Якщо поставити перед собою питання, де батьківщина міфу Галичини, то, думаю, вона не буде стосуватися ні території колишнього галицького краю, ані людей, які його тепер заселяють.
Галичина стала модною. Це помітно як з огляду на величезну кількість літератури на галицьку тематику, так і на внутрішню, тобто українську, актуалізацію теми. Пропонована публікація складатиметься з двох частин: першої - де йтиметься власне про формування у різних народів міфологізованого образу Галичини, і другої - де розглядатимуться причини актуалізації теми в сучасному українському контексті та спроби її інструменталізації для конкретних політичних цілей.
Тепер часом складається враження, що термін Галичина вживався завжди, настільки звичним і питомим є він для західних українців. Проте, як конкретна назва для окреслення певної адміністративної одиниці термін почали застосовувати з 1772 р. Один із найбільших з часом коронних країв отримав назву Галичини і Лодомерії (мало бути Володимирії). Назву продиктувало бажання австрійської влади довести легітимність приєднання цих територій до Імперії Габсбурґів. Власне на підставі приналежності свого часу цих земель до угорської корони Габсбурґи надали стару/нову назву новому коронному краю. Але приєднання так званої західної Галичини з Краковом до вже існуючого коронного краю перетворило його на штучне адміністративне утворення. Спеціально деталізую цей період для того, щоб показати формальні підстави історичності та неісторичності терміну Галичина.
У сучасних публікаціях, особливо науково-публіцистичного, а подекуди і пропагандистсько-політичного характеру, часто зустрічаємо «нерозуміння» подібної специфіки, а навіть певної підміни понять чи пересмикувань. Коли це вигідно для ілюстрації якоїсь чергової політтехнології, то довільні тлумачення терміну «Галичина» доходять то до ототожнення з цілою Західною Україною (три колишні галицькі області плюс Буковина, Закарпаття і навіть Волинь, бо там зродився рух УПА), то локалізують до кордонів «Дистрикту Галичина», то зводять до сучасних меж Тернопільської (включно з новоприєднаними волинськими районами), Івано-Франківської та Львівської областей. Формування міфологізованого образу Галичини пройшло низку етапів. Ці етапи тісно переплітаються не тільки зі змінами державно-політичних систем, але й зазнають якісно нових трактувань усього «галицького» і самого терміну Галичина.
Якщо поставити перед собою питання, де батьківщина міфу Галичини, то, думаю, вона не буде стосуватися ні території колишнього галицького краю, ані людей, які його тепер заселяють. Здавалося б, найбільшим інспіратором «повернення» в Галичину мали б бути австрійці: найбільший коронний край колишньої їхньої імперії, потужний пласт спільної історії. Але ні. Повоєнна Австрія не проявляла ані найменшого інтересу до колишніх коронних країв. Причини тут можуть бути різні - від антигабсбурзького закону до зведення австрійської історії виключно до сучасних меж Республіки Австрія. Натомість німецькі науковці активно експлуатували галицьку тематику, але відразу зазначу, що в дослідженнях переважали аспекти єврейського минулого та проблема Голокосту. Ситуація змінилася зовсім недавно, коли у Віденському університеті стартувала програма комплексного дослідження Галичини під назвою «Галіцієн колеґ».
Цілком інакше виглядав інтерес до галицької тематики в українців та поляків. Науковці обох держав розглядали минуле Галичини окремо від загального контексту, акцентуючи увагу виключно на власних національних моментах. До Другої світової війни національні суперечки між цими двома народами, а також тогочасні націоналістичні ідеології, що супроводжували прагнення до створення незалежних національних держав, зводили нанівець саму можливість формування регіональної понаднаціональної ідентичності. Після війни стає помітним формування міфу давньої Галичини, причому по обидва боки кордону. Відразу зазначу, що в Польщі цей міф був присутнім у літературі, в той час як у радянській Україні цей феномен постійно циркулював, але лише в колективній пам'яті.
Підстави та причини звертання до старої Галичини, як і сам зміст регіональної ідентичності, дуже різнилися між собою в часі. Загалом після 1918 року, як і після переломних подій 1989-1991 рр., регіональна ідентичність була більш поширена серед галицьких українців, ніж серед поляків, хоча й була здетермінованою українською національною ідеєю. Тут хотів би розглянути кілька аспектів цієї проблеми, а саме: що завадило сформуватися і розвинутися галицькій регіональній ідентичності в багатонаціональній імперії Габсбурґів, сам феномен Галичини і причини перманентного «спливання» образу «європейської, толерантної, культурної» Галичини, тобто самого міфу, та спробувати проінтерпретувати мотиви актуалізації цієї теми.
Галичина була штучним витвором австрійської бюрократії. Відчутна диспропорція в політичному розвитку тогочасних польського і українського рухів була використана австрійською владою для того, щоб, протиставивши їх один одному, обмежити домагання польського національного руху, зменшити тиск на Відень і злокалізувати проблему до меж коронного краю. Закладена від самого початку в основу відносин національна компонента викликала постійну національну конкуренцію і, зрозуміло, не могла сприяти формуванню спільної регіональної ідентичності. З 1867 року, коли Галичина отримала автономний статус, а ця автономія набула яскравого польського національного характеру, ні про яку спільну галицьку ідентичність не могло бути й мови: для українців це означало б денаціоналізацію, а точніше полонізацію, для поляків - втрату відвойованих національних позицій. Стан постійної конкуренції тримав у напруженні два національні табори, але й слугував водночас каталізатором активізації українського національного руху. З обох боків усе було підпорядковано національній ідеї і тому думки про якусь галицьку культурну і політичну окремішність починають з'являтися значно пізніше, в час інтенсифікації культурного обміну з іншими національними відгалуженнями свого етносу.
Те, що національні рухи двох основних народів перебували на різних етапах свого розвитку й мали дуже нерівні стартові умови, змусило українців прикладати максимум зусиль, щоб «надолужити» втрачене. Те, що в австрійській Галичині національні рухи мали забезпечені правові умови для вільного розвитку, дозволило їм сформувати повноцінну політичну структуру. Великі групи населення були втягнуті в національно мобілізаційні процеси, що, своєю чергою, позначилося на високому рівні національної свідомості населення. В кожній з національних традицій Галичина і Львів посідали окреме, майже сакральне значення, але воно не мало нічого спільного з міфом про багатокультурну толерантну Галичину. Це ще одна особливість галицької ситуації, коли накладання двох протилежних національних міфів про «істинно польську Галіцію» та про Галичину як «найбільш українську Україну» витворило в результаті один великий міф про Галичину. В обох національних традиціях цьому краю відводилося ексклюзивне значення.
Не все було так однозначно і всередині українського національного проекту. Оскільки серед галицьких українців на початку ХХ ст. остаточно перемогла українська національна орієнтація, то дуже багато зусиль скеровувалось на координацію дій всього українського національного руху, включаючи наддніпрянську Україну. Проте лідери по обох боках кордону не хотіли добачати всіх тих культурних, ментальних та політичних різниць, які існували між австрійськими та підросійськими українцями. Пізніше це негативно проявилося у найвідповідальніші моменти історії. Попри те, що в українській історіографії довший час переважала думка про остаточну сформованість української політичної нації, її понадтериторіальну гомогенність - процес триває до сьогоднішнього дня. Розбіжності, які виникали свого часу між провідниками Сходу і Заходу, зображувалися як явище тимчасове, що не має під собою глибших підстав. В українському випадку Галичина була свого роду загальнонаціональною лабораторією. Національні імпульси та програми, які виходили, як правило, з Галичини, надовго утвердили за нею стереотип найбільш української України. Але те, що відповідало переконанням галицьких українців, не завжди можна було застосувати в іншій частині України. Специфіка галицької ситуації полягала в різниці історичній, культурній, конфесійній та політичній. Для прикладу, хотів би лише сказати, що в Наддніпрянській Україні надзвичайно популярними були радикальні соціалістичні ідеї, тоді як в Галичині провід належав національно-демократичним силам, для яких важливу роль відігравали парламент, конституція та легітимність влади. Незважаючи на це, образ дуже націоналізованої Галичини надовго утвердився в свідомості східноукраїнського населення. Саме цей факт на різних етапах використовувався противниками української незалежності, причому в різних модифікаціях: страхопуда для східних українців, котрих лякали націоналізмом галичан; бандитів-різунів, котрими лякали цивілізований світ і т. д. Цей стереотип не вдавалося перебороти навіть в умовах безпосереднього співжиття в рамках єдиної, нехай і радянської держави.
Умовний поділ на «східняків» та «галичан» перетривав аж до часів проголошення Україною незалежності. Цьому непрямо сприяла також недовіра до місцевого населення з боку радянських органів влади. Певна дискримінація в питанні кар'єрного росту, при вступі до університету, отриманні житла і таке інше, несвідомо заганяла місцеве населення до спілкування виключно у своєму колі, гетоїзували галичан в рамках Радянської України. Попри високий рівень національної свідомості, саме це не давало цьому населенню забути про своє «неправильне» походження і розчинитися у єдиному радянському народові.
Інакше перебігали подібні процеси в поділеному польському суспільстві. Діяльність усіх польських партій у трьох різних частинах мала лише тактичні відмінності, проте весь цей рух був абсолютно підпорядкований національній ідеї. Зрозуміло, що за час, коли поляки жили поділеними між трьома державами, у них сформувалися певні культурні, мовні та побутові відмінності, проте політична площина залишалася стабільною - усі однаково прагнули відродження незалежної Польщі. Про таку тотальну одностайність і про те, що регіональні відмінності не сягнули національного рівня, свідчить той факт, що після проголошення Польської держави у 1918 р. поляки-галичани відмовилися від назви Галичина й однозначно прийняли назву «Малопольська Всходня». Бажання жити у своїй незалежній національній державі переважило навіть галицьку автономічно-демократичну традицію. Львів перетворювався в новій Польщі на звичайне провінційне місто, а всі залишки автономії були ліквідовані. Навіть ментально-культурні різниці, які існували між краків'янами та варшав'янами, ретельно затушовувалися, бо все мало бути покладено на вівтар сильної національної держави. Варшава вела свого роду війну з будь-якими проявами регіоналізму, а з ужитку повністю зникло слово Галичина, бо воно нав'язувало до української проблеми через так зване «східногалицьке питання».
Міф Галичини має значно пізніше походження і його формування почалося з літературної площини. Німецькомовні письменники, що походили з Галичини завжди згадували у своїх творах цей «найбільш убогий край» Європи, але водночас називали його «раєм з маленькими помилками». Письменники-мислителі такого рівня як Леопольд фон Захер-Мазох, Карл Еміль Францоз, Мартін Бубер, брати Ісаак та Йошуа Басевіш Зінґер, Бруно Шульц, Юзеф Вітлін, Манес Шпербер та багато інших прямо чи опосередковано зверталися до теми Галичини. Але зрозуміло, що найбільша заслуга у формуванні й утвердженні позитивного образу Галичини як «святого» краю спочилої у Бозі монархії належить Йозефу Роту. Саме завдяки його позитивним сентиментальним героям з Галичини було передано послання наступним поколінням про «рай на землі» Галичину. Німецький дослідник Рудольф Марк вважає, що літературна компонента топосу Галичини відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні позитивного образу цього краю.
Після Другої світової війни численні свідки катастрофи, люди, що вимушено втратили свою «малу батьківщину», часто подумки зверталися до найприємнішого відрізку свого життя - до «старих добрих австрійських часів». Це, своєю чергою, не могло не позначитися на глорифікації габсбурзького минулого. Тобто міф Галичини є тісно пов'язаний з габсбурзьким міфом. Тут варто додати, що міф Галичини постав не так зі спогадів людей, що жили в старій добрій Галичині, як з літератури та подальшого пережиття катастрофи двох світових воєн. Ціла Галичина стає одним із компонентів колективної пам'яті, об'єктом пам'яті, який, перекочовуючи із покоління в покоління, обростав новими нюансами та інтерпретаціями і в результаті став дуже віддалено нагадувати реальне явище.
Цікавим є також те, що міф Галичини почав формуватися поза її питомою територією. Найбільше публікацій на дотичну тематику почали з'являтися в Америці, Канаді та повоєнній Європі. В основному це було пов'язано з перевиданням творів Йозефа Рота, інших відомих галицьких письменників та масивом спогадів реальних учасників подій. Зовсім інакшою була ситуація в радянській Україні. На цих теренах дозволялися праці про австрійську та польську минувшину краю лише «критичного» змісту. Українська некласова історія була затаврована як націоналістична і спотворена до непізнаваності. Подібний тотальний негативізм в науковій літературі спонукав молодих інтелектуалів шукати інші, альтернативні джерела, що, безумовно, було пов'язано з величезним ризиком. Прикладом цьому стало «викриття» у 1973 р. націоналістичної групи у Львівському державному університеті. Молодих людей виключили з університету, або навіть засудили до ув'язнення за звичайну цікавість до справжньої історії. Всі довоєнні видання були ретельно відібрані «спеціалістами» із органів безпеки і надійно сховані в різного роду спецхранах, доступ до яких був дозволений лише перевіреним людям. Присутність у домашній бібліотеці книжки про Січових Стрільців могла коштувати багатьох років ув'язнення. Після розпаду радянської системи починається справжній бум навколо тем з української національної історії. А через національну історичну літературу пробуджується інтерес до ширшого, повнішого дослідження історії Галичини.
Фактично в українській науковій літературі був майже відсутній ненаціональний погляд на минуле. Такий підхід є вмотивованим на етапі руху до національної незалежності, але не може стати правилом. Отже, український дисидентський рух не цікавила «безневинна» культурна, багатонаціональна історія краю, його осереддям було безумовно українське національне питання. Ні про які регіональні особливості в їхній діяльності не могло бути й мови - все підпорядковувалося ідеї демократизації системи та ідеї української незалежності. Хоча переконаними націоналістами вони також не були. Інтелектуали з української діаспори були чітко підпорядковані партійній дисципліні і також працювали лише в чітко окреслених національних рамках.
У Польській Народній Республіці ситуація значно відрізнялася від української. Польські науковці та літератори мали значно більше свободи при виборі тем. Крім того, існували різні неформальні об'єднання переселенців, прихильників Львова, галичан, кресов'яків і т.д. З часом відбулася інституціалізація цього руху, з'явилися власні видання, газети, журнали. Основним лейтмотивом цих публікацій була ностальгія за втраченим світом, але також траплялися подекуди реваншистські публікації. Попри те, що ці видання містили низку дуже цікавих спогадів про старі галицькі часи, вони не могли стати популярними в Західній Україні. І то не через мовний бар'єр - його майже не існувало, а саме через їхній часто антиукраїнський характер. Бо і поляки, й українці претендували на одні й ті ж символи, на одну й ту ж територію. Водночас присутні в цих спогадах історії про «рай» на галицькій землі, про толерантність і взаємоповагу, які там нібито панували, спричинилися до витворення міфу про рафінований стиль галицького життя також і серед українців. Дуже часто це слугувало ілюстрацією для того, щоб продемонструвати «некультурність» і «нецивілізованість» прибульців зі Сходу. Подібні історії циркулювали в суспільній свідомості навіть у радянський час, але націоналістичні українські угруповання не могли їх до кінця акцептувати як «свої», а отже приєднатися до міфу про «стару чудову Галичину».
Розчарування молодої генерації українських політиків політичною тактикою старшого покоління, падіння Західноукраїнської Народної Республіки та репресивна політика Польської держави спричинилися до появи націоналістичної ірреденти, яка надала перевагу тактиці революційного терору. Автономічні ідеї в цьому середовищі були непопулярними через те, що ці молоді люди мислили загальноукраїнськими категоріями і в кожному прихильникові автономістської ідеї бачили зрадника. Таким чином і українці на довший час викинули зі свого лексикону слово «Галичина», замінивши його на термін Західна Україна.
Воєнний та повоєнний радянський період докорінно змінили картину Львова і колишньої Галичини. Внаслідок трагедії Голокосту зникло галицьке єврейство, поляки насильно були переселені до ПНР, українська інтелігенція та національно свідома еліта, рятуючись перед радянською навалою, змушені були залишити край та вдатися до еміграції. Понад триста тисяч осіб піддано репресіям за участь в національному русі опору та звинувачено у колаборації з нацистами. Більшість з них ніколи більше не повернулися із Сибіру. На їх місце прибули радянські громадяни, яким абсолютно чужою була галицька традиція і культура. Зрозуміло, що все їхнє життя була детерміноване радянською ідентичністю. Вся адміністрація була укомплектована виключно із партійних функціонерів, що прибули зі Сходу. Для прикладу, вже на середину 1946 року до Західної України прислали 86 тисяч партійних функціонерів. Всього в післявоєнний період в Західну Україну було скеровано понад один мільйон росіян та східних українців.
Не скажу, що колишні галичани всі як один противилися новій політиці радянізації. Серед місцевих мешканців було досить багато «готових» поповнити лави будівників комунізму і забути про своє злиденне життя. Але радянська влада пропонувала не комфортне і гідне життя, а колективізацію, радянізацію та специфічну індустріалізацію. Новоприбулі мешканці Західної України часто-густо демонстрували свою вищість над «галичанами» - останнім треба було довго відхрещуватися і відмиватися від свого неправильного минулого. Це був період, коли слово «галицький» стало засобом іншування, а для всіх охочих зробити кар'єру - родовим прокляттям. Уявна Галичина докорінно змінюється: вона перестає бути українським плацдармом, натомість перетворюється на магніт для ласих поживитися матеріальними благами зі всього Радянського Союзу.
Фото з сайту www.wiki.polewka.pl