Історія вчить, що вона нічого не вчить – цю фразу я казав уже багато разів. На жаль, знову і знову доводиться натикатися на її сумні підтвердження, котрі особливо добре помітно під час численних дискусій у Фейсбуці.
Нещодавно я спілкувався з однією молодою особою, яка, за її словами, закінчила історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а зараз співпрацює з Організацією Об’єднаних Націй в моніторингу ситуації на Донбасі. Ця молода особа стверджувала, що Порошенко «очолив армію, якої не було і яку він створив». На моє логічне зауваження, що армія взагалі-то була і навіть проводила операцію зі звільнення Слов’янська та Краматорська, героїчно захищала Краматорський аеропорт та бронетанкову базу в Артемівську, ця особа заявила, що в армії не було зброї, як й у сталінської армії в 1941-му. Нагадаю, за словами цієї молодої особи, вона одержала диплом історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка!
Далі – більше: виявилося, що Сталін два роки відступав лише тому, що в нього «були люди, але не було зброї». Щиро кажучи, я ніколи не був прихильником методів викладання в КНУ, але, як на мене, це вже занадто. Очевидно, що студентам, і не тільки їм, закладають доволі примітивні уявлення про те, як виглядала історія Другої світової. Я вже не кажу про те, що деякі державні структури намагаються надати у Другій світовій незаслужено значної ролі Українській повстанській армії й Організації українських націоналістів (революційній). Але навіть коли ми говоримо про причини поразки Сталіна 1941 року (а поразка ця відбулася на українській землі, зокрема), то багато громадян, серед них і так званих «свідомих», які цікавляться історією України, мають доволі приблизне уявлення про те, чому і як це сталося.
Цей приклад нагадує про проблему історичних аналогій у сучасному політичному дискурсі. Чимало людей любить вдаватися до історичних аналогій, і чим менше людина знає про історію, чим більше вона керується у своїх історичних підзнаннях примітивними гаслами й агітками – тим частіше вона користуватиметься паралелями між сучасністю і минулим, будучи свято переконаною в тому, що історія має циклічний характер. Тобто якщо ми візьмемо ситуацію сторічної давності і прикладемо на сучасність – матимемо майже стовідсотковий збіг.
Із цього випливає, що нібито достатньо взяти ситуацію в Українській Народній Республіці або Українській Державі 1918 року, зробити правильні висновки, перекласти її на сучасність – і замість поразки матимемо перемогу. Причому людей абсолютно не хвилює те, що їхні приклади суперечать їм самим. Наприклад, прихильники президента Петра Порошенка вважають, що основним висновком із ситуації 1918 року є те, що українцям потрібно було об’єднатися довкола сильного лідера, боротися за свою державу. Але вони не усвідомлюють, що лідерів навіть серед загальновизнаних позитивних персонажів було два: це Петлюра і Скоропадський, вони представляли собою абсолютно протилежні напрями розвитку незалежної української держави: орієнтований на поміщиків і капіталістів – з одного боку, і орієнтований на дрібних селян і частину міського середнього класу – з іншого (за винятком євреїв, котрих Петлюра налаштував проти себе фактичним іґноруванням боротьби проти погромів).
Я вже мовчу про те, що наприкінці 1918 року Петлюра активно намагався домовитися з більшовиками, а Скоропадський, зі свого боку, погодився на те, щоб Україна стала частиною Федеративної Росії. То навколо кого треба було об’єднуватися тогочасним українцям? Навколо того, хто був прихильним до більшовиків, чи навколо того, хто був прихильним до єдності з капіталістичною Федеративною Росією? І до чого тут паралелі зі сучасністю?
Але, звісно, ці люди мають на увазі зовсім інше: вони просто беруть сферичного у вакуумі Скоропадського, який існує лише в їхній уяві, поєднують його з таким же сферичним у вакуумі Порошенком, який теж існує лише в уяві, і – оп! Маємо Скоропадського-Порошенка, такого собі казкового персонажа, який майже-майже врятував Україну. Але дурний український народ, який не захотів об’єднуватися, завадив йому. Щоправда, у декого виходить Порошенко-Петлюра, але він також має стільки ж спільного зі справжнім Петлюрою, як морська свинка зі свинею. Ну і чергове незайве принагідне «фу» суто російській тезі про «дурний народ», який протиставляється «мудрому Головнокомандувачу».
Неважко помітити, що в такому дискурсі історія надзвичайно грубо «підганяється» під потрібний висновок. Під того ж Порошенка можна «підігнати» хоч Бандеру, хоч Пілсудського, хоч Гітлера, хоч Рузвельта. При великому бажанні навіть Че Ґевару можна «підігнати» – було б бажання це робити й охота цільової авдиторії повірити у щось подібне.
Результатом такої грубої підгонки стають факти – їх відкидають або просто не помічають. Як у ситуації, описаній на початку статті: героїчна й успішна оборона Краматорського аеродрому і Артемівської бронетанкової бази зараз маловідомі, бо не вписуються в популяризовану владою концепцію «Порошенко створив армію з нуля». І допоки історія в Україні – як віддалена, так і зовсім нещодавня – буде дівчинкою на побігеньках у політиків, казати про якусь спільну історичну пам’ять Українського народу буде наївним перебільшенням. В ідеалі таким би мав займатися профільний інститут, але в наших умовах ця установа, на жаль, виконує зовсім інші функції.
Вікіпедія каже, що «Військовослужбовці частин А2730 і А4176 не були згадані чи представлені до нагород». Це – ті самі солдати та офіцери, які в умовах психологічного тиску і загальної паніки провели низку сміливих операцій і захистили найбільший склад бронетанкової техніки, який був ласою здобиччю для бойовиків ДНР. Можливо, автори Вікіпедії помиляються, але факт є фактом: це – ті, кого для офіційної пропаганди «не було». Доленосна весна 2014 року якраз показала: армія в України є, всупереч усім сподіванням Путіна. Сподіваюся, настане час, коли суспільство почує максимально повну й об’єктивну інформацію про події того часу і ні в кого вже не повернеться язик сказати «Порошенко створив армію».