27 жовтня у кав’ярні-галереї «Штука» прозвучала лекція про початки впровадження електроенергії у Львові. Розповідав Андрій Крижанівський – енергетик, нумізмат, автор книг «Історія електрифікації Львівщини», «Львівський монетний двір у XIV-XV ст.» та монографії-альбому «Осип Курилас».
Сучасний світ неможливо уявити без електрики, хоча цьому винаходу порівняно небагато років. У першій половині ХІХ століття про електроенергію знали лише вузькі фахівці. Значний поступ у її популяризації зумовила Перша електротехнічна виставка в Парижі 1881 року, де було представлено понад 2000 електричних приладів, і Перший конгрес електриків. На виставці персоною номер один став Томас Едісон, якого знаємо завдяки винайденню фонографа та лампи розжарювання. Як показав час, чи не єдиним недоліком теорій і досліджень Едісона була його робота винятково з постійним струмом, який неможливо передавати на далекі відстані. Опонував Едісону Нікола Тесла, що розвивав систему змінного струму. Врешті, на початку 1890 років були закладені основи передавання електроенергії, сконструйовані головні типи генераторів та двигунів, впроваджено трифазний електричний струм.
У час винайдення електроенергії Львів був столицею Королівства Галичини і Володимирії - важливої провінції Австро-Угорщини, тож не міг стояти осторонь прогресу, що крокував Європою. Приводом для впровадження електрифікації став випадок: на 1894 рік у нашому місті запланували проведення Крайової виставки, транспортне сполучення між залізничним вокзалом і Стрийським парком було відсутнє, а адміністрація кінного трамваю, що функціонував тут з 1880 року, відмовилась прокладати стратегічно важливий маршрут. Відразу ж відомий енергетик, перший завідувач кафедри електротехніки, відкритої у Львівській Політехніці у 1892 році, професор Роман Дзеслєвський ініціював запуск електричного трамваю. Вивчивши досвід різних європейських міст, львів’яни взялися до будівництва власного електричного трамваю, що водночас зумовило зведення першої міської електростанції.
В травні 1894 року у Львові відбувся запуск електричного трамваю; новозбудована електростанція була випробувана ще два місяці перед тим. Розташована на куті сучасних вулиць Сахарова і Вітовського, вона збереглась лише у частині пізнішої добудови 1900 року, з часів електрифікації оперного театру, також донині залишилася димова труба.
Через два роки місто викупило у фірми «Сіменс-Гальске» і трамвай, і електростанцію. Посаду директора «Міських закладів електричних» (далі – «МЗЕ») з 1897 року аж до 1925 року довірили Йосифу Томіцькому – одному з найавторитетніших енергетиків Австро-Угорщини. Чудово освічений і завзятий Томіцький динамічно розвивав енергетичну галузь міста, у т.ч. за його ініціативи були збудовані нова електростанція на Персенківці та мережа змінного струму.
У 1900 році міська адміністрація зробила черговий важливий крок до масової електрифікації Львова – вирішила, що новий оперний театр повинен мати електричне освітлення. Роботу делегували Йосифу Томіцькому. Спершу запланували побудувати невелику локальну станцію в підвалах театру. Таких маленьких станцій у місті тоді налічувалось сімнадцять. Йосиф Томіцький заперечив доцільність подібних дій, запропонувавши натомість протягти кабелі від електростанції на Сахарова, а в опері розташувати розподільчий пункт і акумуляторну підстанцію для компенсації спаду напруги. Цей спосіб дозволяв забезпечити світлом не лише головну будівлю, а й довколишні помешкання.
Через рік після введення в експлуатацію у театрі трапився неприємний інцидент. Під час пошуку витоку газу службовці міської газівні пробили один з прокладених кабелів. На електростанції запобіжник вимкнув передавання електроенергії, але у підвалах театру на акумуляторному комплексі, що теж був потужним джерелом енергії, таких пристосувань не поставили. Через деякий час після пошкодження внаслідок короткого замикання зайнялася смоляна ізоляція, а з вікон опери пішов густий чорний дим, що викликав жах і паніку серед населення. Після проведеного розслідування поліція зобов’язала обладнати акумуляторну підстанцію окремими запобіжником і рубильником. Як бачимо, правила облаштування електроустановок та використання електроенергії створювались внаслідок пережитих прикрих прецедентів.
Згодом до розподільчого щита у підвалах театру приєднали новозбудований Промисловий музей (тепер приміщення Національного музею імени Андрея Шептицького) та інші будинки. Так, система енергопостачання театру стала осередком електрифікації центру міста.
В 1905 році Йосиф Томіцький висуває пропозицію магістрату щодо розробки проекту розширення мережі трамваїв та збільшення ареалу електрифікації. У генеральному плані навіть фігурувало прокладення трамвайної колії у Брюховичі. Магістрат пропозицію не відхилив, але суму фінансування обмежив чотирма мільйонами крон. Цього було недостатньо для втілення такої масштабної ідеї. Врешті, автор у проекті вказав, що, відмовляючись від проведення електрики на віддалені дільниці міста, для решти потреб буде достатнім трохи збільшити потужність електростанції на Сахарова. Проте насправді Йосиф Томіцький вирішив не зупинятись на досягнутому. Заангажував до справи професора Романа Дзеслєвського, із яким разом пролобіював отримання рекомендацій віденського електрика Алекса Керна, колишнього директора львівського електричного трамваю 1894-1897 років, у яких було категорично розкритикована ідея розширення існуючої електростанції та наведені переконливі аргументи на користь будівництва нової. Врешті, через пів року магістрат прийняв рішення про зведення електростанції змінного струму на Персенківці, яку було освячено і запущено у роботу 18 лютого 1909 році. Кошти для будівництва в сумі 14млн. корон магістрат виділив «МЗЕ» як позику.
За два роки до запуску електростанції на Персенківці було затверджено проект прокладки кабельних ліній. Для вибору підрядника магістрат провів тендер, у якому перемогла львівська фірма Зигмунда Родаковського. Цікаво, що згідно умов тендеру, підприємство, яке його виграло, після виконання усіх робіт було зобов’язане внести на банківський рахунок грошову заставу як гарантію якості. Якщо через три роки все працювало справно, гроші з нарахованими відсотками повертались підряднику. Якщо ж щось виходило з ладу, вартість ремонту компенсували коштом застави. За монтаж з’єднувальних муфт на кабелях та ввідних будинкових пристроїв, які ще дотепер можна побачити у під’їздах центральної частини міста, заставу на банківський рахунок внесла фірма «Сіменс-Шуккерт» - її Зигмунд Родаковський найняв для таких робіт, адже його власне підприємство не мало необхідних спеціалістів і досвіду.
Окремої згадки заслуговує тогочасне вуличне освітлення. До введення нової електростанції у 1909 році міські ліхтарі були газовими, натомість з появою електрики почали використовуватись дугові лампи, які складалися з двох вугільних електродів довжиною 25см, шириною 6см і товщиною 1,8см. Між цими вугільними брусками під час наближення виникала електрична дуга. Ці лампи були дуже потужними - 2500Вт. Через високу вартість на перших порах було встановлено лише 80 стовпів – від опери до площі Бернардинської, сучасної Соборної. До кожних трьох стовпів потрібно було підводити окремий кабель, електроди вигорали за три-чотири доби. Необхідно було продумати простий спосіб заміни електродів, адже автовишок тоді ще не існувало. Інженери знайшли розв’язок – внизу стовпа під кришечкою, змонтували корбу з тросом, що опускав електрод. Таким обслуговуванням у Міських Електричних Закладах постійно займалося п’ятеро осіб – один старший монтер, два монтери і два помічники.
З листа Йосифа Томіцького до пожежного управління, датованого 1909 роком, з нагадуванням що гасити електричні установки водою не можна, довідуємося про те, скільки і де на той час у Львові було встановлено трансформаторних підстанцій. З доданого переліку видно, що їх налічувалося 72 штуки. З них більше сорока розміщувались у спеціальних трансформаторних будках, решта - у підвалах або цокольних приміщеннях міських будинків. Ці будки одразу за дверцятами містять елементи з напругою 6кВ, що згідно сучасних вимог безпеки є неприйнятним. За сухої погоди відстань до цих елементів має бути не меншою 60см, не кажучи про дощ. Через ризик для життя обслуговуючого персоналу міських електромереж усі старі трансформаторні будки ПАТ «Львівобленерго» повинне якнайшвидше демонтувати і замінити на сучасні – більш безпечні та з кращими умовами вентиляції.
Цікаво, що до Першої світової війни такого матеріалу як алюміній електрики не застосовували - всі дроти та кабелі були мідними. Потреба австрійської армії в міді прискорила ліквідацію першої міської електростанції на Сахарова і старої мережі постійного струму з товстими мідними кабелями, яка існувала разом з новою мережею від електростанції на Персенківці. До 1918 року все місто було переведене на живлення від нової електростанції.
В час польсько-української війни у Львові мала місце непересічна і благородна домовленість, що стосувався електромереж. 18 листопада 1918 року о 10-ій ранку український капітан Осип Букшований і представник польської сторони поручник Людвік де Лявант уклали угоду про те, що львівські електровня і газівня оголошуються екстериторіальними, а для безперебійного постачання населення струмом і газом створюється спеціальна комісія із трьох польських і трьох українських представників, що постійно знаходилися на цих установах.
Під час польсько-російської війни 1919-1920 років адміністрація міста запровадила режим економії: ресторани, кінотеатри та інші розважальні заклади працювали лише до 22:00, у помешканні могла використовуватись лише одна жарівка, світлова реклама заборонялася, з 16:00 до 19:00 не працювали два трамвайних маршрути – з Високого Замку на теперішню вулицю Коновальця і з Шевченка на Личаківську.
Важлива частина історії «МЗЕ» стосується розвитку виробничих баз електриків, потреба в яких зростала разом із процесом електрифікації міста. З 1901 року відділи електромереж «МЗЕ» розміщувалась у будинку №5 на вулиці Винниченка, колись - Чарнецького. Сьогодні цього приміщення вже немає, там знаходиться підземний перехід з Личаківської до дворику церкви св. Андрія. У 1930-му році завдяки приєднанню приміських сіл Львів збільшився вдвічі – з 34км2 до 67км2. Одразу виникла необхідність розширення ареалу електропостачання, а відповідно штату і виробничих складів підприємства. Окрім того, після 1932 року розпочалось будівництво електромереж за межі Львова. Будинок на Винниченка став катастрофічно тісним і «МЗЕ» почали вимагати у магістрату площі для спорудження нового приміщення. Спершу імовірним варіантом була ділянка №12 на вулиці Зеленій, де тепер знаходиться сучасний Інститут мікробіології, але її віддали Інституту вивчення висипного тифу львівського вченого Рудольфа Вайгля, який винайшов вакцину від цієї хвороби. Після відхилення цієї ідеї вирішили будуватись на території сучасного управління СБУ. У 1934 там розміщувався п’ятий уланський полк і казарми. Спершу на лист-прохання магістрату генерал відповів категоричною відмовою, згодом погодився на відступні 50тис. злотих. Тоді мер міста написав генералу секретну записку, що зберігається у Державному Архіві Львівської області, в якій повідомив, що довідався про виділення територій на околиці міста для казарм, тому вимога 50тис. злотих звучить підозріло. Натяк був дуже переконливим, територію віддали, і у 1937 році тут було зведено нову будівлю «МЗЕ».
Джерела:
- матеріали зустрічі;
- Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. – Львів: «Галицька видавнича спілка», 2015. – 360с., іл.
Підготувала Юлія Корицька-Голуб