До Праги їдуть за пивом, швейківщиною, фотками в інстаграм і дивовижним відчуттям зламу. Злам присутній у всьому: злам католицизму і протестантизму, диктатури й свободи, слов’янського і західноєвропейського світів. Щоб відчути ці злами на дотик, достатньо пройтися містом – Прага дуже тактильна, бо її громадський простір наповнений скульптурою.
У пошуках зламів цього разу від станції метро Градчанська я пішла не до Празького Граду, куди зазвичай ведуть туристичні путівники, а до Пісецької брами. Тут, в історичному районі, біля залишків старих оборонних укріплень два роки тому з’явився пам’ятник, що приховує прекрасну і трагічну історію зламу епохи.
Тема вуличних скульптур у Празі багата і невичерпна. Не лише львів’ян обурює встановлення нових пам’ятників у своєму місті. Одним із найвідоміших сучасних чеських скульпторів є Давід Черни – улюбленець публіки і хуліган. Празькою телевежею повзають його велетенські немовлята, у дворику музею Франца Кафки статуї двох чоловіків справляють малу нужду на мапу Чеської республіки. У самому серці Праги – пасажі Люцерна (що збудував дід Вацлава Гавела) – під сецесійним склепінням висить копія пам’ятника святому Вацлаву на перевернутому коні – теж творіння Черни, ідеально вписане в інтер’єр. Гострополітичні та іронічні скульптури цього митця дратують, смішать, спонукають замислитися, але їх ніхто не демонтує. Прага Давіда Черни – це вже давно окремий туристичний маршрут.
Скульптури Давида Черни у Празі
Інша історія зі встановленням скульптур Анни Хромі, які авторка дарувала місту, а пражани протестували, вбачаючи в них кітч. Найвідоміший її твір у Празі – «Плащ Командора» під Становим театром. Сидяча оболонка на згадку про оперу «Дон Жуан», що поставив і тут же диригував сам Вольфганг Амадей Моцарт. Коли я нарешті дійшла до цього театру, виявилося, що скульптуру-оболонку накрили ще однією оболонкою через ремонтні роботи на фасаді. Передати привіт від львівського Моцарта-сина не вдалося – така от туристична карма.
Пам’ятник, який я шукала на Градчанах, називають «освіжувачем повітря». По суті це фонтан у формі віяла з іржавих труб, що в теплу пору випускають дрібнодисперсні струмені води. Так чехи вшанували свою землячку – графиню Софію Хотек, дружину спадкоємця Австро-Угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда. Убивство цієї пари в Сараєво поклало початок Першій світовій війні. Але історія їх кохання і життя гідна щонайменше серіалу на Netflix.
То як же з’явилася чешка в королівській родині і яка її роль на зламі століть? Першим у черзі на габсбурзький престол Франц Фердинанд став після самогубства єдиного сина імператора Франца Йосифа I кронпринца Рудольфа. Як проникливий політик і військовий стратег, він усвідомлював, що століття кровозмісних шлюбів катастрофічно вплинули на генетику династії.
«В нашій родині … чоловік і жінка є двадцятикратними кузенами. Як результат – половина дітей дурні та ідіоти», – писав у листі.
Ерцгерцог шукав свіжої крові для своїх майбутніх нащадків. Він часто відвідував двір свого кузена Фридріха, герцога Тешенського, дружина якого, принцеса Ізабелла фон Крой вважала, що спадкоємець престолу залицяється до однієї з їх восьми дочок. Але серце Франца Фердинанда підкорила придворна дама Софія Хотек, чешка за походженням. Їх стосунки довгий час були таємними, аж поки принцеса Ізабелла не знайшла на тенісному корті медальйон із портретом Софії. Розгорівся скандал. Хоча Софія і належала до стародавнього графського роду з Богемії, рівноцінною парою вона не була – спадкоємець престолу міг пошлюбити лише представницю однієї з королівських династій Європи. Його дядько, завжди тактовний і врівноважений цісар Франц Йосиф, не тямився від люті.
Ситуацію «продавила» мачуха Франца Фердинанда, впливова архикнягиня Марія Тереза Португальська (не плутати з імператрицею Марією Терезією, яка правила століттям раніше). Морганатичний шлюб (коли один з партнерів має нерівноправний статус) таки відбувся. Перед цим Франц Фердинанд виголосив офіційне зречення претензій на корону й імператорські титули для Софії та їх нащадків. На церемонії одруження з королівської родини була присутня лише архикнягиня Марія Тереза, яка стверджувала: «Мій син має право бути щасливим». І вони прожили разом щасливих 14 років, віддалившись від двірських інтриг у чеському замку Конопіште. Хоча Софія після одруження отримала титул герцогині Гогенберг, як морганатична дружина, вона не могла супроводжувати спадкоємця престолу на офіційних заходах.
Той фатальний виїзд до Сараєво був радше винятком, коли Франца Фердинанда запросили як воєначальника. Навіть в останні хвилини життя Франц Фердинанд і Софія назвали один-одного лагідними іменами.
Локація для спорудження пам’ятника Софії Хотек у Празі вибрана не випадково. Поруч – парк Хотекові сади, пов’язаний із родиною графині. На конкурсі, що 2014 року влаштував муніципальний район Прага-6, з-поміж 37-ми учасників переміг проект художниці Мартіни Гозової. Форма віяла нагадує нам про саму графиню, на труні якої під час похорону лежало віяло і пара рукавичок – як атрибути нижчого становища придворної дами. Конструкція пам’ятника символізує початок ХХ століття – добу пари й заліза. Труби, які здалеку нагадують ребра віяла, відлиті у сталеливарні Південної Моравії. Серед інвесторів спорудження пам’ятника і ревіталізації площі перед Пісецькою брамою: муніципальний район Прага-6, банк, девелоперська компанія і празький водоканал. Про них згадано одним реченням в кінці інформаційної таблиці, жодних логотипів і банерів. Іржа і зелена патина, які вкривають поверхню пам’ятника – це теж метафора колишнього блиску старої імперії. Жаркої днини віяло розпилює у повітрі навколо свіжість, про яку так мріяв Франц Фердинанд.
Польський журналіст Маріуш Щигел, із нової книжки якого я і почерпнула цю історію, пише наприкінці, що ідея нефігуративного пам’ятника є доброю, «адже нині традиційний підхід до теми, з фігурою на постаменті, найчастіше закінчується карикатурою на увіковічненого».
Тут варто додати, що так званого «увіковічнення» вже недостатньо, щоб зберегти пам’ять про особистість. Сучасний злам епох показує нам, наскільки цінною є інформація, і як на перший план виходить уміння донести історію, зокрема засобами художньої метафори. Іржаве віяло-фонтан біля Празького Граду увіковічнює не просто жінку, а те, як її життя і смерть наклалися на історичний злам, як доба пишних балів і династичних шлюбів наштрикнулася на безжальну машину світової війни. Чи прочитали б ми це все, якби пам’ятник графині Хотек був цілком натуралістичним? Сумніваюся.
Тому на зламі року хочеться побажати нам всім не боятися сучасного мистецтва у громадському просторі і художніх метафор. Бо метафора спонукає до діалогу та відкриття сенсів. А пам’ятник, до якого постійно приходять люди, насправді є вдалим, хай би як він нас дратував.