Мені не до вподоби слово «побєдобєсіє», але як по-іншому назвати те, що регулярно відбувається в російському інформаційному просторі, щойно наближається дата 9 травня. На жаль, межа між українським та російським інформаційними просторами ще більш незахищена, ніж українсько-російський кордон, тому волею-неволею українці стають споживачами російської пропагандистської продукції, зокрема й пов’язаної з кремлівським поглядом на Другу світову війну, її початок та завершення.
От і зараз, з наближенням дати 75-річчя завершення війни в Європі Росія масовано атакує всіх, до кого може інформаційно дотягнутися своїми щупальцями «побєдобєсія». Через пандемію коронавірусу вперше з 1965 року на Красній площі в Москві не пройде мегаломанський Парад Перемоги. Тож Кремлю довелося цю прогалину компенсувати посиленням пропагандистсько-інформаційної складової. Від неї стало ще складніше заховатися, хіба цілковито відімкнутися від інформаційних потоків. А тим, кому таке задоволення недоступне, доводиться просто перечекати принаймні цей пропагандистський пік. Так, це лише пік, бо й після травневих урочистостей російська пропагандистська кампанія не зникає, хіба стає менш інтенсивною.
Нічого не вдієш, міф «Великої Перемоги» – це основа основ актуальної історичної політики Москви, це найміцніша ідеологічна «скрєпа» Росії. І тут не варто говорити про якусь ірраціональність кремлівських ідеологів, все абсолютно продумано, чітко й вивірено для умов тієї епохи постправди, яку ми зараз переживаємо. Історія – головний генератор рейтингу популярності російського політика.
Ще чотири роки тому найавторитетніша російська соціологічна інституція «Левада центр» провела опитування громадської думки, аби дізнатися, що є предметом найбільших гордощів росіян. З’ясувалося, що це не література-балет-малярство, не природні багатства, розмір території, не індустрія, а її величність історія. Причому з позаконкурентною перевагою.
Тож і не дивно, що кремлівські завсідники так міцно вхопилися за цю «скрєпу», фактично перекували її на зброю для внутрішньополітичної і зовнішньополітичної боротьби. Історія, аби бути зручною зброєю, ретельно препарується, витесується, доповнюється. З неї скрупульозно прибираються всі незручні моменти, додаються нові корисні міфи. От, здавалось би, вже назавжди мали випасти з російських каналів викриті фаховими істориками брехливі міфи про 28 панфіловців, про подвиг Матросова, про радянського камікадзе Гастелло тощо. Але ж ні, російська пропаганда їх витягає зі старого міха, натирає до блиску і знову виставляє на показ. З’являються нові кінострічки на основі цієї хибної міфології.
Водночас слухняні кремлівські історики активно взялися за справу виривання чорних сторінок з російського літопису. Хоча, здавалося б, ці сторінки давно узгоджені й закриті. Відбувається процес реабілітації військових злочинів, попри те, що Москва вже нібито й визнала їх і попросила вибачення.
Така от «еволюція» відбувається, наприклад, з пактом Молотова-Ріббентропа і таємними протоколами до нього. Ми ще пам’ятаємо, як факт їхнього існування вперто замовчувався за радянських часів. От грянула Перебудова, Гласність. Михайло Горбачов не зразу зважився на зміну історичної політки. Але під тиском часу, громадянської активності, нової поличної доцільності довелося визнавати неприємні історичні факти. У грудні 1989 року перша відносно демократично обрана Верховна Рада СРСР ухвалила постанову, де було визнано наявність секретних протоколів, названо їх «юридично неспроможними і недійсними з моменту їх підписання». У 1990-х роках перший російський президент Борис Єльцин неодноразово засуджував і сам пакт і протоколи. Але за президентства Путіна ситуація поступово змінюється. Спершу він стверджує, що в Москви не було іншого виходу, аніж піти на таку угоду з Гітлером. А тепер уже новий тренд кремлівської історіографії: пакт Молотова-Ріббентропа – це перемога радянської дипломатії й особисто Йосипа Сталіна.
Загалом, як справедливо зауважив керівник програми «Російська внутрішня політика та політичні інститути» Московського Центру Карнегі Андрій Колесников, «тренд на ресталінізацію російського історичного дискурсу, тобто на виправдання Сталіна, поступово став перетворюватися на соціальну норму». От візьмемо ще один приклад – трагедію розстрілу польських офіцерів 1940 року. Провину визнавав Горбачов, потім Єльцин. Путін, до речі, теж визнавав це як злочин Кремля. Ще 7 квітня 2010 року на церемонії вшанування пам’яті розстріляних у Катині, на яку прибув тодішній польський прем’єр Дональд Туск, Путін (нагадаємо, що на той момент він теж був прем’єром), опустився на коліна перед меморіалом розстріляних польських офіцерів. Утім згодом Кремль вирішив стрімко повернути кермо щодо цієї теми. І от уже слухняні російські історики знову мусують радянський міф про те, що поляків розстріляли німці, причому не 1940-го, а 1941 року.
А що робити, якщо Путін оголосив Польщі історичну війну? Бо як це посмів польський президент Анджей Дуда не запросити російського очільника на урочистості з нагоди початку Другої світової війни, які відбулися у Варшаві у вересні 2019 року. А що залишалося главі польської держави, якщо Кремль почав стверджувати, що пакт Молотова-Ріббентропа – це супер? Не запрошувати ж лідера держави-агресора, котрий цю агресію не засуджує, а, навпаки, прославляє.
Але однієї Польщі замало. Масштаб ще не той, не годен він задовольнити мегаломанських амбіцій Кремля, переконати росіян, що вони живуть в оточенні ворогів. Шукається новий історичний ворог. Ось він – Фінляндія. Навіщо вибачатися перед фінами за агресію 1939–1940 років, якщо можна звинуватити їх ні в чому іншому, як в геноциді росіян. І не просто звинуватити, а відкрити кримінальне провадження про геноцид на території Карелії у 1941–1944 роках. Спритність рук – і агресор перетворюється на жертву.
Але все ще замало історичних ворогів, треба розширювати фронт. І от тобі Чехія, як рояль у кущах. Дуже вчасно там знесли пам’ятник маршалу Іванові Коньєву, а ще встановили пам’ятну дошку солдатам Російської визвольної армії, якою командував генерал Андрій Власов. Хто б там розбирався, що саме власовці допомогли антигітлерівському повстанню пражан і зламали його хід на користь повсталих. А Конєв прибув до чеської столиці вже на готове, тому називати його визволителем Праги абсолютно некоректно.
Москва вже хоче відкрити справу й проти чеських чиновників, котрі дозволили знесення пам’ятника радянському маршалу. Щобільше, проти них російське ГРУ, ймовірно, готувало замах. Тож поліції довелося надати мерові Праги та старості району Прага 6 (саме там стояв пам’ятник) додаткову охорону.
Відтак вже не обставини внутрішньої і зовнішньої політики Росії визначають її ставлення до історії, а, навпаки, сама заздалегідь сформульована історична міфологія багато в чому визначає політичні кроки. Особливо чітко це проглядається на прикладі російсько-українських відносин. От кинув свого часу Путін тезу про те, що розвал СРСР був «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», тож слід її виправляти, тобто відновлювати союз. Казав кремлівський очільник про несправедливість передачі Криму Україні 1954 року, про сакральне значення півострова, значить треба повернути його «додому». Згадав у своєму виступі про існування «Новоросії», отже треба спробувати відновити її на сучасній політичній мапі.
Москва дуже любить нагадувати країнам Східної Європи, що саме росіяни їх визволили від нацистської неволі. А тому східноєвропейці мають шанувати нинішню Росію, радянські пам’ятники на своїй території як певні історичні маркери, повинні поступово повертатися у своїх зовнішніх політиках до російського фарватеру. Утім «визволені» вперто не бажають бути вдячними Росії. Бо з вигнанням німецьких окупантів жодної свободи вони не отримали.
Дуже символічним у цьому контексті є повоєнна історія табору смерті «Бухенвальд». Важко знайти людину, яка не чула б про цей зловісний заклад, розташований біля славного німецького міста Ваймара. 250 тисяч людей пройшли через його тортури, понад 56 тисяч з них загинули. Однак мало хто знає, що було з цим табором після війни. 11 квітня 1945 року його визволили американці, але врешті він потрапив у зону радянської окупації.
І щоб ви думали, радянська окупаційна адміністрація не руйнує цього жахливого табору, а бере собі на використання. «Бухенвальд» перетворюється на «Спеціальний табір № 2» для інтернованих осіб. А 1948 року він ще й був інтегрований у систему ГУЛАГу. За п’ять років через табір пройшло 28 455 ув'язнених, з них 7113 – померли. Тобто смертність була ще вищою, аніж у часи Третього Райху.
Хай не так жорстко, але в тому ж ключі радянські «визволителі» діяли на всій окупованій території. Один табір перетворювався на інший. То чи варто дивуватися, що східноєвропейці не вважають росіян благодійниками?
Модератор на «Радіо Свобода» Сергій Медвєдєв, коментуючи актуальний історичний дискурс у Росії, зазначив: «Те, що для більшості країн, які брали участь у Другій світовій війні, є певним травматичним досвідом, спогадом, нульовим часом, в Росії – анітрохи не обнуління, не травма, а те, на чому будується нинішня ідентичність. Фактично 9 травня – це реальна точка основи сучасної російської держави… Проблема в тому, що в Росії зникло відчуття травми».
У набридлій до нудоти радянській пісні про День Перемоги є слова про «радість зі сльозами на очах». Таке враження, що нинішнє покоління росіян про сльози вже цілковито забуло. У пам’яті – лише радість, радість перемоги. Мантру післявоєнних поколінь «Аби лише не було війни» остаточно заступило бравурне гасло «Можемо повторити». А що саме повторяти? Невже треба знову пройти невивчений історичний урок з мільйонами жертв, котрих досі не вдається навіть приблизно підрахувати. Скільки згинуло громадян СРСР – 30, 40 млн? Архіви тих часів досі засекречені, що й не дивно, з огляду на актуальну російську концепцію «стерильної історії».
А щоб ні в кого не виникало бажання пхатися з якимось своїм альтернативним варіантом тих подій, то відтепер посягання на центральну історичну лінію буде заборонено не тільки Карним кодексом, а й Конституцією РФ. Згідно з новими путінськими правками до Основного закону у главі про федеративний устрій з'явиться ст. 67-1, яка містить такі пункти: «2. Російська Федерація, об'єднана тисячолітньою історією, зберігаючи пам'ять предків, які передали нам ідеали і віру в Бога, а також наступність у розвитку Російської держави, визнає державну єдність, яка історично склалася. 3. Російська Федерація вшановує пам'ять захисників Вітчизни, забезпечує захист історичної правди. Применшення значення подвигу народу при захисті Вітчизни не допускається».
Тож, дивлячись на історичну політику нашого північно-східного сусіда, мимоволі задаєшся питанням, а чи потрібна вона в державі взагалі.