізор, не маємо знати, як працює відеокамера в оператора. Тому, будь ласка, не використовуйте цей термін де треба і де не треба. Це не пояснить на широкий загал, що відбувається, а лише заплутає.
Чи можете назвати приклади таких психологічних операцій?
Знову ж таки, ми маємо називати приклади маніпуляцій, не залежно від того, як їх називає наука, а для того, щоб люди розуміли, що це маніпуляція і не велись на неї.
Прикладом може бути хайп на початку війни, який розгорнувся навколо нанесення міток на дорогах і будівлях. Тоді всіх небайдужих громадян закликали їх зафарбовувати. Я не мав можливості дослідити джерела походження цього феномену і не маю доказів, що це було зроблено навмисно. Однак розслідувачі тоді казали, що це такі спеціальні засоби, що нібито помагають наводити ракети через супутники.
Із фото цих міток можна зрозуміти, що вони були нанесені спеціальною світловідбивною фарбою, яку використовують при геодезичній зйомці. Тобто, це виключно вузькоспеціалізовані речі й безпосереднього стосунку до військових дій не мають.
Але тоді всі почали їх боятися. Однією з гіпотез, для чого все це було зроблено, може бути те, що таким чином хтось намагався навести в українському суспільстві паніку, змусити людей боятися, щоб вони на все звертали увагу, щоб в них були розхитані нерви – занурити велику кількість людей в дискомфортну психологічну ситуацію.
Тоді люди починають робити помилки й ними можна буде легко керувати. І щоб виявити такі маніпуляції, нам, знову ж таки, не потрібно володіти науковими термінами.
Натомість потрібно ставити до себе запитання, чому я так себе відчуваю, чому я хочу зробити цей репост, чому мені це розповідають, що це медіа хоче, щоб я зробив, чи це спонукання до дії, чи воно нав’язане, чи я сам хочу це зробити. Якщо сам, то з яких причин. Всі ці питання до самого себе будуть нас захищати від маніпуляцій.
Ці питання ми можемо поставити собі, а як працювати з рідними, особливо старшим поколінням? Як їм пояснити, що, наприклад, жахаючі повідомлення в соцмережах можуть бути фейком?
Треба використовувати аргументи і емоції. У мене були ситуації, коли потрібно було переконати літніх людей евакуюватися з зони активних бойових дій. Вони відмовлялись. Для переконання мені потрібно згадати спеціальні лекції, які я відвідував в СБУ, де серед іншого йшлося про те, як переконувати людей, спонукати їх до дій.
Але, на жаль, якщо людина переконана в своїй правоті, то інша людина, яка не володіє спеціальними засобами для переконання нічого з цим не вдіє.
Тоді як боротися з дезінформацією, якщо ми не можемо переконати в чомусь навіть рідних?
Не треба боротися з дезінформацією на державному рівні, потірбно налаштувати масштабний і системний механізм урядових комунікацій, який би був максимально переконливий і конкурентно спроможний, порівняно з іншими джерелами інформації.
Якщо людина на отримує у Viber-чаті повідомлення про те, що умовно сьогодні будуть бомбити, то в іншому джерелі вона має отримати аргументовану інформацію від, наприклад, головнокомандувача. Тоді людина матиме два релевантні джерела і зможе обирати. Якщо вона вибере інформацію від головнокомандувача – це вже перемога.
Зараз же, на мій погляд, головна небезпека в українському суспільстві полягає в інформаційній депривації – відсутності джерел інформації, які несуть альтернативні меседжі. З одного боку, в цьому найбільша небезпека державної пропаганди в умовах не демократичних процесів, натомість в демократичних країнах це однака здорового медіапростору.
Так зараз є на окупованих територіях. Наприклад, на початку війни мешканцям Маріуполя окупанти говорили, що України вже немає, а Київ – під контролем Росії. Це ж теж певна психологічна операція, бо ці люди не мали доступу до альтернативної інформації, бо українське телебачення було відключене.
Так сталось тому, що людей загнали в ситуацію інформаційної депривації. Вони дійсно не мали жодних джерел, крім тих, які їм надавали окупанти. Це можна вважати воєнним злочином і документувати.
Згідно з міжнародними нормами, людина має право на отримання незалежної і об’єктивної інформації і саме тому потрібно розглядати психологічні впливи як воєнний злочин, бо вони наносять людям шкоду.
Про ці злочини треба не просто говорити в медіа, а розвивати законодавство таким чином, щоб ці злочини можна було документувати і покарати винних.
У Кримінальному кодексі України є стаття, що передбачає відповідальність за неправдиві повідомлення про замінування [ст. 259]. Так само можна карати тих, хто розповсюджує завідомо неправдиву інформацію, що загрожує безпеці громадян.
Як українські медіа реагують на такі вкиди?
На жаль, багато ЗМІ все ще женуться хайпом. Черговим прикладом було розповсюдження повідомлення, і на мою думку, це також була спеціальна операція, про нібито заклики російського генерала підірвати Запорізьку АЕС. І медіа його рознесли й не подумали, як це повідомлення може вплинути на громадян.
Бо люди потім починають ставитись емоційно до цих процесів, лякатися, тобто, поширення таких повідомлень впливає на їх здоровʼя.
Саме тому в українських медіа немає категорії відповідальності за те, що вони роблять. Я вірю, що категорії самоцензури не існує. Я вважаю, що у воєнний час рішення журналіста публікувати якусь критичну інформацію, яка може негативно вплинути на його аудиторію – це якраз прояв його відповідальності і медійної етики, якої нам бракує.
Свобода слова в тому й полягає, що, особливо в умовах війни, кожен журналіст має сам приймати рішення, публікувати щось чи ні.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проекту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».