«Історія філософії по-гуцульськи» – чи не найпопулярніша книжка знаного польського проповідника, філософа, капелана «Солідарності», людини гострого розуму і надзвичайного почуття гумору Юзефа Тішнера (1931–2000).
Багатогранна бібліографія автора налічує кілька десятків важливих для культури позицій, але саме ця книжка, в якій давньогрецькі філософи оселилися на Підгаллі (Podhalie, регіон Татр - ред.), набули ґуральських імен і заговорили ґуральським діалектом, стала його найбільшим видавничим успіхом.
Книга вийшла в івано-франківському видавництві Discursus через чверть століття по тому. Залюблений у ландшафтно й ментально споріднені світи українських та польських горян перекладач Олесь Герасим зробив усе можливе, щоб гуцульська версія Тішнерового бестселера зазвучала не менш органічно, ніж оригінал. Пропонуємо уривок з книги.
***
ΑΝΑΞΑΓΟΡΑΣ Ο ΚΛΑΖΟΜΕΝΙΟΣ
А запитайтеси мине, ким був направду Анаксаґорас з Кладзомен, шо йиго безбожником обизвали, з міста витрутили, а витак наказали держявні колії сокотити? Їк си питаєте, то вам уповім. Був то Орест Климпуш з Ясінє.
Орцьо сидїв на Шєсі пид Петросом, коло него людий хмара, а вин крутив головов. Инчі за ним. Так, йик могли. Але водно міг їс за думков Орця вспівати. Правив вин так:
– Людем здаєтси, шо їдно гинет, а друге постає, шо їдно си родит, а инче вмераєт. Бріхні! Правда є така: всьо мішєєтси, всьо розділєєтси. Шо то смерть? Смерть – то розділенє. Але, може, запитайтеси в мене, шо си мішєєт, а шо си розділєєт? Мішєютси и розділєютси такі зародки. (Греки то витак перевернули єк: гомойомерія, або «ховай-си-мірно»). Всьо из зародків. Видите, єк понад царинками пид Шешулом снуєтси пух димника? Зародки – то йик той пух. Уни є первовічьні! Розумієте, шо то є первовічьні? Первовічьні то значіт, шо були, є тай будут! А витак мішєютци!
Трафно Орцьо правив. То вам повім, шо кождий ни лиш видів тоті зародки над царинками пид Шешулом, але навіть чюв їх в собі.
Але скажи’ко, Орцю, шо то за сила така предивна, шо всим колотит? А Орцьо виєснював:
– Усі річі були помішєні, аж прійшов розум тай запровадив порєдок. А розум зробив бульбону. А бульбона вирує и робит вітер… Подивиси на воду в Несамовитім. Ни видиш? Бульбона колотит водов, обертаєт нев доокола, и летит далі д’горі, у небеса. Хмарами крутит. Чєсом бульбона гримит, єк блискавка третси д’тучі. А звіздами крутит тихо.
Єк розум розкрутит сьвіт наоколо, то з того роб’ютси видприски. И так си творєт річи. А по річях постают диханії и ґудзулі. А постают вни з вохкости й тепла и єкоїс такої глини. Из зародків, шо є по правій стороні, постают самці, а з тотих по лівій – самици. А витак крутєтси разом и по єкомус чєcі родитси нове.
А Господь Бог, то єк? Хто то є, Орцю, Господь Бог? – А Орцьо на то:
– Сьвіт є Божий. И гори такіж Божі, и зілє, чічьки Божі, и диханії Божі, и ґудзульки Божі. З Божої моци й путері тай з Божого розуму родитси то, шо є.
Ци то мало би значіти, шо сьвіт и Бог то їдно? Сьвіт є Божий? Бог є сьвітовий?
Маєш тобі. Инакше ни скажеш. И того вже таки бирше иршєні слухати ни могли. Зачінаїтси пид Орцьом пидкопуванє. Але Климпуш єк то Климпуш, своє знав и своє робив.
А Штеньо Клочюрєк з Чьорної Тиси, шо на Шєсі такіж був и всьо то вичюв, витак иковс таков фортунов пидорваний штрик на ноги, покєгнувси, шоби кісточьки розправити, тай виснував: «Сьвіт є Божий, айбо дівчєта – наші». И поваландавси у діл на Рахів.
ΔΗΜΟΚΡΙΤΟΣ
Ци ви, людоньки, знаїте, хто вигадав атоми? Ни жяден Демокрітос из Абдери лиш Михась Павлик з Монастириського коло Косова.
Було там тогди пару хатий над потоком, тай тепер нима бирше. А в потоці камінє, самі круглєчки. Любив там над водов сидіти малий Місько, ци єкого пструга ни видивитси, и, йик кожде гуцульске дитє, водно шпекулював, видків си берет то, шо вин видит. Вода чюрит. Пид водов мерехтєт тіни, чєрез смеречі просвічюєт сонечько. Шо инакшого видиш, а шо инакшого є. Шо є правдов, а шо манов? И вид малого вправ’євси Михась у розрізненю правди вид мани. Так повів: «Їдним мід здаєтси солодким, а инчим – гирьким, а по правді, то ни є вин ани солодкий, ани гирький». Одного разу здибав дівчину из Шешорів. Сказав ї: «Єк си маїш, дівчіно?» На другий таки день ї здибав тай сказав: «Єк си маїш, жинко?» тай знаєте шо? – вин таки правду сказав!
Їк маїш икус справу, то озми ї на розум. Воко брешет, вухо брешет и ніс брешет. Розум ни брешет, абес лиш умів го ужити! Подібне пизнаєтси почєрез подібне. йик маїш розум, то меш знати, шо сьвіт є розумний. И ніц тебе ни мет дражнити, ани дожь, єк сіно робиш, ани велика вода навесні, ани когут, шо піє рано, ани баба, шо пусте меле.
Мана. Мана, сама мана… А пид манов атоми.
Атоми, то є бра’, такі маленькі круглєчки, йикби з води викєгнені, чєсом гладенькі, чєсом кантоваті, чєсом плесковаті. Вни хапают їдне другого тай купи си держєт. йик вже їх так багато си нахапає, то з того постає: камінь, мох, дерево, гриб, горобец, вовк, чьоловік. И ти то видиш и чюєш. Але шо инакше видиш, а шо инакше є. Сьвіт тє милит, хіба шо маїш розум. А всі тоти атоми то вни ни в воді крутєтси, лиш в такій пустци. Вода то, прецінь, такіж атоми. А шо то пустка? Пустка то пустка. Мудрий знає, а дурний ніколи ни мет знати. Шкода ґємбу втворєти.
Михась Павлик з Монастириського богато вандрував. Бував у місті Коломиї, в Станиславові, а раз навіть дійшов чєрез горби до Женеви. Але все вертавси до Монастириського. На старости вже ніде ни рушєвси, бо знав, шо єк лиш си рушит, ни уздрит ніц нового, лишень самі атоми. Добрá так ци так ни найдеш, а зло найде тє само.
Умирав наш гуцульский Демокрітос з Абдери – а по правді то Михась Павлик з Монастириского – у сестри, йка виддаласи на Москалівку. Умирав на Зелені Сєта. Сестра бідкаласи, шоби похорон ни випав в ниґілю ци в пониґівнок, бо тогди вна мала бути на весілю в Бабині. Михась то знав и казав дати йиму теплого хлїба, аби нюхати тай так, нюхаючі тоти атоми, прожив чєрез сєта. Умер в середу. Були клопоти з похороном, бо говорє, шо вин отєк в Бога ни вірив. Но зато Бог вірив у Міська. И в йиго атоми, відив, такіж.
ΠΡΩΤΑΓΟΡΑΣ
Усєке про них уповідали, лихе й добре. Одні, шо вни, єк тот, шо говорит и говорит, а сорочька на нім тліє. Або шо то крамарі, котрі правдов гендлюют.
Або ті, шо зи слабшого речіння роб’є моцнішше, а з моцнійшого слабше. Але були такі, шо їх фалили: «вни тобі розум ослободєт вид заклєть тай мани». По-грецки «софісти», по нашому «сиромудрі». А найголовнішший сиромудрий помежи ними називавси ни Протаґорас, але Осип Васьків з Дилєтина.
Послухайте, єк вин правив:
– Ци ни є так, шо йик оден и тот самий вітер дує, то ти мерзнеш, а я ні? Або я мерзну лехко, а ти кєжко? То єк тоди скажеш: ци вітер є теплий ци студений? Міров вітру є чьоловік. Міров студини – чьоловік. Чьоловік є міров кождої справи. Бо кожда річ маєт два боки: добрий и лихий. Шо для тебе добре, то для мене лихе. Шо для мене добре, то для тебе лихе. Дожь сипле – то добре для тих, шо їм бураки висихают. Сонечько сьвітит – то добре для тих, шо акурат сіно сушє. Але, шо скаже про сонечько тамечькі тот, шо му бураки висихают, а про дожь тот, шо сіно сушит? Всьо є видносно. Залежит вид міри чьоловіка.
Було шо послухати. Коли тако слухав’їс, вмах чюв’їс, шо й ти є міров. И то їков!
– Осипку – питаласи Мариська з Гориша Дилєтинского – а на чьоловіка то нима міри? А Господь Бог? Осипко виводив:
– Послухайте, єк люде молєтси. Кождий говорит: мій Боже. Єк мій, то преці ни твій. Єкби отак той мій Бог учінив, шоби в суді на моє вийшло, а ни на твоє! Кожен си робит Бога на свою міру. Ид собі го припасовує. А єк му Бог ни мет пасувати, то навіть и вірити перестане.
Осипко Марисьци в очі дививси и вна му вірила.
– То значіт, шо правди такіж нима? – питала далі Мариська, бо вна була з Панюків, а ті водно хтіли всьо докладно визнати. Осипко виводив:
– Того ані ни шукай, ані про то ни старайси – добре зробиш, йик си запитаїш про пожиток! Хосен важніший, йик правда.
Але Мариська ни мала з Осипка хісну, лиш то прото, шо го слухала.
И сталоси раз, шо Олько Гнатів трафив в Надвірні під потєг тай видорвало му ногу. Був п’єний тай навіть ни знав, видки вин взєвси в шпиталю. А був вин страшний нервус. Ни було у цілим шпиталі такого видважного, шоби йиму сказав, шо вин ни маєт ноги. Ніхто, прецінь, ни знав, шо вин тогди віґоїт. Акурат Осип такіж там лежєв, бо хопив го ісіяш. Говорит: «Я ид нему так збоку пидийду и му повім». И говорит до Олька так: «Маю до тебе, Ольку, новину добру и лиху, то вид котрої почєти? Коли Олько сказав: вид лихої, то Осипко рубонув: «видорвало тобі ногу». Але Олько був цікавий, то питаїтси: «ну а ика та добра?». Осипко каже: «Маю знакомого, шо видкупит у тебе їдного постола».
И така є користь з сиромудрих. З такого то может бути низлий прекуратор, а навіть адукат. Такі то витак дбают в судах про то, шоби и вирок був на мірку чьоловіка. Але по вироку: кайданки, ґрати тай арештанцкий віхт.