- Я демонструю, що ця мова живе, і не треба вдягати вишиванки та шаровари, махати вилами. Мені ніколи не було соромно казати, що я з України, так само мені не соромно говорити українською. Я переконана в тому, що ситуацію в країні треба починати змінювати кожному зі себе, а не звинувачувати якогось товстопуза.
В ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET співачка, письменниця Ірена Карпа розповіла, чому відмовилась від перспективи стати народним депутатом, про те, як впливає політична кар’єра на карму, про плани на майбутні книги, про мовний закон та особисте життя.
- Якщо зараз ввести твоє ім’я в пошукову систему, то перші кілька сторінок присвячені тому, як тебе „сватали в політику”...
- Коли мене запросили до наглядової ради (наглядової ради партії „Собор” - ред.), я дуже вагалася. Вступила, але залишила за собою місце зіскочити при першій можливості. Що я і зробила, як тільки пішла брехня по селу, що я хочу стати депутатом. Я не хотіла бути депутатом, я просто увійшла з іншими людьми в контролюючий орган, який мав би казати, що „ви нє прави, рєбята”, але преса, як завжди, сприймає інформацію поверхнево. Спростування опублікувало дуже небагато видань. Але, сподіваюся, інформацію про те, що я відмовилася від депутатської квартири, зарплати і службової машини, люди все ж прочитали. І яка тепер з мене мати? Я ж не думаю про своїх дітей! (сміється) Ні, насправді я думаю про дітей, і вважаю, що моя чиста совість і нормальна карма важливіші. Я не хочу переступати через себе і жертвувати індивідуальністю для того, щоб стати частиною партії. Як казала Лариса Денисенко: „Тут зникає „я”, з’являється „ми”, і скільки б не кричав, не був зі своїми здоровими думками, все одно рішення будуть приймати більшістю, тобто їх приймуть і без тебе”. Бути клоуном, який просто робитиме перформенси і ходити по телешоу, я не хочу...
- Чи не було після цього пропозицій від інших партій?
- Були, але я навіть не відповідала на їхні мейли.
- Ти казала, що за мову найкраще боротися мовою. Що ти мала на увазі?
- Мова живе доти, доки нею активно спілкуються щодня, нею творять – пишуть книги і пісні. Але важливе саме щоденне спілкування. Те, що ми будемо випускати якісь трактати на захист арамейської, її не реанімує, вона залишиться мертвою мовою. Ми всі захищаємо нашу мову, коли спілкуємося українською. Я не переходжу на російську, коли до мене звертаються російською. Більше того, я навіть із притомними росіянами, якщо вони тут, намагаюся теж розмовляти українською. Повільніше, іноді вживаючи синоніми. Якщо вже зовсім незрозуміло, то я за методом тлумачного словника, намагаюся пояснити, що саме я мала на увазі. Особисто пишу і створюю музику українською. Спокійно, без надривів демонструю, що ця мова живе, і не треба вдягати вишиванки та шаровари й махати вилами. Мені ніколи не було соромно казати, що я – з України, так само мені не соромно говорити українською. Я переконана в тому, що ситуацію в країні треба починати змінювати кожному з себе, а не звинувачувати якогось товстопуза.
- Тепер ти ще ведуча нової програми на „Новому каналі”...
- Так. Знімаючи програму „Наші в Раші”, ми провели дуже цікавий експеримент: заходили на Арбаті в ресторан і між собою розмовляли українською. Всі нас зрозуміли і принесли саме те, що замовляли. Насправді, ти є жителем колонії, якщо маєш відчуття власної упослідженості. Ти повинен мати гордість, а не просто кричати: „Давайте повбиваємо всіх жидів і москалів!”, - бо це тупо. Ти повинен усвідомлювати, що ти – українець, і це те ж саме, що розуміти, що в тебе є нирки і печінка. Тут нічим пишатися і нічого соромитися. Ненормально, коли люди починають репетувати і до чогось підбурювати.
„Росія – жахливо невільна країна”
- Тобі доводиться поєднувати безліч професій: ведучої, співачки, письменниці. Чи на все вистачає часу?
- В мене божевільний місяць! Я, мабуть, в сумі і тижня вдома не побула: зйомки кліпів, лекції у Відні, зйомки програми, форуми. Я надзвичайно втомлена. Всі запитують, що у мене з очима. Я ж не можу події перенести, тому підлаштовуюсь під них. Великий мінус в тому, що не встигаю отримати задоволення від того, що відбувається, все робиться на автоматі. Я вже плутаю, що має відбутися, а що вже було. От думаю: „О, класно, в мене скоро концерт в Києві...Стоп! Та він вже був!”. І якось воно так, начебто яскраві події, але минають зовсім непомітно. Треба виспатися, але підозрюю, що вже на тому світі.
- Як справляєшся із всім, адже у тебе ще двоє дітей?
- Я не супержінка, і діти мене виснажують. Якщо я намагаюся провести з ними якийсь час сама, без допомоги, це дуже важко. Вони дуже маленькі. Якщо з однією, то це як з’їздити на якийсь курорт, бо разом вони творять жах. Але якось справляюсь. Добре, що є можливість мати няню. Інакше б нічого не писала або не спала. Я от накупила безліч нових книг, але не уявляю, коли їх прочитаю, а нормальному письменнику треба читати інших, бо це як пожива для мозку.
- Але це, мабуть, відобразилося на способі життя. Чи багато тепер подорожуєш?
- Подорожую не дуже багато. Це було перше літо, коли не було відпустки, за винятком невеличкої поїздки в Грузію, і я реально замахалася. Буде кілька днів поїздки в Австрію, хоча там теж будуть лекції і студії. Роботи було дуже багато, і я акумулюю втому. Я просто хотіла багато працювати, але будьте обережними з тим, що просите, бо воно може здійснитись. Та я розумію, що хочу якнайшвидше вийти з цього періоду і розслабитися.
- Ти відвідала багато країн: чим Україна відрізняється від них на перший погляд?
- Всюди різний ступінь „життя людей для людей”. От, наприклад, Іспанія. Там значно більше люблять дітей, а в нас про них забувають. Важливий чинник – людське ставлення: усмішка або реакція на прохання показати дорогу. В нас це теж є, і люди тільки виглядають суворо, а якщо запитати, то в більшості випадків українці по-доброму усміхнуться і допоможуть, але перед тим в них рожі будуть злі і кам’яні. Але є інша крайність – Росія. Кілька років тому спитала, як пройти до метро, і на мене почали кричати: „Я вам што справашная?». Людині важко просто тицьнути пальцем у правильному напрямку. На зйомках ми постійно зустрічаємося з цим. В Україні, коли дістаєш камеру, всі відразу цікавляться, що знімаємо, а в Росії одразу: „Разрешение!”. Одразу агресія! Це просто жахливо невільна країна. У мене там є друзі, які живуть у своїй іншій реальності. Вони допомагали політв’язням, у них є своє середовище – вони ж не тільки борються, але й ходять в кав’ярні, спілкуються з людьми і живуть в такій Москві, яка тобі просто так не відкриється. Мені б там було важко жити. Це життя «не вилізаючи зі свого автомобіля», і там постійні величезні затори.
- В одному із чатів з читачами ти написала, що люди дуже часто шукають підлості в інших.
- Бо вони самі такі. Те, що очікуєш від інших, є в тобі. Є люди-мізантропи, я навіть сама іноді впадаю в мізантропський стан. Є такий вислів: що більше ти людей посилаєш, то більше вони тебе поважають. Мені прикро, але дуже часто це правда. Коли ти намагаєшся бути з людьми ввічливим і простим, вони відразу думають, що це – вияв слабкості, вони відразу намагаються обдурити, домінувати, недоплатити. Мені дико неприємно від того, що інколи треба бути грубою. З іншого боку, якщо не чекатимеш, що люди будуть до тебе класно ставитися, ніколи не розчаруєшся. Але це все проблеми нашого его, ніхто не зобов’язаний ставитись до нас класно. Не варто паритися через це, бо життя коротке. Хоча я сама можу довго думати: а чому вона сказала мені саме так...
„Я дуже недисциплінована, я ніколи не роблю те, що мені не в кайф”
- Наскільки нова книга „З Роси, з Води і з Калабані”автобіографічна?
- Дитячі історії є автобіографічними, але там три частини. Мені особисто дуже цінна частина, яка називається „З води”, бо це розкриває мене з несподіваного боку. Всі звикли, що я стібусь чи пишу про секс, а тут містичний реалізм. Це – родзинка. А інші історії – це антидепресанти, щоб інші люди могли усміхатися, згадуючи себе, бо у всіх було дуже схоже дитинство. Всі пройшли через певні етапи розпаду СРСР. Мені цю книжку більше хотілося б адресувати не одноліткам, а молоді, якій зараз намагаються прищепити незрозумілу ностальгію за Радянським Союзом. Це – дитяча книжка для дорослих. Всякі смішні історії очима дитини, хоча є відвертощі, до яких дітей не допускають.
- В одному із інтерв’ю ти казала, що мрієш написати дитячу книжку. Чи вже почала втілювати цей задум?
- Так, справді. Я планую написати книгу одразу, як зрозумію, що дітям цікаво. Можливо, якісь пригодницькі казки. Думаю, таке можу написати. Була мрія зробити фільм-мюзикл для дітей із українськими рок-виконавцями. А якщо буде гарна книжка, то Іван Малкович обіцяв її видати.
- Починаєш писати тільки, коли є натхнення?
- Якщо є дедлайн, то, звісно, він змушує сісти і дописати. Задум, звичайно, з’являється в пориві натхнення, потім йде робота, коли треба себе дисциплінувати. А я дуже недисциплінована, я ніколи не роблю те, що мені не в кайф. Тому я все повинна робити з натхненням. З іншого боку, якщо є замальовки, але немає достатнього обсягу, ти починаєш працювати, пригадувати. Начебто сам себе змусив, а потім приходить натхнення, як апетит під час обіду. Це якісно відрізняється від того, що робиш у 18 років. Тут ставишся інакше. Іноді пишу в сумному стані, але текст виходить живий і життєствердний.
- Зараз щось пишеш?
- Так, є замальовки. Наступна книга буде дуже дорослою. Є складна задумка, дії будуть відбуватися в двох часах. Це, звісно, не нова ідея, але мені цікаво, що з того вийде. Скоріше за все, події відбуватимуться в Каталонії.
- Однак у нашій країні ситуація з виданням українськомовних книг погіршується. За останніми даними, цього року на 20% менше книг українською мовою...
- Це страшенно прикро, що на п’яту частину стало менше україномовних книг. Це катастрофа насправді. На одному з круглих столів критик Юрій Володарський кричав, що треба нормально писати українською. Та брехня! Є достатньо класних авторів. На Форум видавців до Львова привозять якихось модних письменників, але це нічим не крутіше від того, що пишуть українські письменники. Вся справа у промо. Коли людина має талант, то все інше – справа реклами. Якийсь російськомовний критик не може судити, що і як написано українською. Це тупа зверхність. А публікуватися можна і в Інтернеті, де значно легше робити промо.
Фото з особистого сайту Ірени Карпи