Вірменська вулиця – одна з найдавніших у Львові, постала одночасно з формуванням середньовічного Львова в межах оборонного муру. Це була центральна вулиця Вірменського кварталу у Середньовіччі та зараз є однією з найдовших вулиць середмістя Львова. «Фотографії старого Львова» розповідають історію Вірменської та її забудови.
Вулиця Вірменська у своїх сучасних межах постала після Другої світової війни, коли під цією назвою об’єднали три ділянки – між Краківською та Домініканським собором, між Театральною та Краківською і між проспектом Свободи та Театральною. Вірменською віддавна називалася саме перша ділянка, а частина між Театральною та Краківською раніше була Пекарською, Тринітарською, Академічною або Університетською. Ділянка між проспектом Свободи та вулицею Театральною до війни називалася на честь роду Дідушицьких, представник якого, Володимир Дідушицький, заснував поруч природничий музей. До 1871 року сучасну вулицю Лесі Українки називали Вірменською Нижньою, тоді як Вірменську – Вірменською Вищою.
Забудова Вірменської вулиці у ХVІ-ХVІІІ ст. здебільшого була дво- та триповерхова, і лише під кінець ХVІІІ ст. з’являються чотириповерхові кам’яниці. В архітектурному ансамблі переважають ренесанс, бароко та класицизм. Більшість будинків були мурованими, невелика кількість – дерев’яними, напівдерев’яними були верхні поверхи та дворові флігелі. Багато будинків мали широкі в’їзні брами для сполучення з господарським подвір’ям. У деяких кам’яницях вони збереглися донині, а на інших після реконструкції залишилися лише сліди аркових отворів.
Через пожежі Вірменська неодноразово відбудовувалася. Зокрема, у 1748 році горів вірменський квартал, починаючи від монастиря вірменських бенедиктинок, а у 1778 році сталася пожежа, внаслідок якої згоріла всі вулиця аж до Домініканського монастиря.
На Вірменській розташована одна з найцінніших архітектурних пам’яток Львова – Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці. Споруджено храм, за інформацією різних дослідників, упродовж 1356-1370 років на кошти вірменських купців Якова з Кафи та Паноса Абрагамовича. Святиню будували на місці дерев’яного вірменського храму за зразками давніх вірменських церков. Собор кілька разів перебудовували, і в його архітектурі знайшли своє відображення стилістика ренесансу (нава, аркада), бароко (скульптура в екстер’єрі), історизму (фасад від вул. Краківської), ар деко (розписи в інтер’єрі).
Ділянку перед південним фасадом храму, відділену огорожею від вул. Вірменської, займав вірменський цвинтар, на якому збереглися вірменські надгробки, датовані ХVІ-ХVІІІ ст. З боку Вірменської в ніші огорожі розміщено скульптуру Богородиці (1664 р.) з колишньої Краківської брами. У західній частині колишнього цвинтаря притулена до муру дерев’яна каплиця «Голгофа» ХVІІІ ст. Зі сторони Вірменської стоїть триярусна вежа-дзвіниця, споруджена у 1571 році за проектом архітектора Петра Красовського на місці старої дзвіниці ХІV ст.
У будинку №2 за польських часів був робітничий спортивний клуб трамвайників і металістів, а під №3 – друкарня Бодека, під №5 – ресторан Гелльрайха. Житлових будинків №6 та 8 зараз не існує: через аварійний стан їх знесли в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. До того тут містилися готель Ґуттмана і Польська радіофонічна спілка «Тефаґ» з магазином грамофонів і грамплатівок Клягсбальда.
Кам’яниця за адресою вул. Вірменська, 7-9, є колишньою резиденцією архієпископа, де також були канцелярія, бібліотека та архів архієпархії. Між будинком та вірменським собором пролягала вуличка Вірменська Вужча, яка вперше згадується у 1598 році, а зараз це безіменний прохід між вулицями Вірменської та Лесі Українки.
Кам’яниця під №10, що стояла перетині Краківської та Вірменської, запам’яталась як будинок-вбивця. В 1922 році він завалився, поховавши під своїми уламками кілька десятків людей. У сусідній кам’яниці у ХІХ ст. діяло похоронне бюро. Після демонтажу зводити нові будівлі в цьому місці поляки так і не наважились, а у 1943 році на цьому місці німці розстрілювали людей. Після війни тут облаштували спортивний майданчик, який згодом став дитячим. Уже в роки перебудови тут почав працювати імпровізований ринок «Вернісаж», що з часом перекочував на своє теперішнє місце.
У 2007, 2010 та 2011 роках на цьому місці проводили розкопки, під час яких знайшли добре збережені рештки фундаментів кам’яниць, рештки давньоруської доби (приблизно XII-XIII ст.) – уламки кераміки та прясельця із рожевого шиферу, а також срібний металобрухт та монети австро-угорської доби, найдавніша з яких датувалась 1914 роком. У 2015-2020 роках тут збудували готель.
Будинок №13 звели у 1783 року на місці двох старих кам’яниць. Це один з найкращих будинків палацового типу в стилі бароко, який за винятком окремих декоративних деталей зберігся у незмінному вигляді від часу побудови. У 1859 році тут розташовувалась фінансова прокуратура, 1929 року – Товариство «Релігійна бібліотека» з друкарнею, а від 1933 – Архидієцезіяльна спілка вірмен.
Будинок №14 збудований у ХVІІ ст. та кілька разів перебудований у ХVІІІ-ХІХ ст. Від 1840 року належав українському історику Денису Зубрицькому. Його донька Станіслава перед смертю записала кам’яницю греко-католицькій капітулі з умовою, що дохід з неї буде йти на виховання дівчат. Бібліотеку Зубрицька записала історику Антону Петрушевичу.
Будинок №16 збудували на парцелі трьох менших кам’яниць у 1792 році, а у 1801 році надбудували четвертий ярус. До того в одному із будинків мешкала відома вірменська родина малярів Богушів. Павло Богуш створив фрески у Вірменському соборі та малював ікони для католицьких костелів. Його син Шимон Богушович займався оформленням інтер’єрів ратуші, арсеналу, Латинської катедри. За польських часів тут містилася Перша львівська гуртівня спиртних напоїв і електротехнічне підприємство «Ампер» Йогана Зеха.
На Вірменській, 19 зараз працює кав’ярня «Вірменка», що була надзвичайно популярною серед львівських і заїжджих неформалів та представників молодіжного середовища у 1980-90-х роках. За польських часів у цьому будинку працював майстер біжутерії Бадер.
Будинок під №20 збудували в середині ХVІ ст. італійським архітектором Петром з Лугано. У 1898 році кам’яницю реконструювали за проектом архітектора Івана Левинського. З 2008 року у лівому крилі будинку розташовується ресторан «Гасова лямпа».
Одним з найцікавіших будинків на цій вулиці є кам’яниця під номером 23. У 1764 році цей будинок перебудували з двох в один. У 1882 році місто викупило будівлю, щоб влаштувати тут Школу ім. Григорія Пірамовича – з вул. Вірменської, і Школу ім. Маркіяна Шашкевича – з вул. Скарбівської (сучасна Лесі Українки), яка була тоді єдиною міською школою з руською (українською) мовою навчання.
Будинок відновили, і, ймовірно, тоді на фасаді з’явилися рельєфи із зображенням пір року і зодіакальний фриз скульптора Гаврила Красуцького. Власне, через таке оздоблення львів’яни називають кам’яницю «Будинком пір року». В 1930-х роках в кам’яниці була майстерня Януша Вітвіцького, а зараз тут навчальний корпус Академії мистецтв.
Будинок №27 постав на місці двох менших кам’яниць, що згоріли під час пожежі 1782 року. У 1887 році на другому ярусі будівлі розташовувалося товариство «Просвіта», а за польських часів тут була фабрика дзеркал.
Вулиця закінчується брамою, за якою під склепінням проїзду влаштовано виставковий зал Мистецького об’єднання «Дзиґа», що переїхало сюди з Порохової вежі влітку 1996 року. До 1939 року тут були приміщення храму Божого Тіла, а у 50-х роках – база готового одягу, бакалійний склад та склад Облкниготоргу.