Сьогодні, 30 жовтня, у Львівському палаці мистецтв відбулася презентація нового видання посібника з Історії України для учнів 10-11 класів. Це переписане, «друге, доповнене і виправлене» видання посібника, який вийшов під загальною редакцією львівського історика Андрія Козицького як альтернатива офіційним підручникам з історії, що їх підготувало Міносвіти під керівництвом Дмитра Табачника.
Одним із співавторів посібника є народний депутат від «Свободи» Юрій Михальчишин, який написав розділ «Україна в умовах незалежності», що охоплює період 1990-2012 років. Зазначимо, що за освітою Юрій Михальчишин – політолог.
Видавнича вартість нового посібника становить 50 грн. Очікується, що його закуплять для усіх шкіл Львова та області за бюджетні кошти.
З дозволу львівського видавництва «Астролябія», ZAXID.NET пропонує своїм читачам уривки з цього посібника:
Про Голодомор
«Наслідком Голодомору 1932–1933 років для України стала смерть щонайменше 3,5 мільйонів людей або, згідно із іншими оцінками, значно більшої кількості осіб… Цинічне та безкарне вбивство більшовицьким режимом мільйонів невинних людей залякало тих, хто зміг вижити, паралізувало їхню волю до спротиву. Зважаючи на те, що комуністична влада виразно дала зрозуміти, що головними своїми ворогами вважає людей із національною самосвідомістю, серед наступних поколінь українців з’явився специфічний психологічний механізм самозбереження, який полягав більшою чи меншою мірою у щиро декларованій байдужості до національної культури, традицій, мови. Така настанова мала продемонструвати, що особа, яка її дотримується, психологічно роззброїлася перед владою й не належить до потенційних ворогів панівного режиму, якими є свідомі українці».
Про ОУН
«… в лютому 1929 року виникла ОУН, що визначила своєю головною метою відновлення незалежної соборної Української держави, яка мала включати всі українські етнічні території. Ідеологією ОУН став «чинний націоналізм», основи котрого заклав у своїх творах Дмитро Донцов. Очоливши національно-визвольний рух, ОУН виробила тактику «перманентної революції», що полягала у постійному силовому тиску на окупаційні режими держав, які поділили між собою українські землі. Структури ОУН діяли на території кількох держав, і активними членами організації напередодні Другої світової війни були кільканадцять тисяч молодих патріотів. Остерігаючись посилення впливів українських націоналістів, уряди Польщі та СРСР вели проти них жорстоку боротьбу».
Про УПА
«Український збройний рух опору проти німецької окупації мав самостійні політичні цілі, найвищою з яких було проголошення незалежності України. В роки Другої світової війни Українська Повстанська Армія була єдиною військово-політичною силою, що послідовно відстоювала українські національні інтереси. Велика підтримка її цивільним населенням неспростовно демонструє справді народний характер боротьби УПА».
Про батальйони «Нахтігаль», «Роланд», СС «Галичина»
«На початку 1941 року, з ініціативи Організації Українських Націоналістів (ОУН) на окупованих німцями територіях почали формуватися Дружини Українських Націоналістів, відомі згодом як батальйони «Нахтігаль» та «Роланд». Військовий вишкіл українські вояки проходили на території Польської Силезії та Австрії. Командиром «Нахтігалю» був призначений Роман Шухевич. Його батальйон налічував 330 стрільців. У «Роланді» служило близько 300 українців, якими командував Євген Побігущий. Обидва підрозділи німці планували використати під час війни проти СРСР. Але українці, які служили у цих батальйонах, мали власні плани щодо майбутнього».
«На боці Німеччини воювали кілька інших підрозділів, що формувалися з українців. Основною причиною вступу до створюваних німцями військових підрозділів був досвід кінця Першої світової війни: українці очікували, що німцям вдасться зупинити наступ Червоної армії на Східному фронті, але виглядало очевидним, що вони програють війну на Заході — тоді знову з’явиться шанс відновити Українську державу, а для цього будуть украй необхідні національні військові формування».
Про УГКЦ
«Незважаючи на систематичні репресії злочинного радянського режиму, Українська Греко-Католицька Церква зуміла вистояти… І 1990 року Українська Греко-Католицька Церква остаточно вийшла з підпілля. Вона виграла битву з безбожним і нелюдським режимом. А з проголошенням незалежності Української держави Українська Греко-Католицька Церква розгорнула нову сторінку у своїй історії».
Про боротьбу оунівського підпілля
«Збройний опір проти радянської влади тривав в Україні до початку 1960-х років. Надзвичайними зусиллями більшовикам вдалося подолати збройний рух українських патріотів, загнавши його в глибоке підпілля. Однак Українська Повстанська Армія не програла своєї війни. УПА ніколи не складала зброї та не була офіційно розпущена чи у якийсь інший спосіб ліквідована. Останні повстанці, що ніколи не припиняли своєї боротьби, легалізувалися тільки після проголошення незалежності України у 1991 році».
«Україна в умовах незалежності» (автор Юрій Михальчишин)
«Вибори літа 1994 року стали першими в історії незалежної України, які продемонстрували поділ виборців країни на два консолідовані табори. …другим президентом став Леонід Кучма (1994–2004). За нього проголосувало 52,15% осіб, що прийшли на виборчі дільниці, і він зумів втриматися при владі протягом двох президентських термінів, вигравши за сумнівних обставин президентські перегони 1999 року».
«На початку свого першого президентського терміну Л. Кучма оголосив про намір розпочати економічні реформи. З цією метою Україна налагодила у 1994–1995 роках тісні стосунки з Міжнародним валютним фондом і Світовим банком, які почали позичати Києву гроші, що мали бути використані на структурну перебудову економіки країни. Завдяки цим грошам, а також жорсткій монетарній політиці, яка головним чином полягала у тому, що працівникам бюджетної сфери почали затримувати заробітну платню, наприкінці весни 1995 року вдалося частково приборкати інфляцію».
«Обурення людей, які відмовилися сприймати сфальсифіковані результати виборів, вилилося у Майдан — перманентний мітинг, який, розпочавшись 22 листопада 2004 року, тривав на Майдані Незалежності у Києві аж до кінця грудня цього року… Люди, які виступили проти фальсифікації результатів виборів, поводилися підкреслено толерантно й цивілізовано, а всі виступи були винятково мирними».
«Весь час існування Майдану тривали позакулісні перемовини між працівниками виборчих штабів В. Ющенка та В. Януковича»
«Час президентства Віктора Ющенка (2005–2010) був суперечливим та неоднозначним періодом в історії незалежної України».
«Особливістю виборчих перегонів (2010 року – ред.) стала позиція президента В. Ющенка, який, не маючи навіть мінімальних шансів перемогти на цих виборах, закликав виборців не обирати «менше зло», а скористатися можливістю проголосувати проти обох учасників другого туру виборчих перегонів. Позиція В. Ющенка об’єктивно сприяла В. Януковичу, котрий і переміг на цих виборах».
«В. Янукович став першим президентом незалежної України, котрий не зміг набрати понад половину голосів осіб, які взяли участь у голосуванні: за нього проголосувало лише 48,95% виборців…».
«На парламентських виборах у жовтні 2012 року, що відбулися за змішаною системою (половину депутатів обрали за партійними списками, а іншу половину — в мажоритарних округах), місця у Верховній Раді України вибороли п’ять партій: Партія регіонів, «Батьківщина», «Удар», Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та Комуністична партія України. Вибори супроводжувалися масштабними порушеннями та фальсифікаціями…».
«Хоча за опозиційні сили («Батьківщина», «Удар» та «Свобода») проголосувало й більше виборців, аніж за Партію регіонів та її прихованих союзників — комуністів, завдяки запровадженню змішаної виборчої системи Партія регіонів, популярність якої сильно впала протягом 2010–1012 років, усе ж зуміла сформувати більшість у парламенті, що визначає життя українців нині».
«Головною проблемою, яка гальмує поступальний розвиток Української держави, є відсутність повноцінного громадянського суспільства, що проявляється у нездатності значної частини мешканців країни до самоорганізації та позитивної взає модії. Водночас слід зазначити, що більшість українців категорично не сприймає авторитарних методів керівництва, які демонструють посткомуністичні політичні сили країни. Це дає підстави оптимістично оцінювати перспективи подальшого розвитку країни».