Ошатні палаци в глибині гаїв, обрамлених потічками та озерами, перший літній театр і вілла з привидами – такою була сучасна вулиця Зелена ще якихось 200 років тому. Змінювалась влада і райський куточок поглинали раціональність і прогрес. ZAXID.NET разом із екскурсоводом Денисом Булавіним запрошує на прогулянку і розповідає історію вулиці Зеленої від середньовіччя до наших днів.
Справді зелена
У середньовіччя (перша згадка датується орієнтовно 1544 р.) вулиця Зелена називалась Волоською дорогою – це був шлях до Молдови. Торгівля із цією сусідкою не була жвавою, тож і ця дільниця у Галицькому передмісті Львова не стала вельми популярною.
Від початку вулиці і приблизно до території сучасного Снопківського парку поміж зелених гаїв стояли палацики дрібних магнатів. На території фільварків росли дерева і гули бджоли, а навколо текли потоки Сороки і Пасіка, що на місці сучасного пам'ятника Грушевському створювали Полтву.
Із цієї ідилії, власне, і виникла назва Зелена, що її вулиця носить вже кілька століть поспіль. Час від часу дорогу називали Сихівською або Давидівською – залежало від того, яке село на той час було цікавішим для міста. А на території Снопківського парку, де закінчувалось передмістя, розташовувались цегельні – там буквально створювався Львів.
Зелені гаї поміж потічків були настільки привабливими, що припали до душі коронному польському гетьману Станіславові Яблоновському – наприкінці 17 століття під горою святого Яцека (на сучасній вулиці Шота Руставелі) постав його палац, де у 1698 році зупинявся навіть король. А від палацу до Зеленої простягався сад в англійському стилі.
Єдиний храм вулиці Зеленої
Коли ще проектувався палац Яблоновського, польський гетьман заклав і дерев'яний храм для домініканців-обсервантів. Тепер це ділянка за адресою Зелена, 11б.
«Деякі джерела зазначають, що тут були домініканки, а не домініканці, тому що костел названий на честь жінки – маловідомої на наших теренах святої Урсули. В середині 18 століття храм був уже мурованим», – розповідає Денис Булавін.
За Австрії, яка прийшла до Львова після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році, храм передали німцям-лютеранам – отже, це одна із найдавніших протестантських церков у Львові. Після усіх перипетій 20 століття церкву знову повернули протестантам, які опікуються нею і зараз. Цікаво, що інша протестантська громада розташована відносно недалеко – на вулиці Пекарській.
Біля церкви, на вулиці Палія, 4 (бічна Зеленої), розташований будиночок, в якому колись жив пастор. Над входом досі зберігся барельєф із зображенням хреста, якоря і серця, які символізують віру, надію і любов.
Космос вулиці Зеленої
У 1784 році із території англійського саду Яблоновських, де тепер площа Петрушевича, уперше у цій частині Європи запустили повітряну кулю, спроектовану львів'янами. Минуло лише 9 місяців від запуску першої повітряної кулі братів Монгольф'є у Франції. Львівські повітроплавці, на відміну від французів, що наповнювали кулю димом від спалювання вовни і соломи, використали автоматичний пальник на рідкому паливі.
«Це було те саме, що зараз для нас запуск ракети в космос», – говорить Денис Булавін.
У 1795 році нащадок гетьмана Мацей Яблоновський відкрив на території парку один із перших у Львові театрів. Це був простий літній театр, спроектований, утім, італійським архітектором.
Сам театр проіснував недовго – австрійська влада мала свої плани на територію. Проте «театральна» історія ділянки на Зеленій, 8 продовжилась у досить дивний спосіб через 125 років.
Привид вулиці Зеленої
На початку 20 століття у Львові мешкав Стефан Грабінський, якого називали польським Лавкрафтом або По (а нині порівняли би зі Стівеном Кінгом). У своєму оповіданні «Коханка Шамоти» (його екранізували у Польщі у 1927 році) він розповідає історію, що трапилась за адресою Зелена, 8.
Колись за цією адресою стояла вілла «Під липами», де мешкала красуня-акторка Ядвіга Калєргіс, у яку був таємно закоханий журналіст Єжи Шамота. Ядвіга виїхала у Відень, а за два роки Єжи раптом отримав від неї листа, в якому Ядвіга писала, що вертається до Львова і чекатиме його на віллі «Під липами». Чоловік не тямився від щастя! Він щосуботи упродовж року відвідував будинок на Зеленій, 8. Із кожною зустріччю жінка поводилась все дивніше, аж одного разу Єжи не витримав і увімкнув світло у розпал любощів, що, зазвичай, відбувались у темряві. Побачене зробило його сивим в одну мить. А коли він прийшов до тями – через місяць – з'ясувалось, що Ядвіга Калєргіс загинула в Альпах ще два роки тому. Хтозна, можливо, Стефан Грабінський не повністю видумав цю історію.
Освіта вулиці Зеленої
Австрія, говорить Денис Булавін, раціонально підходила до забудови Львова. Коли після знесення мурів місто розширювалось, то сади і гаї в його межах стали невиправданою розкішшю. Маєтки навколо Зеленої зносили, прокладаючи нові вулиці.
Так зникли літній театр і сад Яблоновських, а на вулиці Зеленій, 8 австрійська влада збудувала сиротинець. Ділянка була не вельми престижною, та сама будівля, що зберіглась досі, була прогресивною – навіть мала каналізацію. Зараз тут живуть учні сусідньої музичної школи-інтернату.
Будинок під №10 австрійська влада також прицільно звела для школи – тут була одна з перших в Галичині жіночих тривіальних гімназій (початкова школа), названа на честь Єлизавети, дружини Франца Йосифа.
Трохи далі – під №22 – зараз розташований ліцей №6. Будинок зведений у 1913 році на фундаменті палацу графів Замойських архітекторами Альфредом Захаревичем і Юзефом Сосновським для першої приватної жіночої гімназії Софії Стшалкевської, польської педагогині. Будівлю також звели за останнім словом техніки – на її даху була навіть обсерваторія.
Праведник світу вулиці Зеленої
Будинок на вулиці Зеленій, 12, де зараз розташований НДІ епідеміології та гігієни, наприкінці 1930-х років для Установи соціального страхування звела польська влада. Модерний будинок у стилі функціоналізму спроектував польський архітектор Ян Багенський.
Під час Другої світової війни тут працював львівський вчений Рудольф Вайгль, який у 1928 році винайшов вакцину від висипного тифу. Якщо у 28-му Вайгль із дружиною Софією випробовували вакцину на собі, то за німецької окупації дослідження проводили за допомогою євреїв. У такий спосіб науковцю вдалось врятувати від Голокосту багатьох – тих, хто мав документ про «роботу» у Вайгля, гітлерівці не чіпали. Одним із врятованих Рудольфом Вайглем був львівський математик Стефан Банах. У 2003 році Рудольфу Вайглю присвоїли звання Праведника світу, а от Нобелівську премію за розробку вакцини від тифу йому так і не присудили – через звинувачення у колабораціонізмі.
Українці вулиці Зеленої
У будинках на вулиці Зеленій та в її околицях, зведених переважно для держслужбовців, на початку 20 століття мешкали здебільшого українці. Так, у будинку №5 на вулиці Палія жив Юліан Романчук – голова товариства «Просвіта», професор Академічної гімназії, один зі засновників газети «Діло» та ініціаторів створення «Народної ради», співзасновник Національно-демократичної партії.
Трохи вище, на сучасній вулиці Романчука, жили свого часу інший співзасновник УНДП, голова Держсекретаріату ЗУНР та голова Національної Ради у Львові Кость Левицький, а також голова Центральної ради УНР історик Михайло Грушевський. До слова, майбутня дружина Грушевського жила неподалік – на вулиці Пекарській, 17.
Окрім того, поблизу – на вул. Конопницької, 10, жив композитор і засновник української диригентської школи Микола Колесса. Складалась хороша компанія, завдяки якій вулиця Зелена набирала престижності.
Останній палац вулиці Зеленої
Вулиця Зелена дещо схожа на клаптикову ковдру – тут є австрійські адміністративні будинки, львівська сецесія, польський функціоналізм, напіввіллова забудова та сучасні новобудови. Та, мабуть, найцікавішим будинком для сучасників є останній палац, що зберігся тут ще з тієї райської Зеленої, з часів фільварків і магнатів. Він стоїть вглибині ділянки під №24 в оточенні саду, як і належить.
Колись палациком володіли графи Замойські, потім – Дідушицькі, а відтак тут жив митрополит Андрей Шептицький, чия родина була останнім власником маєтку. Зараз у будівлі розташована Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека.
Хоча віллу перебудовували у 1840-х роках, вона все ж дозволяє уявити, як виглядала вулиця Зелена пару сотень років тому.
Родзинки вулиці Зеленої
Однією з родзинок вулиці Зеленої, що притягує око, є вілла Цетнерів, збудована 1886 року у поєднанні неокласицистичного стилю та пишного дерев'яного різьблення. Всередині вілли добре зберіглась столярка.
Під №20 розташована найстаріша книжкова фабрика Львова, що з радянських часів має назву «Атлас». Друкували тут і за Польщі, і за Австрії, а починалось все із виробництва паперових гільз для сигарет і гральних карт. Міська легенда розповідає, що у 1914 році, під час Першої світової війни, австрійці під час втечі зі Львова забрали міську скарбницю. У місті не залишилось грошей і наступники друкували їх саме на цій фабриці.
На Зеленій, 59 у 1911 році збудували один з найбільших в Австро-Угорщині палаців спорту «Скейтінг-рінг». Його будували спеціально для занять на роликових ковзанах. Будівля була не просто сучасною, а новітньою – із двоповерховими ложами, вентиляцією, рестораном всередині. Також її прикрашали скляні перекриття із вітражами. Та новий вид спорту у Львові не прижився і у 1934 році історія «Скейтінг-рінгу» завершилась. Сьогодні тут розташований спортивний комплекс «Динамо», утім, всередині від колишнього палацу спорту не залишилось нічого.
Наша екскурсія завершується на Зеленій, 64, де розташований «Львівводоканал». Оскільки навколо завжди текли потічки, а вище по Зеленій було озеро і купальні «Зелене око» (такий собі місцевий Баден-Баден), а також джерело, що дає початок Полтві, то ця частина Львова віддавна живила місто водою. Дирекція водогінних закладів на Зеленій, 64 була заснована ще у 1901 році.
Наприкінці згадаємо, що на вулиці Зеленій, де вона перетинається з Пасічною, наполегливі львів'яни можуть розшукати другу у місті статую скорботного Христа, який сидить. Вона розташована на території промислового підприємства, тож знайти її не просто. Та хто шукає – той знайде.
Замальовки з вулиці Зеленої
*У матеріалі використані фото авторки, сайтів Фотографії старого Львова, Центр міської історії та Львів. Архітектура модернізму