Існує дуже простий показник довіри – він полягає в тому, як часто Ви даєте чи берете хабар. Рівень інституційної довіри обернено пропорційний рівню корумпованості. Звісно, ви можете продовжувати давати чи брати хабарі. Але тоді будьте певні, що ваші діти або діти ваших дітей будуть жити не у Львові, а у Женеві, Гонконгу чи Києві – бо ресурси відпливають туди, де вони зустрічають менший опір а викликають більше довіри.
Коли на початку цього тижня мене попросили виступити на сесії міської ради з нагоди 18-oї річниці підняття українського прапора над Львівською ратушею, моєю першої реакцією було здивування: що, невже пройшло уже аж стільки років? Мої спогади про цей день надто свіжі, щоб бути такими старими.
Я пам'ятаю місце, де я стояв, коли над ратушею піднявся прапор - це було посередині між рестораном «Львів» і скульптурою Нептуна. Я добре пам'ятаю, хто стояв біля мене. Я пам'ятаю, як люди обнімалися, дехто навіть плакав. Я маю на все це емпіричний доказ - у мене в руках була кінокамера, й у мене залишився любительський фільм з того часу. Я забув, куди його поклав - але я навіть не пробував його шукати. Спогади про той день залишаються яскравими, і я не потребую їх додатково підживляти у будь-який інший спосіб.
Моя пам'ять не є особливою, ані тим більше винятковою. Кожен з львів'ян, які в цей день були на площі Ринок, пам'ятає його так само добре, як пам'ятаю його я. Як рівно ж добре ми пам'ятаємо перші львівські мітинги, знесення пам'ятника Ленінові, Ланцюг Незалежності на День злуки, візит Івана Павла ІІ, польсько-українське примирення на Личаківському цвинтарі, Помаранчеву революцію. Ми живемо у часи, котрі можна назвати по-різному: посткомуністичними, перехідними, тяжкими. Але ніхто не наважиться назвати їх нудними. Бо надто багато емоційно наснажених моментів ми пережили за останні двадцять років. Двадцять років - це є приблизно проміжок часу, коли виростає нове покоління. В історії ми знаємо лише декілька випадків, коли на долю одного покоління припало так багато подій. Скажімо, такими були покоління львів'ян, які пережили Першу або Другу світову війну. Різниця між нашою а їхньою добою була та, що тоді Львів рідко коли перебував в епіцентрі змін. А якщо він час до часу попадав туди - як-от у вересні 1914 чи вересні 1939 р. - то не з волі його мешканців. Не Львів змінював історію - історія змінювала його. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років ситуація складалася з точністю до навпаки: Львів не лише перебував в епіцентрі змін, але часто їх ініціював - як-от це було у випадку підняття українського прапора.
Але у цьому є певна іронія: Львів раз по раз започаткував зміни - але сам від них дуже мало виграв. Як писала New York Times про Львів десять років по падінню комунізму, «жодне інше місто в Україні не є більш європейським чи демократичним. І лише деякі є біднішими». Львів є єдиним великим містом в Україні, мешканці якого говорять тою самою мовою, котрою називається наша держава. Але україномовність Львова стала темою для численних анекдотів та злосливих історій. Львів рішуче порвав з пам'яттю про минулі часи - приклад чого бачимо, серед іншого, у перейменуванні вулиць. Однак навіть у самому Львові можна почути голоси, що перейменування вулиць стало чудовим прикладом неспроможности львів'ян дієво радити своїм містом, не кажучи вже державою.
Іншими словами: зі Львова сміються і Львів картають часто за те, що він, в уяві його мешканців, вів себе правильно. Так, як це зробили Краків, Прага, Вільнюс, - міста, найбільш схожі на Львів за своєю історією та культурою, які, однак, не стали ані бідними, ані смішними у своїх державах. У зв'язку з цим неминуче виникає питання: якщо у сучасній Україні Львову припала така роль, то чи варто Львову було піднімати прапор?
Це питання не є специфічно львівським. Воно є частиною більшого питання: чим є свобода? Чи свобода є цінністю сама по собі? А чи, навпаки: свобода стає цінністю лише тоді і тільки тоді, коли вона веде до певних і то вигідних нам результатів? Чим є свобода? Свободою від чогось? Чи свободою до чогось?
Як історик, я найперше хочу сказати таке: вісімнадцять років є занадто коротким проміжком часу, щоб дістати сенсовну відповідь. Покличуся тут на такий приклад: за масштабами свого впливу, революцію 1989 року можна порівняти з Французькою революцією з-перед двохсот років чи російською революцією 1917 року. Уявімо собі тепер Францію 18 років після падіння Бастилії чи Радянський Союз 18 років після штурму Зимового палацу. Нагадаю, що на той час у Франції була імперія Наполеона, у СРСР - режим Сталіна. Чи могли б тоді революціонери, що починали революцію, з певністю відповісти, чи варто було її починати? Особливо після того, як Франція і СРСР зазнали жахів революційного терору? Навіть якщо б вони сказали «Так, варто» - то ми могли би згодитися з ними лише у французькому випадку. Бо ми тепер знаємо, що Французька революція, з точки зору своїх лозунгів «братерство, рівність, свобода», таки мала сенс, а Російська революція з її ідеалами комунізму - такого сенсу не мала. Але щоб це побачити і в цьому переконатися, треба було довшого часу.
З революцією 1989 року справа є тим складнішою, що вона не мала власних лозунгів чи ідеалів. Якби можна так сказати, вона була ніби Французькою революцією без Руссо та Вольтера, чи Російською революцією без Маркса і Леніна. До кінця 20 століття всі великі «ізми» - як от соціалізм, лібералізм, консерватизм - у той чи інший спосіб скомпрометували себе. А тому вони не могли служити підказкою, ради чого здобувається свобода. Залишився лише один дійовий «ізм» - націоналізм зі своїм гаслом «нехай чужинці не правлять нами». Він служив головним гаслом боротьби проти комуністів, і то не тільки у Польщі, в Україні, чи у Вірменії, а навіть у єльцинівській Росії. Але зараз, по 18 роках, можемо сказати, що «націоналізм» допровадив до більш-менш успішних результатів лише у тих країнах, котрі скинули комунізм і долучилися до Європейського Союзу. Натомість він програв у Білорусії, розколов суспільство в Україні та Грузії а набрав загрозливих форм у Сербії та Росії. Іншими словами: націоналізм додався до числа тих великих ідеологій, котрі не виправдали покладених на них надій.
Так, направду, у сучасному світі залишився один-єдиний великий «ізм», котрий продовжує виступати як революційна сила. Він, однак, має мало спільного з великими ідеями та ідеологіями - бо він є функцією шлунка, а не голови. Маю на увазі «консюмеризм», чи, кажучи простіше, споживацтво. Не є секретом, що багато українців стали під синьо-жовтий прапор у добродушній, але наївній вірі, що незалежність та свобода принесе великий і доступний споживацький кошик - приблизно такий, як на демократичному та антикомуністичному Заході. Коли ж українська незалежність не справдила покладених на неї консюмеристських надій, то у ній розчарувалися - і Львів, котрий значною мірою цю незалежність ініціював, став одною з перших жертв того розчарування. Щобільше: Львів утратив свій головний козир - великий промисловий потенціал а щодня втрачає освічену робочу силу. Львів став столицею української заробітчанської еміграції. Щоб переконатися в цьому, варто проїхати пару зупинок трамваєм під польське консульство.
Приймімо однак, що 18 років є занадто коротким проміжком часу для остаточної відповіді. Чи існує, однак, якийсь лік чи промінь надії для Львова на дальшу перспективу? Я не раз уже писав і говорив, що є, а тут можу лише повторити. Ми живемо у часи, коли революції зазнала сама ідея виробництва. У часи Французької революції у всьому світі, за винятком промислової Англії, головний валовий продукт вироблявся у сільському господарстві. У часи російської революції синонімом економічної могутності була промисловість. Не дивно, що одним із перших кроків радянської влади у Львові було перетворення міста у великий індустріальний центр. Це мало для самого Львова два далекойдучі наслідки. З одного боку, індустріалізація Львова поклала початок його українізації - бо головною робочою силою на львівських підприємствах були вихідці з навколишніх галицьких сіл. На відміну від жителів Києва чи Донецька, прийшовши до міста, вони не русифікувалися, а, навпаки, самі це місто українізували. З іншого боку, масова міграція робочої сили зруйнувала той майже ідеальний баланс між чисельністю міського населення та розбудованими міськими інфраструктурами, котрий склався у Львові ще за австрійських часів. Власне цей баланс перетворив австрійський Львів у справді модерне місто - правдоподібно, як стверджують деякі історики, єдине по-справжньому модерне місто в усій Східній Європі, якщо за головну ознаку модерності прийняти кількість суспільних та культурних благ, що припадають на одного пересічного жителя міста.
Революція 1989 р. відбулася якраз тоді, коли у найбільш економічно розвинутих країнах ані промисловість, а тим більше сільське господарство не складали основи суспільного багатства. Головна вага перенеслася у виробництво послуг. У 1956 р. у Сполучених Штатах Америки вперше було зафіксований момент, коли кількість зайнятих у сервісі перевищила число промислових робітників. Тепер, 50 років по тому, список країн, де частка сервісу у валовому продукті все ще становить менше 50% - обмежується головним чином до Азії та Африки. Щоб ви могли собі скласти уяву, наведу лише декілька назв: Азербайджан, Афганістан, Ангола, Бірма, Ботсвана, Бруней, Бутан, Вірменія, Камерун, Конго, Узбекистан, Центральноафриканська Республіка, Чад. Натомість у США, Великобританії, розвинутій частині Китаю, Італії, Німеччині, Франції, Швейцарії та Японії частка сервісу у валовому доході становить більше 75%. Найвищим цей показник є, однак, у Гонконгу: у 2007 р. там він сягнув аж 92%! (https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/fields/2012.html)
Щоб перевести ці цифри на простішу мову, повторю тут слова мера Женеви. Коли його спитали, з чого живе Женева, він відповів коротко і просто: Женева живе з Женеви. Тобто з послуг, котрі надають женевські банки, готелі, фірми та інші осередки великого міського бізнесу. Подібно, Львів мав би жити зі Львова. Зі своїх банків, готелів, туристичних фірм, ресторанів, університетів, науково-дослідних інститутів, театрів, музеїв, авіаліній - і не в останню чергу з власного і добре розбудованого мас-медіяльного та інформаційного простору.
Коли я говорю чи пишу про цю модель розвитку Львова, мене звинувачують в економічному романтизмі. Але факти - річ вперта: найбільша частка сервісу в Україні припадає на Київ, який є найбагатшим українським містом (див. адресу попередньої вебсторінки, на якій є карта Service output in 2005 shown as a percentage of the top producer).
Минулий Львів і теперішній Київ служать доброю ілюстрацією до формули успіху кожного міста. Вона є досить проста: благополуччя міста залежить від розміру території, з якої воно може притягати до себе ресурси, з одного боку - а здатності місцевої влади вкладати ці ресурси у розвиток міських інфраструктур, з другого. Я не кажу, що у випадку Львова так конче має статися. Історія - не є казка з обов'язковим добрим кінцем. Історія, однак, показує, що у кінцевому рахунку головним фактором успіху чи невдачі будь-якої революції є людський фактор. Важливим є не лише те, що ми можемо чи що ми вміємо - але й те, чого ми хочемо і у що ми віримо.
З бажанням у нас ніби все в порядку. Я не знаю такого іншого міста в Україні чи навіть у всій посткомуністичній Європі, окрім Львова, де велися б такі гострі й інтенсивні дискусії щодо його майбутнього. Гірша справа є, однак, з вірою. Тут йдеться не про віру в Бога чи у світле майбутнє - мова йде про більш прозаїчні речі: наскільки ми довіряємо тим інституціям, котрим ми ввіряємо свої голоси, гроші, здоров'я та інші, так би мовити, особисті ресурси. Скажімо, швейцарець вкладає свої гроші у швейцарський банк, не тому, що він особисто знає директора банку - а тому що він знає, що банк надійний. У Львові ж я побоюся піти навіть до зубного лікаря, якщо я не знаю його особисто або хтось мені з моїх друзів його не порадить.
Рівень інституційної анонімної довіри у Львові, як і у всій Україні, дуже низький - значно нижчий, аніж в Європі. А це означає одне: я можу досягти того, чого хочу, ставши кумом, братом чи сватом того, від кого я залежу - або, найчастіше, підплативши йому гроші. Існує дуже простий показник довіри - він полягає в тому, як часто Ви даєте чи берете хабар. Рівень інституційної довіри обернено пропорційний рівню корумпованості. Звісно, ви можете продовжувати давати чи брати хабарі. Але тоді будьте певні, що ваші діти або діти ваших дітей будуть жити не у Львові, а у Женеві, Гонконгу чи Києві - бо ресурси відпливають туди, де вони зустрічають менший опір а викликають більше довіри.
І тут ми приходимо до того, з чого почали: свобода від чогось пов'язана з свободою до чогось. Консюмеризм і свобода - мрії серця і прагнення живота - не є аж так віддалені один від одного. Суспільні інтереси годі вдовольнити, якщо ми не розділяємо певних цінностей. Ми можемо скільки завгодно оскаржувати своїх ворогів у своїх невдачах. Але у кінцевому рахунку, наш успіх залежатиме головно від нас з вами, від наших бажань і нашої віри - тобто від того людського матеріалу, з якого ми зроблені. Нам варто нагадувати собі про це кожного разу, коли бачимо над Львівською ратушею український прапор. Це є прапор нашої незалежності - а значить, нашої відповідальності.