Історія не повторюється – це не серіал. Вона розвивається по спіралі – події можуть нагадувати попередні, але на них накладається нове сприйняття, нові потреби і причини. Відповідно й наслідки будуть інші.
Студентська революція на граніті, Помаранчева революція та Євромайдан мають багато спільного, але різні причини та каталізатори. Вони не розвивались за одним і тим самим сценарієм. Навіть бажання видати їх за один великий процес виглядає невиправданим. Те, що в 1990-му та 2013-му протести почали студенти, ще не означає, що ці події однакові. Більшість світових революцій розпочинає молодь, бо вона найбільше відчуває зашкарублість старої системи і потребує змін. Піраміда Маслоу для всіх однакова, якого б віку та статі не була людина та де б не жила – тому причини завжди будуть схожі, але не рівнозначні.
Окремі історики люблять говорити, що українська революція почалася 1990 року і триває досі, а 2004-й та 2013/14-й – проміжні етапи. Тут варто піддати сумніву сам термін «революція». Бо наразі в нас одні політичні еліти змінюють інші шляхом протестів, і аж ніяк не змінюється система влади, навіть коли приходять нові обличчя. Приміром, Порошенко – це представник тої ж системи, проти якої виходили люди, просто він був на других ролях, а став першим.
Також, за твердженням деяких істориків, мав бути ще один етап, але вже в іншому форматі. Коли відбувся так званий «електоральний майдан», то виглядало, що ось він цей етап. Проте за останній рік нам знову почали пророкувати продовження революційного процесу, чергове протистояння, наводячи приклад революцій двохсотлітньої давності, які тривали дуже довго.
Проте є один нюанс: сучасний світ розвивається дуже швидко. І якщо колись події, між якими було 30 років, могли бути пов’язані, то зараз цей зв'язок відсутній або дуже мінімальний. Усе через швидкість руху інформації та її великий вплив на суспільство тут і зараз, а не через рік, п’ять чи десять.
Зараз одним постом у соцмережах можна вивести сотні тисяч на вулицю, а колись для цього треба було не один рік і тисячі активних людей, котрі поширювали інформацію через виступи. Зараз суспільство швидше реагує на зміни і не боїться говорити про свої потреби. Та й відкритість кордонів сприяє зміні настрою.
Колись виходили проти влади, бо це був останній шанс, а зараз просто виїжджають з країни. І це стосується всього і у всіх сферах. Зміни ці відбулися не за сто чи п’ятдесят років, а за останні 5-10. І молодь, яка раніше починала протести, немає в них потреби зараз. Принаймні у звичних формах.
Тому, обговорюючи події в Україні в історичній ретроспективі, багато хто припускається великої помилки, яка не дає можливості реально оцінити стан справ та їхні наслідки. Зрештою, історики – це не ті люди, котрі роблять прогнози. Їхнє завдання – оцінити події, що минули, й описати шляхи їхнього розвитку. Теперішні події доречніше оцінювати політологам, які можуть прогнозувати і розуміти, як одна подія вплине на стан справ через кілька років.
Таким прогнозистом став Дмитро Разумков, котрий дуже добре оцінив стан суспільства і суттєво посприяв перемозі Зеленського, а результати виборів почали називати «електоральним майданом». Він відчув потребу суспільства, додав до цього постійні розмови про новий етап революції і зробив його. Чи вдався він? Так і ні водночас.
З одного боку, президентом стала людина не із системи, участь у виборах взяло дуже багато молоді, демократія в Україні вчергове перемогла. Але… Зеленський, щоб «вижити», звернувся до старої системи, а відповідно, вона не знищена і надалі відновлюється. Молодь, не отримавши швидкого результату, ще більше розчарувалась у політиці, що засвідчили останні місцеві вибори. Тож маятник стрімко хитнувся в інший бік, і не факт, що знову повернеться найближчим часом.
Цим якраз намагаються скористатись Порошенко і Разумков. Команда першого торочить про незавершену революцію, її черговий етап та порівнює Зеленського з Януковичем. Від другого іде інший посил: відсутність історичної тяглості (події 2004 року йому чужі), центризм у відносинах і на міжнародній арені (головне – відсутність конфліктів), і з олігархами (всім потрохи) та маніпуляція очікуваннями людей (українська – офіційна, російська – для Сходу). Саме маніпулюючи історичними подіями, емоціями та потребами, два різні табори працюють в інформаційному полі та намагаються створити нову реальність.
«Зеленський дорівнює Янукович» – цією тезою хочуть викликати негативну емоцію, яка йде від експрезидента-втікача. І тут ідеться не тільки про мову чи ставлення до Росії, а й про таку тезу, як «кинув своїх». Для експрихильників Януковича сема це є ключовим.
«Був податковий і мовний майдани у Януковича, тепер є у Зеленського» – так говорять прихильники Порошенка. Але ситуація з ФОПами зараз та утиски підприємців десять років тому – не одне й те саме. Уряд Азарова тиснув на офіційний бізнес, а зараз іде боротьба з напівлегальним. З мовою ситуація така сама. За останній рік нічого не скасували, всі норми надалі працюють і реалізація пунктів мовного закону, запланована на 16 січня, відбудеться. Тези про мовний майдан звучать більше як погроза до провокацій.
Лякання Зеленським з накладанням події останніх десяти років – це використання методичок ФСБ. «Головне – щоб не було війни, а все інше ми переживемо», – страх втрати і великих жертв дозволяє тримати в покорі росіян. Так само тут є бажання залякати нас можливими жертвами Майдану. А щоб їх не було, треба якнайшвидше прибрати Зеленського.
Цікаво, що таке протистояння і протиставлення потрібне й команді Зеленського. Через абсурдність та малу аудиторію, для якої такі повідомлення важливі, їх простіше спростовувати та відбивати. А коли інформаційний простір зайнятий абсурдом і дурницями, то нормальним і важливим повідомленням (співпраця з Ахметовим, проблеми з антикорупційною системою) важко пробити цю «стіну дурощів».
Разумков своїми діями змушує Зеленського врахувати уроки історії та не робити різких рухів. Фактично Зеленського хотіли штовхнути до Росії всі табори, одні – щоб підтвердити свої передвиборчі тези, інші – щоб повернутися до влади. Але він висить у шпагаті. З одного боку – розуміє важливість для суспільства Майдану і співпраці із Заходом, з іншого – бачить несприйняття подій 2013/14 років і бажання повернутись до дружби з Росією.
І якщо протистояти ОПЗЖ і їм подібним досить легко, то з Разумковим важче. Той не закликає до прямої співпраці, теж говорить про мир, але паралельно заграє з проросійським електоратом. Банально, але він спілкується з ними російською. Зеленському навіть тут важче, бо як тільки він так зробить, зразу отримує велику порцію критики від іншого табору. Саме це змушує його команду творити нову ідеологію, не прив’язану до історії, жертв, проблем. Нові дороги, інфраструктура та збільшення заробітної плати – саме це має замінити розмови про революції, Росію та жертовність народу.
Зараз в інформаційному протистоянні сперечаються «історики» зі своїми «плановими» революціями, політологи і політтехнологи, що маніпулюють людьми і їх баченням подій, та Зеленський і його оточення, які живуть сьогоднішнім днем, не звертаючи уваги на те, як нині відіб’ється на завтра, головне – щоб було що показати.
До наступних виборів президента для нас намагаються створити три варіанти України. Перший: Зеленський – це другий Янукович, історія повторюється, у нас патріотичні президенти чергуються з «непатріотичними». Другий: Україна – нейтральна країна, яка з усіма дружить, не звертає уваги на минуле та потребує лідера, який усім подобається. Третій: Зеленський – це дороги, садочки, школи та лікарні. Це наразі не працює і не факт, що запрацює. Бо все, що робиться, ми завжди сприймаємо як належне і реагуємо тільки тоді, коли немає нічого. Місцеві вибори це підтвердили.
Але буде й користь з такого протистояння. Поступово зменшується присутність умовного «Бандери» в дискусіях між Сходом і Заходом. Політики почали апелювати до подій останніх років. Це, відповідно, знищує частину міфів від Росії і послаблює протистояння. З іншого боку, вважати Разумкова проросійським неправильно, але він активно гратиме на цьому полі і так розмиватиме та забиратиме частину електорату ОПЗЖ та їм подібним. Можливо, таке розмивання електорату і зміна тем у протистоянні дасть змогу з’явитися новим якісним політикам.