Для письменниці Ірен Роздобудько знайомство зі Львовом розпочалося з Форуму видавців. Та після кількох таких щорічних „зустрічей” вона зізнається, що хотіла б мати тут власне помешкання і писати книги. Вона вважає наше місто центром європейської культури, і „паном”, до якого не можна їхати абияк. Бо Львів не впускає до себе будь-кого. Та маленькі бруковані вулички та невеличкі кав’ярні прийняли Ірен Роздобудько як свою. „І за це Львову – моя вдячність і повага”, - каже письменниця.
Про себе, власну творчість та „свій Львів” Ірен Роздобудько розповіла в ексклюзивному інтерв’ю кореспонденту ZAXID.NET.
- Львів традиційно вважають містом націоналістів, богеми, стародавньої архітектури, книжок, галицької інтелігенції, а останнім часом - ще й містом, у якому міщан великою мірою замінили вихідці з сіл. Яке з цих означень, на ваш погляд, найбільше відповідає дійсності? І яким для вас є сучасний Львів?
- По-перше, для мене це місто, в якому живуть мої друзі, котрі з'явилися у мене не так давно - роки зо два тому. І це для мене найголовніше. До Львова я „підбиралась" досить довго - років з п'ятнадцяти: все мріяла побачити його, відчути. А почала їздити лише чотири роки тому на Форум видавців і дуже повільно „входила" в його ауру. Повільно і з величезним пієтетом, бо, дійсно, Львів був для мене центром європейської культури, незаангажованих патріотів, стародавньої архітектури - таким собі „паном", до якого не можна їхати абияк. І аби з чим...
- Що дивує, що приваблює і навпаки - відштовхує вас у сучасному Львові?
- Скажу про те, що не „відштовхує", а швидше... хвилює. Це - російська попса в кав'ярнях в центрі міста. Можливо, забагато неприбраних сміттєвих баків. Але, гадаю, я не маю права критикувати останнє, якщо не можу чимось зарадити. Наприклад: найняти машину і вивезти. Тому краще помовчу зі своєю „критикою". А приваблює майже все: маленькі затишні і недорогі кав'ярні, смачна кава, привітні люди, собори... Все.
- З якою епохою у вас асоціюється це місто?
- З середньовіччям.
- Багато хто вважає, що міста, як і люди, мають свій характер, будують взаємини з мешканцями. Як це, на ваш погляд, виявляється у Львові?
- Я гадаю, що Львів впускає в себе не кожного. Думаю, що він може дати й „відкоша", якщо будеш надто зухвалим. Але якщо вже полюбить - пробачить тобі все, і буде вірно та віддано любити, щоб ти не робив. І захистить перед заздрісниками, нападниками - просто висуне всі свої старовинні лицарські „щити".
- Чи це місто надихає до творчості? Коли приїжджаєте сюди, вам хочеться тут залишитись? І взагалі, де б ви хотіли мешкати, які міста є „вашими"?
- Мені хочеться мати тут ще одне помешкання. Але це поки що нереально. Я б тікала у Львів, щоб писати. Але я боюся сказати, що Львів - „моє" місто. Поки що я відчуваю, що воно мене прийняло. І за це - моя вдячність і повага.
Я люблю маленькі міста, з вузькими вуличками, з крихітними - на три столики - кав'ярнями... В таких містах я відчуваю спокій. Їх дуже багато по всьому світу. Скажімо, Котор - в Чорногорії, Бірго або Сент-Джуліанс на Мальті, Наанталі в Фінляндії. Там все - ніби „для мене". Але є ще Коломия, про яку чула багато доброго і хотіла б побувати там, є подібні до моєї мрії польські містечка. Але це не означає, що я не люблю Києва! Чи... Парижа...
- Для багатьох письменників Львів - це передусім Форум видавців. З цим у вас насамперед асоціюється це місто?
- Не буду оригінальною: Львів почався для мене з Форуму. І тому асоціації такі: свято, зустрічі, обійми, застілля, вечори і ночі у розмовах, бажання виспатись хоча б трохи, бажання втекти, сховатись у „мушлю", сором від того, що ти не заслуговуєш такої уваги і часом... любові, кав'ярні, буси та картинки на „вернісажі", втрата кілограмів „живої ваги" на презентаціях, відвертість... Купа різних емоцій, від яких потім відходжу не менш трьох тижнів. І щоразу лицемірно кажу самій собі: все, більше не поїду!
- Ви родом з Донецька. Зараз дуже модним є стереотип про „дві України", полярність Львова та Донецька. Наскільки це, на вашу думку, відповідає дійсності? І чи існували такі стереотипи раніше, коли ви ще мешкали в Донецьку?
- Я зараз відійшла від цього розподілу і не хочу підтримувати подібні розмови. Розподіл буде тривати доти, доки ми будемо культивувати його в собі. А ще точніше: якщо це культивуватимуть політики, яким вигідно тримати людей по різні боки барикад. Коли я була маленька чи юна і жила в Донецьку - можу присягтися: ніколи, ніколи не вважалося, що Львів - то інша Україна. Тобто, Україна сприймалася як єдине ціле. Просто був Донецьк і був Львів. Різні, як і має бути в такій великій країні.
Звісно, є своя специфіка щодо донецького краю: там тільки починається те, що у старовинному Львові закладалося сторіччями. Варто почекати. Часом мені здається, що місто мого дитинства - Донецьк - подібний до „Святої простоти", тієї легендарної жіночки, що підкинула хмиз в полум'я, на якому спалювали чеха Яна Гуса. Але зробила це не зі зла, а щоб „добро" (хмиз) не пропадало на дорозі. А що сказав, за легендою, Гус? Він посміхнувся і промовив: „Свята простота!" - але він не облаяв її. Пробачив, як людині нерозумній і ще недозрілій до його ідей. Ось така метафора...
- Зараз триває робота над екранізацією ваших творів. На якому етапі цей процес і які відчуття у вас як письменниці викликає той факт, що ваші книги стануть фільмами?
- У мене три сценарії. Два з яких - за моїми книжками. Але кіно зніматиметься восени. Один фільм - соціальна драма, яку писала одразу як сценарій, - він ще має лише умовну назву „Спокута", а другий - за одним з моїх романів. Яким - поки що не маю права сказати. Роман „Зів'ялі квіти викидають" екранізують наступного року (там багато підготовчої праці - адже вийшов „блокбастер" із величезним часовим та географічним розривом ). Гадаю, що з більшою впевненістю можу повідомити про усе це на Форумі видавців у вересні.
Мої відчуття від того факту - я навчилася писати сценарії! І мені це дуже подобається, це - нова іпостась. Я не з тих письменників, котрі можуть віддати свої твори в чужі руки! Я буду мучитись, не спати, сперечатися і нервувати - але я писатиму САМА!
- Які книги створили вас?
- Я замислююсь і... не можу згадати. Я думаю, чи насправді я вже «створилася» - ой, не впевнена! Мабуть, я „створюватимусь" до останнього дня. Якщо ж йдеться про якийсь вплив, то у моїх бабусі та дідуся були книжки, які вони привезли з Китаю (до речі, про все це йдеться в новій книзі, яку представлятиму на Форумі - „Переформулювання"). Це були зібрання творів Золя, Гоголя, Мопассана, Дюма, Чехова, Паустовського... Багато книжок та альбомів з образотворчого мистецтва. Був Апулей, якого читала потайки, бо там були сороміцькі малюнки, був „Декамерон"... Батьки мали чимало медичної літератури із звабливими малюнками та текстами, незрозумілими мені, але дуже дражливими. Все це звалювалося на мене і залишало свої відбитки. Але якоїсь системи - не було. Та й не могло бути в ті часи.
- Є такий вислів - „книжки пишуть нас". Якщо говорити про ваші книги, то більше ви їх пишете чи таки вони вас? І що саме викликає бажання сісти і почати писати?
- Я гадаю: вони - мене. Але це важко пояснити. Я не „сідаю писати книжку". Вона вже існує - я знаю, про що вона від початку до кінця, я знаю, що там має бути, я не можу не висловитись. От і все. Не знаю, чи це правильно з точки зору письменництва... Можу зізнатися - що я своїх книжок не перечитую, а якщо перечитую - то дивуюсь, ніби це писала не я. ... Буває й таке.
Нехай інші пишуть, як правильно, як слід - а зі мною поки що відбувається саме так. І нема на те ради...
- Ви пишете, орієнтуючись на потенційного читача, чи на те, що йде з середини, і воно просто резонує з тим, що хочуть читати люди?
- Читач для мене - це святе. Я кажу про це без кокетування і залицяння. Точно знаю, що ніколи не виллю на голову своєму читачеві відро словесного бруду, власних комплексів та будь-якого незадоволення, і не змушу його при цьому жалюгідно „гигикати". Я колись бачила таке на вечорі одних письменників і вжахнулася: вони ніби випорожнювали свої шлунки на зал і зал... сміявся, мовляв, „дощик іде"... Мені стало сумно. Я вийшла.
Я насправді не знаю, про що хочуть читати люди... Але знаю, чого вони хочуть: бути щасливими. Я намагаюсь збагнути, в чому сенс цього вислову в кожному романі - в той чи інший спосіб... От і все.
- Наскільки ви відкриваєтесь у своїх книгах? Чи там можна „прочитати" вас?
- Складно відповісти... Сказати „ні" - було б неправдою. Бо я - це все в книжках. Навіть собака. Але біографічних даних в моїх книжках в чистому вигляді немає. Є тільки думки і деякі реалії. Наприклад, з реалій - цирк, підводне плавання, мандри. Все це мій реальний досвід.
А от писати про дрібниці - як нині модно серед дівчаток - хто, кого і яким чином в перший раз... Ой, мені і читати таке не цікаво, а писати - тим паче.
Про це все до речі чудово висловився Флобер - на всі віки: „Мадам Боварі - це я!" Але я б переформулювала: „Якщо я б сказала, що Ранковий прибиральник, Ліза, Ліка, Стефка чи Едіт Береш та інші - це я, не вірте мені! Хоча... я говорю правду!".
- Чому ви взялися за написання дитячих книжок? Чи складніше створити таку книгу, адже вона, мабуть, вимагає більшої відповідальності за слова?
- Я починала з дитячих книжок. П'ятнадцять років тому у мене були перші дитячі публікації в журналі „Соняшник". Тепер, „натренувавшись на кішках", повернулася до найскладнішого - дітей. Важливо відчувати не відповідальність, а право говорити з дітьми. А для цього треба самій залишатися дитиною. Мабуть, я ніколи не подорослішаю. А, можливо, я б хотіла розповісти дітям, що не все так страшно в тому дитинстві, коли ти живеш на іншій планеті і тебе весь час смикають дурні дорослі і вимагають жити за їхніми законами!
- Ви якось сказали, що любите людей, з котрими можна справді робити веселі, безглузді або дитячі вчинки. Про кого мова і як часто зараз ви так чините?
- Звісно, що часто. Майже завжди, якщо є настрій і... кураж. А безглузді і веселі вчинки можна робити з будь-ким, адже всі люди - навіть дуже поважні - знудилися за живими, справжніми вчинками. Приклад? Краще раджу зробити експеримент: підійдіть до людини, яка вам подобається - от просто зараз - і запропонуйте... випити шампанське на даху будинку... Безглуздо? Можливо. Але - це запам'ятається на все життя.
- Журналістика і література. Що з цього для вас робота, а що „для душі"?
- Відповім коротко. Звісно, годує мене журналістика. Останнім часом - сценарна робота. Але вона - непевна, тимчасова.
- В Україні постійно говорять про проблеми книговидання. На ваш погляд, основна проблема у браку грошей, хороших авторів, читачів, відсутності системи розповсюдження?..
- Проблема в книгорозповсюдженні. Є такі міста в Україні, в яких немає жодної книгарні! Я не уявляю, як це може бути і який ворог робить таку диверсію? Чи, можливо, там мешкають лише „сімпсони" і „гобліни"?!
А решта - не є проблемою. Книжки видаються, з'являються цікаві автори, багато читачів, багато тих, хто нарешті розуміє, що читати своє краще, ніж падати на п'яту точку перед якимись „оксанами робські" з рубльовських шосе...
Фото з сайту www.bbc.co.uk