Якщо в Європі університети традиційно вважаються територією свободи, то в Україні освітні центри цього лише вчаться. Влада, за інерцією радянського досвіду, намагається контролювати кожен крок науковців, а за можливості – ще й використати студентський потенціал для «захисту демократії», колір якої у кожної політичної сили свій.
Натомість, у деяких університетах спрацьовує третій закон Ньютона, за яким дія дорівнює протидії, і формуються нові моделі взаємин, базовані на максимальній автономії. Про особливості перебігу цього процесу й не лише - в ексклюзивній розмові з ректором Львівського національного університету імені Івана Франка, Героєм України Іваном Вакарчуком.
- В українських урядах завжди була велика плинність кадрів, зокрема, змінювалися й міністри освіти. Як цей чинник впливав на «життєдіяльність» Університету?
- Аби відповісти на це питання, треба звернутися до історії. На початку 90-х років університет мав доволі велику автономію. Потім настав період, коли, навіть відкриваючи кафедру, треба було їхати в Міністерство та просити людину, яка уявлення не мала, що це за напрямок, завізувати документи. Врешті-решт прийняли закон, згідно з яким національний університет вже не потребує таких дозволів. Більше того, зараз «без дозволу» можемо відкрити навіть факультет! Але за цей час багато прав в університетів відібрали. Зокрема, Міністерство приписує: що можна робити, а що - ні з фінансами, які університет самостійно заробляє за рахунок наукової діяльності чи платного навчання. Є закон, відповідно до якого зарплата, відрахування та комунальні послуги є пріоритетними, і це зрозуміло. Але Міністерство взяло на себе функції розписувати «кількість олівців чи паперу»! Це дуже принизливо. Упродовж останніх п'яти років панує тенденція різкого зменшення можливостей оперативної діяльності всередині університетів. У зв'язку з цим Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет «Києво-Могилянська академія» і Український католицький університет (хоча в останніх не було таких обмежень, адже УКУ - приватний навчальний заклад, а НаУКМА має окремий рядок у фінансуванні Кабміном - Авт.) розпочали працю над проектом автономії. До цієї ініціативи доєдналися ще 5 університетів: Харківський, Донецький, Дніпропетровський, Чернівецький та «КРОК». Документація вже підготовлена, я особисто передав її Президентові України Вікторові Ющенку, коли він був у Львові.
- Утім, сьогодні прогнози щодо реалізації цього проекту швидше песимістичні...
- Документи пішли в хід, але юридичні інституції наклали на наші ініціативи вето. Ми просили не коштів, а лише автономії. Зараз постійно їздимо й вибиваємо дозволи, аби проводити вже згадувані експерименти з докторатом чи реформою аспірантури. Якщо була б узаконена автономія, все робилося б швидше й простіше. Можна на одному чи кількох ВНЗ відпрацювати якусь модель, а потім поширити позитивний досвід на цілу державу. Скажімо, як у випадку зі вступними іспитами через тестування. Франковий університет - це перший університет у державі, який їх запровадив. І колись В'ячеслав Брюховецький (на той час президент НаУКМА - Авт.), запроваджуючи тестування у Києво-Могилянській академії, спеціально приїхав на зустріч-консультацію. Згодом наш почин втілився у рішення Міністерства освіти як взірець для інших університетів, зараз він реалізовується за підтримки уряду та Президента. Але щодо автономії, то чітко простежується ставлення чиновників, ніби вони точно знають, що будемо робити якісь незаконні кроки. Але ж діють закони, урядові рішення, за рамки яких ми не виходимо! Така недовіра є образливою. Мовляв, усі - потенційні злочинці. Це дуже грубе адміністративне обмеження в правах призводить до фактично штучного затягування реформ у системі вищої освіти.
- Журнал «Кореспондент» склав рейтинг лідерів серед закладів вищої освіти, проаналізувавши дані з 350 ВНЗ держави ІІІ та ІV рівнів акредитації за двома головними критеріями: вступний конкурс та оцінка працедавців. На своє здивування, Франковий університет в десятці кращих класичних університетів України я не знайшла. Як Ви гадаєте, це означає втрату конкурентноздатності?
- Аж ніяк. Я, для прикладу, маю інші дані оцінювання працедавцями наших випускників, за якими Львівський національний університет ім. Івана Франка - на третьому місці. Уже п'ятнадцять років конкурс при вступі становить у середньому 2,3 абітурієнта на місце. Ще одні «рейтинги» були надруковані в «Дзеркалі тижня». Це взагалі абсурд: люди, які працюють на кафедрі одного з університетів, все спроектували для піднесення іміджу свого університету. Якщо використовувати міжнародні критерії, то там немає надуманих понять, таких, як академіки. А в цих так званих рейтингах академік у десять разів вище оцінюється, ніж професор чи доктор наук. Є академіки - видатні вчені, а є такі, про яких ніхто не знає, і викликає подив, як і за які заслуги ці люди взагалі потрапили до Національної академії наук України. Міжнародну співпрацю нашого Університету оцінили не дуже високо. А до нас упродовж року приїжджають на навчання, конференції, викладання близько дев'яти сотень студентів і викладачів, і близько тисячі наших студентів виїжджають на навчання. Натомість там застосовувався критерій: чи університет входить до клубу якихось там університетів. Хто і як їх туди приймає? За щорічні внески в кілька тисяч доларів чи євро... А те, що наш Університет має 60 чинних угод з іншими університетами; те, що в нас є близько 20 спецрад із захисту дисертацій із понад 40 спеціальностей... А в інших, може, є одна, а, може, й нема. Це чомусь не береться до уваги. Можу навести ще кілька позицій, які показують, що ті критерії були надумані й спеціально припасовані під університети, які посіли там перші місця. У мене є своє бачення, як мали би складатися рейтинги. Не знаю, хто мав би його організовувати: швидше за все, Міністерство освіти і науки України. Спочатку необхідно зібрати „круглий стіл" представників вищих навчальних закладів України та експертів з інших держав, аби виробити загальні об'єктивні критерії.
- Однією із заслуг Вас, як ректора, є запровадження з 1996 року певної квоти на навчання за окремими вступними тестуваннями для випускників сільських шкіл. Як буде цьогоріч, адже Франковий університет прийняв рішення, що єдиною підставою для вступу є результати зовнішнього тестування?
- Програма, за якою до Університету вступають обдаровані діти з села, була і цьогоріч. Ми провели тестування, як і кожного року, приблизно в однаковий час. Уже через 2 чи 3 години після закінчення тестування діти бачили свої результати. Пріоритет для сільських дітей полягає в тому, що вони оминають загальні критерії набору в Львівський національний університет ім. Івана Франка, конкуруючи лише між собою. Квота в наш Університет для сільських дітей відображає склад, структуру населення держави та області - приблизно 40% складають сільські діти, 60% - міські. З отих 40% окремим рядком мають свої привілеї школярі з гірських сіл. Хочу особливо це підкреслити: ми додатковою пільгою підтримали гірські села при вступі школярів на найрейтинговіші факультети - юридичний, міжнародних відносин, економічний, де «звичайні» сільські діти не мають таких привілеїв. Погодьтеся, не можна порівнювати Сокільники (село під Львовом - Авт.) з будь-яким селом гірського району.
- У такій великій структурі, якою є Університет, практично неможливо уникнути корупції. Дещо давніше міські правоохоронці зробили із Львівського національного університету своєрідне привселюдне чистилище: до приїзду на той час головного міліціонера України Юрія Луценка відбувся показовий арешт викладача, який взяв хабар від студентів. Чи виробили якийсь механізм протидії корупції?
- Це питання багаторівневе. Почну з того, назагал спрацьовує принцип не показувати назовні щось погане, і майже всі вищі навчальні заклади якнайретельніше ховають весь негатив. Мені навіть закинули, якщо хтось колись візьметься писати історію університету, базуючись на інформації львівських газет, то виявиться, що найгірша ситуація з корупцією була у Львові. Це знову ж таки доводить загальну закритість. Совєцький Союз штучно робив Голодомор в Україні, а всі казали, що це найкраща країна. І такі прикрі випадки, які назвали ви, точно знаю, що були не лише в нашому Університеті, а й у багатьох інших. Якщо б ми так само приховували правду, все було б гаразд, усе було б добре. Натомість у нас була проголошена загальна відкритість: щомісяця зустрічаюся зі студентами, на яку може прийти кожен, хто хоче, і розповісти все, що хоче; діє «телефон довіри» (номер 296-41-00 - Авт.). Але є ще одне, можливо, найголовніше. Щосеместру проводимо анонімний моніторинг, за яким близько десяти тисяч студентів оцінюють приблизно 700 викладачів і можуть писати «все, що завгодно». Причому, щороку бали підвищуються. Ще недавно за п'ятибальною системою середній бал викладача становив 4,01, а в останньому - зимовому - семестрі підріс до 4,3. Це є свідченням того, що підвищується і культура студентів, і вимоги самих до себе викладачів, особливо молодих. Бо не лише є ті викладачі, які вразливі до якихось домовленостей, але й студенти далеко не є святими, бо ж і вони вміють провокувати...
- У НаУКМА від результатів таких оцінювань безпосередньо залежить зарплатня викладача. А якщо дуже низькі бали у викладача Франкового університету, чим йому це загрожує?
- Молоді викладачі приходять, і кожен знає, що його оцінюють за дуже непростою системою, де враховані майже всі моменти викладання: як він читає лекції, чи добре формулює, як ставиться до студентів, чи не ображає їх, чи є підручники тощо. Результати знає декан, завідувач кафедри і я. І вже обов'язком завідувача кафедри є з'ясувати з викладачем, які претензії мають до нього студенти. Якщо ж через семестр повторюються скарги, що, скажімо, грубо ставиться до студентів, то ми не маємо юридичного права його звільнити, бо опитування анонімне. Молодій людині, якій у голові «замакітрилося» від керівництва над студентами, можна просто підказати, як себе поводити, дати один шанс, другий, третій і аж потім сказати: «Слухай, до побачення». Зрештою, ніхто не може довести, що це не просто зібралася група й вирішила насолити викладачеві. Але часті повтори можуть зумовити своєрідне «звільнення»: коли оголошують конкурс на займану посаду викладача, то йому висловлять усі ці зауваження на Вченій раді, яка таємним голосуванням обирає на посаду... Якщо ж пишуть відкриту заяву з підписами, тоді я запрошую всі сторони, і після обговорення приймаємо рішення. Такі поодинокі випадки також були і закінчувалися іноді звільненням. Щодо моніторингу викладачів, то хіба в перших фігурували 2-3 звинувачення в корупції, а от у останньому ніхто нічого не написав. У літньому семестрі було два чи три дзвінки на телефон довіри, але я в ту ж мить запрошую названого викладача, заявник представляється, і все вирішується щонайбільше за півгодини. Як правило, це непорозуміння.
- А зараз питання не як до ректора, а батька. У разі довиборів, Ваш син Святослав йтиме у Верховну Раду за списком блоку «Наша Україна». Як Ви ставитеся до зміни амплуа фронтмена «Океану Ельзи»?
- Це його рішення. Треба з ним говорити. Він, як громадянин, має право задекларувати своє ставлення до того, що відбувається в державі. І, мабуть, багато хто бачив і може оцінити його не лише як композитора і музиканта, який творить та популяризує сучасну українську культуру тут і за кордоном, а й громадського діяча - через численні зустрічі в молодіжних аудиторіях університетів, інтерв'ю на телебаченні чи його газетні публікації.
- А чи були Ви причетні до прийняття цього рішення, Святослав радився з Вами?
- Так, він казав. Але я ж не можу йому вказувати як треба поступати, а як - ні. Мої батьки свого часу так само демократично виховували мене, привили мені такі принципи, за допомогою яких керую нині Університетом. Коли Святослав мене запитує, ми, без сумніву, радимося, але я не змушую його до чогось. Це аморально. Він сам, мабуть, мучиться: де музика, де громадська діяльність, а де - політика. Але його вибір свідомий. Він не раз казав: «Ну чому я не можу взяти участь у тому, щоб робити наше життя кращим?» Свого часу я був в останній Верховній Раді Совєцького Союзу, де зробив немало. Я «випадково», хоч і не проти своєї волі, став депутатом, і за все, що зробив, мені не соромно ні перед дітьми, ні перед уже покійними батьками, ні перед людьми.
Фото з сайту www.ji-magazine.lviv.ua