Самого Івана Гнатюка ще не було у Львові, ще він верстав дорогу із далекої Колими – а його вірші вже з’явилися у місцевому поетичному середовищі. Десь їх роздобув всюдисущий Володимир Лучук, і ми їх перечитували у студентському товаристві, та й на кількох літературних зустрічах озвучили.
Йшлося там про крамольні на той час речі у поетичному антуражі: про сніги, про неволю. Найбільше ж нас зворушило читати про ту, яка приходила до нього зболеного на побачення, і що це його доля, бо в таких ситуаціях спраглі любові молоді люди єднаються надійно. І ще уточнення: приходила не в барак, а в сухотну лікарню, бо вже тоді спромігся розжитися тією зловісною недугою...
Я був на попіл серцем перетлів,
Чекаючи обіцяної стрічі,
А ти немовби в іншому сторіччі,
Жила, забувши мову почуттів.
Здавалось, я навік осиротів,
Готовий, не задумуючись, двічі
Піти на смерть, щоб глянути у вічі
Тобі бодай крізь плетиво дротів...
Сила чуття, незвичність доль, замовчувана досі тема, та ще й сонетна форма віршів – саме ця форма додавала більше запитів: звідки вона у молодого поета, який і за дроти потрапив фактично з-за шкільної лави. (Ну так, педтехнікум у Кремінці, потім у Бродах – туди власне втік, марно намагаючись уникнути арешту). На той час мої ровесники якщо й зверталися до сонета – то в поодиноких випадках, можна й зараз переглянути перші поетичні збірки Павличка чи Братуня, Книша чи Печенівського. Тоді в поетиці панували ямбові варіації, аж до переситу...
Ми зазнайомилися, заприятелювали, здружилися. Часто бачилися, багато розмовляли, якось так, що більше про поезію. Ми з Лучуком, чи і з іншими колегами, бували в його ошатній садибі на довжелезній Дрогобицькій вулиці у Бориславі, аж під номером 635. Він теж нерідко навідувався до Львова, здебільшого у гості до Володимира Лучука і Оксани Сенатович: там мав і притулок, і нічліг, та й частування ставили на стіл, коли він був ще в дорозі.
Однак же відчувалося, як непросто Іванові адаптуватися до товариства людей геть із іншою долею. Та й було чого остерігатися – під постійним пильним оком гласних і негласних наглядачів. На це він скаржився й у віршах – наведу тут рядки із поетичної посвяти своєму товаришеві, також колишньому засланцеві Миколі Волощаку.
Де не були – зустрілися у Львові:
Прадавні храми, Замкова Гора.
Ми тонемо у гомоні й розмові,
Нам кожен спомин в душу зазира.
Нестримний час збиває з пантелику.
Вже навчені – наозирки йдемо,
Читаємо юрму багатолику,
В яку життя нас кинуло само.
Байдуже, скільки час його наміряв,
Та, як і всі, не взяті на приціл,
Жартуючи, без псів і конвоїрів
Йдемо собі і дивимось навкіл.
Не так, як нам велілося – під ноги,
А можна й в очі стрічному, на світ, -
Аби лише не збитися з дороги,
Ну, тобто знов не втрапити за дріт.
Важко влаштовувався з працею, пробивав своє місце в поезії. Ті титанічні старання приносили успіх – з’являються його поетичні публікації в обласній, а там і в київській пресі, на черзі стало питання видання окремих збірок. Не відразу те сталося – але із 1965 року їх вийшло відразу кілька, по одній майже щорічно, це краще від норми для звичайного автора: “Паговіння”, “Калина”, “Повнява”, “Жага”, “Життя”...
Тепер знову про 1972 рік – рік нової хвилі репресій, арештів, цензурних утисків. З’явилися і догідливі статейки, де Гнатюкова творчість розглядалася прискіпливо, із доносними натяками.
Гнатюкові поталанило уникнути рецидивної відсидки – але шлях до друкування було перекрито на кілька довгих років. Та так, що його не тільки не друкували, а й навіть згадувати його прізвище не рекомендувалося. Не вдалася і його спроба з перекладами – а він тоді взявся за адаптацію до українського читача повістей свого маже земляка – дрогобичанина Бруно Шульца. І переклади були просто майстерними...
Саме тоді й саме із тим я потрапив у дурну ситуацію, вирішивши: а, тебе так не дозволяють згадувати, то я згадаю у пародії – це ж критичний жанр, то пройде.
Пародія справді була опублікована в популярному тоді журналі “Перець” – як же, наклад до трьох мільйонів, і то по всьому союзу! Нічого особливого в тій пародії не було – це на вірш “Вікна”, де поет розповідає, який прекрасний світ відкривається з вікон його хати. Я спародійував за схемою: не тільки світа, що в вікні! Гнатюк образився, довелося перепрошувати...
Тим більше, що трапилася знакова подія: саме тоді влітку ми родиною, з малими дітьми, вирушили відпочивати у Космач, на запрошення доброго чоловіка учителя Луки Вардзарука. Він нас і зустрів на коломийському вокзалі. Аж поряд ще один зустрічальник – отець Василь Романюк, також із Космача, він обіймається із Іваном Гнатюком. Їхали в різних вагонах, не бачилися – а тут гуртом. Зазнайомилися, сфотографувалися – ось та фотографія.
Іван Гнатюк, Василь Романюк, Микола Петренко
А вже коли ми вибиралися домів, то отець Романюк запросив нас на вечерю, щедро обдарувавши писанками. Там зізнався, що також пише вірші, дещо прочитав із відповіднішого – також на засланську тематику. Виявляється, вони разом відбували покарання у краях вічної мерзлоти – Іван Гнатюк і майбутній патріарх України Володимир.
З часом пильне око кураторів притомилося, чи що, але Іванові Гнатюкові знову надали можливість друкуватися – звісно, щоб то були далекі від духовної потреби вірші. А вже з настанням нових часів поновленої Державності Іван Гнатюк наче розгорнув спутані досі крила. Одна за одною виходять повновагі книги, в яких сконденсовано щемний біль досвіду мучених і мордованих, та попри все нескорених : “Нове літочислення”, “Хресна дорога”, “Правда-мста”, “Благословляла мати на дорогу”, “Вибрані вірші та поеми”. Вони знаходили дорогу до сердець читачів не лишень в Україні, а й за морями-океанами, в Канаді, Штатах, Австралії. В оригіналі – звичайно, але багато і в перекладах.
Так тривало наче й довго – проте таки недовго: набуті на Колимі сухоти ніяк не давалися повністю залікувати себе. Іван Гнатюк і завершив свій шлях біля тієї любові, яку обрав ще за магаданськими дротами. Біля неї, біля дітей.
Хоча перед тим кілька років він фактично не жив у Бориславі – більше у Києві й Ірпені. Його постійно бачили з однією, звісно що, молодшою поетесою. Зрештою, присвятив їй проникливий ліричний цикл, який дуже сподобався київському жіноцтву.
Але ж це не були вибрики ловеласа – це радше за все спорідненість поетичних сердець, їхнє спілкування у мрійному розмаї. У всякому разі я не знаходжу пояснень, а від будь-якого осудження утримаюсь.
То й закінчу ці спогади витягом із Іванового вірша про відболілу і перестражда ним Хресту Дорогу – він пройшов її гідно:
Перетлію болем України,
Чи згорю, як порох на вогні, -
Все одно діждуся переміни,
Забодай хоч виду у вікні.
І не страшно буде помирати,
Грань життя і смерті перейти,
Так, немовби глянути крізь грати
На тюремні вишки та дроти.
Що там смерть? Я вірю в переміну,
Кажуть, віра й мертвих воскреша, -
Те, що має статись, неодмінно,
Станеться. Воскресне – як душа.