«Ми до останнього не вірили, що в наш час може бути повномасштабна війна, але коли прокинулись від вибухів, вже знали, що буде щось страшне, знову», – говорить Дар’я Дмитрієва.
Ми сидимо у невеликому затишному приміщенні у центрі Львова, де вона з чоловіком Станіславом, друзями Мариною і Дмитром Кондротенками готуються до відкриття закладу авторської японської кухні Bluefin.
«Я втомилась втікати. Я хочу жити», – додає Дар’я і розповідає ZAXID.NET історію своєї сім’ї, яка почалась в Донецьку.
Дар’я і Станіслав жили біля донецького аеропорту, вчились в одному класі, згодом одружились. Вона вчилась у Донецькому юридичному інституті, завершила його зі званням лейтенанта і працювала у тоді ще міліції. Стас був професійним кухарем. У сім’ї народився перший син. А тоді прийшов 2014 рік і війна.
«Коли почалась війна, ми вирішили, що треба їхати. Спочатку поїхали до моїх дідуся і бабусі у Волноваський район. Там було дуже гучно від вибухів, а ми були з дитиною. Тож поїхали в Бердянськ. Чоловік шукав роботу. Але ми зрозуміли, що не можемо залишити Донецьку область і нам треба вертатись ближче додому. Так ми приїхали у Маріуполь. Там у нас з’явилась друга дитина», – розповідає Дар’я.
Сім’я оселилась на лівому березі міста, де розташований завод «Азовсталь». Спочатку, говорить жінка, було психологічно важко – коли живеш у прифронтовій зоні, не залишає відчуття, що може статися щось погане, тож навіть не купували нічого з побутової техніки і жили «на валізах» після пережитої в Донецьку травми.
«Поступово до розуму повернулась стабільність і думки, що ми на своїй землі і все буде добре. Ми бачили, як Маріуполь живе, і навіть не думали, що хтось може прийти і все зруйнувати. Місто дуже-дуже розвивалося. До 2014 його було і не помітно, а після, навіть попри прифронтову зону, воно стало дуже красивим містом біля моря», – згадує Дар’я.
Вона і Станіслав з дітьми жили у Маріуполі приблизно 5 років. За цей час місто постійно удосконалювалось – нові дитячі майданчики, пірси, відпочинкові зони біля моря. Влітку зустрічали гостей з усієї країни, які приїжджали на фестиваль.
«Я вам скажу, що Маріуполь був дуже-дуже українським містом – ми любили українські свята, виходили з прапорцями у вишиванках – і діти, і дорослі. У школі діти любили вчити все українське. Ми працювали, іноді відпочивали, збирались компаніями, співали українські пісні, танцювали. Все було класно! Я згадую те життя і думаю, що коїться зараз, і не можу прийти до ладу. Ми ніколи не думали, що нам чогось бракує і ми хочемо щось інше. Маріуполь ніколи не кликав «русскій мір». Ми просто жили і розвивались – от і все», – каже Дар’я.
Її чоловік познайомився і з тепер уже друзями сім’ї і дві пари вирішили разом зробити заклад із стравами авторської японської кухні. Стас мав досвід у 12 років і багато ідей, а його друг – фінансову мотивацію. За рік друзі відкрили дві точки Bluefin – на лівому березі і в центрі, біля пологового будинку Маріуполя. Дар’я допомагала чоловіку ідеями, придумувала назви страв, в яких він поєднував різні смаки, і стала працювати з клієнтами.
«Або сьогодні, або вже ніколи»
Попри попередній досвід в Донецьку, Дар’я і Станіслав не вірили у можливість великої війни, як і багато хто з маріупольців.
«У нас все було так класно у житті, що ми не звертали уваги на новини, політичні розмови і багато працювали. Днів за три до початку вторгнення ми почули сильні вибухи – почались провокації з тієї сторони. Тоді вже стало страшно спати. А коли Росія визнала сепаратистські «ДНР» і «ЛНР», я сказала, що буде війна і в Маріуполі буде щось страшне. Але 23 лютого ми всі вийшли на роботу», – розповідає Дар’я.
24 лютого сім’я прокинулась о 5-й ранку від звуків вибухів і спалахів у небі. Спочатку Станіслав пішов шукати сховище, стали запасатись продуктами і водою.
«У магазинах на лівому березі була вже паніка, запускали по 20 людей, термінали не працювали – лише за готівку. І на фоні черг – постійні вибухи, вибухи, вибухи. Я сказала чоловікові, що нам треба вибиратися – якщо сьогодні не поїдемо, то не виберемося вже ніколи. Ми згадували, як моторошно було в Донецьку, і не хотіли, щоб діти це пережили. Та їхня психіка тепер все одно зламана», – каже Дар’я.
Обдзвонили друзів – ще дві сім’ї також вирішили їхати. Швидко зібрали дитячі речі і документи і на двох машинах вирушили в Запоріжжя. На місці були того ж вечора.
«Багато машин на виїзд не було. Дорога була вільна – люди думали, що все минеться, не вірили в такий жах. Ми їхали і я молилась, щоб все було добре. Було дуже страшно від звуків вибухів. Ми бачили наших військових і я думала: «Боже, допоможи їм». Це були молоді хлопці», – розповідає Дар’я про виїзд із Маріуполя 24 лютого.
Трохи безпеки
У Запоріжжі не стихали сирени, а страшні новини змушували чекати, що і там ось-ось щось почнеться.
«Ми постійно спускались в укриття. Я боялась, що ми опинимось в блокаді, і не витримала, бо не могла вже спати. Сказала чоловікові, що є евакуаційні поїзди на захід України, у безпеку, і нам треба туди. За годину ми вже їхали на вокзал. Жодного графіку не було, потрібно було просто чекати – і ми молились і чекали», – згадує Дар’я.
Коли за дві години прибув поїзд, розповідає жінка, людей було море, і лише за допомогою чоловіка вдалося втиснутись у вагон. Мам з дітьми пускали в купе, інші їхали у проході. У купе Дар’ї було 10 людей.
«Їхали ми 20 годин. Було дуже страшно. У когось була паніка, хтось кричав уночі, зривав стоп-крани», – додає вона.
Втомились тікати
Жодних планів на Львів у Дар’ї і Станіслава не було – хотіли просто ковтнути повітря, нагодувати дітей, лягти. На вокзалі знайшли таксі і просто в машині шукали, де можна переночувати. Знайшли житло лише на два дні, адже у Львові в кінці лютого був пік хвилі біженців.
За кілька днів сім’я шукала, де пообідати, і спитала про це в чоловіка на вулиці, який виявився волонтером.
«Він поселив нас у себе на два тижні. За цей час ми хоч трохи прийшли до ладу з дітьми. Тоді почали думати, що робити далі. Просто сидіти – не могли, їхати з України – не хотіли. Стали знайомитись з містом, з людьми. Чоловік знайшов роботу в японському ресторані», – розповідає Дар’я.
Також покликали до Львова Марину і Дмитра, які лишились у Запоріжжі. Чоловіки поговорили і вирішили спробувати відкрити заклад у Львові. Поки друзі їхали, Дар’я і Станіслав шукали приміщення в оренду, адже треба продовжувати жити навіть у важкі часи.
У приміщенні була морозильна камера і холодильник-стіл. Решту всього для роботи докупили. Поступово обладнали кухню і почали працювати на самовивіз і доставку. Дар’я спілкується з клієнтами, Марина передає замовлення на кухню, де шеф-кухар Стас із помічником готують, а чоловік Марини і ще один друг з Маріуполя – працюють кур’єрами (на жаль, у Маріуполі загинув один із членів команди Bluefin).
Скоро відбудеться відкриття закладу на вулиці Федорова, 29 – друзі хочуть додати в інтер’єр дух Маріуполя, на що потрібен час. Цікаво, що люди телефонують і приходять вже зараз, кажуть, що прочитали у Facebook і чекають на відкриття.
«У Львові почуваємось як риба у воді. Такої відкритості і щирості від людей ми не очікували. Коли про нас написали у Facebook, допис стали поширювати з шаленою потужністю. Люди підтримували нас сильно і зараз дуже допомагають», – каже Дар’я.
Питаю, як Дар’я почувається сьогодні і чи планує сім'я лишитись у Львові назовсім.
«Ми нарешті почуваємось у безпеці. Щодо планів, якщо найближчим часом ми переможемо, дай, Боже, то ми обов’язково поїдемо відновлювати наш Маріуполь. Aле також ми обов’язково повернемось у Львів – він запав нам у саме серце і нам хочеться відповісти на теплу зустріч. Ми живемо у прихистку, волонтери там – як наші хресні батьки. У Львові завдяки людям я відчула подих життя і зрозуміла, що хочу тут бути, хочу спробувати ще втретє – заради дітей і майбутнього. Ми, як кожен українець, працюємо на своєму фронті і показуємо своїм прикладом, що ми незламні», – відповідає Дар’я.
«Я вже так втомилась кудись бігти, рятуватися, боятися. Я хочу жити, жити у своїй країні», – додає вона.
*фото надані Дар'єю Дмитрієвою
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».