Бувають в історії такі дні, про які говориться: вони розділили життя на «до» і «після». Для Сполучених Штатів Америки це 11 вересня 2001 року. Для України, звісна річ, 24 лютого 2022-го. Для Ізраїлю – при всіх війнах і терактах, які пережила ця маленька близькосхідна країна за неповні вісім десятиліть свого існування, – це 7 жовтня 2023 року.
Для багатьох в Ізраїлі та за його межами життя справді розділилося на до і після того нападу ХАМАСу. Але в історії із 7 жовтня є ще один аспект, про який потрібно не просто пам’ятати, а постійно нагадувати. Того дня розділився і світ, наш з вами сучасний західний світ.
Для українців це непросто зрозуміти, бо в нашому випадку, у випадку вторгнення іншого азійського агресора, Російської Федерації, західний світ досить швидко прийшов до певного консенсусу. Не сам, звісно, згадайте слова українського дипломата Андрія Мельника, як частина німецького політикуму в перші години великої російсько-української війни уже готувалася визнавати новий «уряд» України, підконтрольний Москві. Та відвага Сил оборони України і розум тодішнього командування ЗСУ зняли цей вибір з порядку денного.
Цивілізований світ тоді став на бік України. Навіть відверто проросійські політичні сили змушені були на це зважати. Згадайте заяви фактичної лідерки ультраправого «Національного об’єднання» Марін Ле Пен перед виборами 2024 року у Франції. Вона воленс-ноленс заявляла про підтримку України, бо побоювалася викликати звинувачення опонентів у такій позиції, яка б лише зашкодила шансам її партії в день голосування. Якісь антиукраїнські витівки якщо і трапляються у виконанні парламентських сил у Європі, то це хіба що демарші на кшталт тих, до яких вдаються німецькі праві («Альтернатива для Німеччини») чи ліві («Альянс Сари Ваґенкнехт») радикали, не голосуючи за проукраїнські резолюції. Відверто проти України виступати – невигідно. Собі дорожче.
З Ізраїлем ситуація інакша. Західні, насамперед європейські суспільства мають довгу, вже можна сказати – сталу традицію лівих, антиізраїльських виступів. Окрім того, хай як це неприємно визнавати європейцям, інша традиція, антисемітизму, є значно довшою, значно вкоріненішою в колективну підсвідомість. Звісно, після Голокосту, після Другої світової і розкриття того, що відбувалося в численних ґетто і концтаборах Третього Райху, антисемітизм на певний час (з погляду людського життя досить довгий, між іншим) став справжнім табу в цивілізованому світі. Але історія цивілізації є довшою за будь-яке життя.
І вже в американському Колумбійському університеті студенти не просто виступають на підтримку Палестини (не особливо розуміючи, що таке Палестина, яку роль там відіграє ХАМАС, який, по суті, і є цілим Сектором Ґази, тримаючи умовно мирне населення тієї частини Палестинської автономії фактично у заручниках; так само, як інші терористи – «Хезболла» – тримають у заручниках цілу країну, Ліван), а «високо оцінюють» черговий терористичний акт, який стався днями у Тель-Авіві. А в німецькому Франкфурті суд дозволяє пропалестинський мітинг 7 жовтня – ніби не розуміючи, про що буде ця акція, запланована саме на роковини вторгнення ХАМАСу на територію Ізраїлю.
Якщо у випадку з Україною західний світ загалом залишився монолітним – то війна Ізраїлю з ХАМАСом розділила його практично навпіл. І наслідки цього впливу на демократичну частину планети Земля будуть значно відчутнішими, ніж російсько-українська війна. Згадати хоча б ту ж Німеччину. Головною проблемою Берліна після вторгнення військ РФ на територію України стала проблема практична – як і чим замінити російський газ. Тоді деякі українські аналітики передрікали мало не черговий тріумф Путіна, який знову «усіх переграв» із вимогою платити за газ рублями. Але що ми бачимо станом на зараз? Що Німеччина успішно замістила російський газ норвезьким і не тільки, а на газовій голці Кремля якщо хтось і сидить, так це відверто проросійські міньйони Євросоюзу – Угорщина (поки там народний гнів не скинув «путіна на мінімалках» Віктора Орбана) та Словаччина. Виявилося, що економічні негаразди – це не так складно, як усіх лякали. Та зовсім інша ситуація із проблемами світоглядними.
І тут Захід продемонстрував свою слабкість повною мірою. Бо частина цивілізованого світу не просто не підтримала Ізраїль, фактично єдину демократичну державу на Близькому Сході, а й зайняла відверто антиізраїльську позицію. Нагадаємо, що у травні прокурор Міжнародного кримінального суду в Гаазі Карім Хан попросив МКС видати ордер на арешт прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу. Того самого Нетаньягу, який очолює країну, що захищається від ХАМАСу і «Хезболли», від хуситів та Ірану. Знайдіть серед згаданих у попередньому реченні власних назв хоча б елементи демократії. І в ситуації, коли Ізраїль тримає фактично колову оборону, лідера цієї країни хочуть засудити? За що? За бажання забезпечити спокійне, безпечне життя громадянам своєї країни? Уявіть собі, що МКС притягає до суду військово-політичне керівництво України – наприклад, за Курську офензиву. Чи за дронові атаки по території Російської Федерації. Уявили? От і я ні. Бо це неможливо. Принаймні тут і зараз. А Ізраїль, який з найпершого свого дня як незалежна держава веде війну з арабськими сусідами, – можливо.
А щодо конкретного Нетаньягу, то хочеться нагадати, що він прийшов у політику не просто так – а після того, як його старший брат Йоні загинув під час звільнення заручників в угандійському аеропорту Ентебе. Для нинішнього прем’єр-міністра Ізраїлю війна проти терористів – це не просто священний обов’язок лідера нації, а й особистий біль. І за це його хочуть засудити. Дивні діла твої, цивілізаціє.
Західний світ уже неодноразово здавав свої форпости в Азії. Наприклад, поганий, корумпований, бідний – але все ж значно демократичніший за своїх північних сусідів Південний В’єтнам. Чим це обернулося, ми всі добре знаємо. Нещодавно, саме перед війною, США відмовилися від підтримки світського уряду Афганістану – зараз на місці цієї країни Талібан. Через кілька років американські війська планують залишити Ірак. Уявляєте, на що перетвориться ця країна, навколо якої як не іранський режим аятолл, то «Ісламська держава», у найкращому і найм’якшому варіанті – авторитарний правитель Туреччини Ердоган, якому курдське питання (а саме в Іраку курди отримали широку автономію, фактично незалежність, і в Туреччині, Ірані й Сирії, де також живуть курди – диктатори не могли це не помітити) як кістка поперек горла.
У випадку з Україною демократичний Захід показав, що може бути єдиним і навіть сильним. Але ізраїльська війна нагадала про ті проблеми, які, скажімо, у ФРН уже обернулися тріумфом «Альтернативи для Німеччини» на місцевих виборах цієї осені. І це насправді лише початок. Якщо демократичні лідери не зрозуміють, що поразка Ізраїлю вдарить по Заходу ще більше, ніж поразка України, то програють врешті-решт і вони. Вони і їхні країни. А про те, що буде далі – не хочеться навіть теоретизувати…