Уже понад двадцять років, як на екрани вийшов знаменитий фільм бельгійського режисера Жерара Корбьо «Король танцює». Це фільм не тільки про силу мистецтва, але й про природу влади. Влади абсолютної і значною мірою самодурної. Відомо, що французькі королі, зокрема Людовік XIV, були людьми освіченими, справжніми поціновувачами мистецтва і водночас великими інтриганами з мінливим характером. Вони вміли віртуозно справлятися з фрондою і, наближуючи або віддаляючи від двору аристократів, карати або підносити їх до найвищого рівня. Король володів абсолютною владою і примхливо змінював правила гри. Людовік XIV танцював і спостерігав за реакцією підданих, яка часто слугувала підставою для різких і кардинальних висновків. Спостерігала й публіка за танцями короля. Вона демонструвала не тільки захоплення, але й ловила кожен непевний рух короля, на підставі чого робила висновки про його потенціал і владу.
Нашого персонажа, а мова піде саме про Владіміра Путіна, дуже важко порівняти з французьким королем, хіба що тільки в плані самодурства він нічим не поступається монархам із XVІІ століття. Путін весь час поводився як закоренілий автократ, з негативним гебешним досвідом, методи якого належать до інструментарію сумнозвісного радянського КДБ. Це і безпощадність до противників, і шантаж, і компромат, і підкуп. Хоча те, як він впорався з олігархами єльцинської доби, замінивши їх вихідцями з КДБ, свідчить про те, що в завзятості йому не відмовити. Путіну надзвичайно довго вдавалося нав’язувати не тільки свій порядок денний міжнародній спільноті, але й досить часто всупереч загальноприйнятим законам міняти правила і принципи світової політики. Починаючи від приписаного Росії якогось особливого історичного права розпоряджатися долею суверенних народів аж до небажання відповідати за зовнішню агресію й анексію суверенних територій інших держав.
Насправді дивно, що після анексії Криму і розв’язання війни проти України керівництво провідних країн Заходу не захотіло поставити його на місце. Світові лідери вмовляли його, йшли на поступки, а деколи навіть запопадливо випрошували особливого режиму для спілкування. Вони «розраховувалися» з Путіним національними інтересами Молдови, Грузії і України. Вони фактично змушували ці країни змиритися зі своєю незавидною долею, чим дедалі більше розпалювали апетити Путіна. Важко сказати, як саме Путін добивався мовчазної згоди на свої вибрики з боку Меркель, Обами, Трампа, Оланда і Макрона. Чи це був шантаж, чи підкуп, або ж бажання якнайшвидше зняти з голови проблему. Такою поступливістю західні політики виплекали монстра. Який у запаморочливому танці вседозволеності висунув ультиматум – повернути у зворотному напрямку історію. Відновити статус-кво, який існував до початку 1990-х.
Нахабність ультиматуму засвідчила, що в Путіна давно сформувалося неадекватне сприйняття дійсності. Виявилося, що з відходом із політики Меркель, зміною керівництва у Вашингтоні, виходом Великої Британії з ЄС та категоричним наміром України захищатися лякалки Путіна перестали працювати. Що більше нема охочих заглиблюватися в анамнез кремлівського пацієнта. Світ вирішив перейти до радикальної терапії російського вождя, який зайшов надто далеко. Виявилося, що метастази старої хвороби, спричиненої корумпуванням європейських та світових політиків, дезінформацією та фінансуванням залежних від Росії політсил, можливо усунути. З’являється консолідована коаліція, спрямована на локалізацію і ліквідацію джерела постійної загрози – режиму Путіна.
Так, до нього ще їздять світові лідери. Особливо ті, що ласі на дармовизну, які хочуть скористатися нагодою поживитися дешевим газом. З ним ще ведуть розмови. Але в більшості трактують як напівбожевільного з ядерною валізкою в руках. Світ усвідомив, що Україну треба підтримати, озброїти і надати їй фінансову та інституційну допомогу. Бо стало зрозумілим, що Путін до останнього намагатиметься задіювати свої методи, які раніше спрацьовували. Він буде брехати і махлювати, сподіваючись, що в західних лідерів знову не вистачить сміливості вказати йому на це. І ті знову підуть шляхом найменшого опору, тобто змусять Україну поступитися своїми національними інтересами. Але Україна більше не є вразливою на шантаж. А стратегія і тактика Путіна валяться на очах.
Путін же ніяк не може зрозуміти, що тепер воно не так. Не здатен зрозуміти, що в результаті незалежних виборів в Україні до влади прийшли керівники, яких не можна підкупити або шантажувати. Які не прогинаються під вмовляння західних партнерів, а послідовно відстоюють національні інтереси України. Спостерігаючи за власним ослабленням і відчуваючи безсилля, Путін впадає в істерику і погрожує світові то повномасштабним вторгненням в Україну, то навіть світовою ядерною війною.
Він істерично кричить на пресконференції з Макроном. Зі здивуванням питається, чому світ не визнає вкрадений в України Крим російським? Дивується тому, що Україна хоче повернути собі Крим і що Росії доведеться воювати з НАТО. Вимагає якихось гарантій безпеки для Росії, погрожуючи водночас всьому світові війною.
Тобто король ще далі танцює. Він уявляє себе понад правилами. Він думає, що й надалі сам встановлює і міняє правила. Йому здається, що він знову має мовчазну згоду західних лідерів. Він не бачить, що президент Франції Макрон захотів попіаритися картинкою, щоб його рейтинг після «миротворчого» вояжу в Москву поповз догори. Тільки це не додало додаткової якості. Формально обоє отримали те, чого хотіли. Макрон – картинку для своїх виборців, а Путін зберіг обличчя у своїх співгромадян, створивши видимість, що з ним рахуються європейські лідери.
Проте справжня істерика Путіна викликана непоступливістю України. Україна не прогинається, не плазує перед «старшими» колегами і має твердий намір захищатися. І в цьому її порятунок. Тому що учасники коаліції можуть мігрувати, перетікати, приєднуватися і відпадати. Але кістяк залишатиметься сталим. Можна буде творити нові конфігурації. І це саме те, що кидає Путіна та Кремль в істеричний стан. Їхні методи більше не діють. Вони можуть і надалі шантажувати своїх західних колег, пробувати підкупити, але з огляду на нові обставини корумповані Кремлем західні політики відходять від керівництва у своїх державах. Правда, їх влаштовують у «Газпром» і «Роснефть», щедро платять, але їхні політичні впливи у своїх країнах марніють.
Не варто забувати, що й путінська свита уважно стежить за його танцем і миттєво реагує на кожен мімічний жест, кожен па. І вона прекрасно розуміє, що Путін втратив вплив на політику України. Що його німецька подруга нічим уже більше не зарадить. І навіть доведення Німеччини до енергетичної залежності від Росії нічого більше не дасть. Навпаки, газовий шантаж Європи загрожує послабленням ролі Німеччини в ЄС. Бо інші члени Євросоюзу більше не схочуть віддуватися за німецькі помилки.
Макрон також розуміє, що йому, як і Франції, більше нічого не перепаде від конкуренції з Німеччиною за прихильність Росії. Путін ще може лякати його повстанням «жовтих жилетів», фінансуванням головної конкурентки Марін Лепен. Але Макрон своє взяв, і далі йому не цікаво.
Необмеженість влади Кадирова з вилазками в глиб Росії та прямими погрозами відрізати росіянам голови не менше підточують зсередини владу Путіна. Путін ще намагається своїми старечими ногами виробляти завчені на танцполі КДБ па, але всім навколо очевидно, що його система валиться. Його гебістський танець виглядав впевнено доти, доки діяв компромат.
А тому пропозицією надати політичний притулок Порошенку він не тролить пʼятого президента України, а намагається поділитися відповідальністю за вчинене в Мінську. Вибудовує систему захисту для себе, Медведчука і тих західних партнерів, які змусили Україну піти на підписання фатальних Мінських угод. Він маже одним миром усіх своїх недавніх подільників та гарантів власного успіху на переговорах у Мінську. Це не Путін їх тоді в Мінську переграв, це вони дали слабину. Хто через небажання ускладнювати собі життя. А хтось, розгадавши, що президента України більше хвилює його власність у Росії та окупованому Криму, ніж інтерес його держави. Просто тоді всі колективно прогнулися під нав’язану Путіним модель угоди. Тепер він нагадує їм всім, що вони однаково відповідальні за рішення в Мінську.
Теперішня істерика від безпорадності. Його шакали вже зачули трупний сморід від свого лідера. Відчувають, що він більше не може їм гарантувати недоторканість накраденого на рахунках у Лондоні. Не компенсує втрат із державного бюджету Росії. Вони бачать, що розмови з Путіним – це тільки певний ритуал. Це превентивні заходи, щоб загнаний у глухий кут щур не кинувся на переслідувачів. Вони розуміють, що західний світ більше не пробує натиснути на Україну і швидко вмити руки. І все це через стійкість і непоступливість України. Україна більше не капітулює.