Дякую за довгі діалоги Софії Дяк, Віктору Єленському, Володимиру Бєглову, Василю Расевичу, Андрію Портнову. Дякую за поштовх до моєї персональної «включеності» у процес і антисемітам, і українофобам з соціальних мереж. Без вас усіх я була б «виключена».
***
Минули урочистості, і на високому офіційному рівні ми знову згадаємо про Голокост і Бабин Яр хіба через п’ять років. Відомо, що інформаційний сплеск і дискусії всередині суспільства на дражливі теми відбуваються у зв’язку із якимись річницями – Волині, Голодомору чи Голокосту. Це саме ті лоскітливі гірко-солодкі подразники, які дають можливість кожному учаснику (в наших умовах переважно жертвам радянської і пострадянської системи освіти) стати мучеником-героєм, вказати на злочинця-ката і, за можливості і потреби, оголосити в простір прокляття тому іншому до сьомого коліна, навіть якщо ті сім колін вже давно минули з часу завданої кривди.
Цього року у соціальних мережах і медіа було багато дискусій довкола Катастрофи, сплило багато як антисемітського, так і українофобського сміття. Нетрі колективного несвідомого, розігрітого цинічними популістами і маніпуляторами, в тому числі й публічними істориками-номенклатурниками, приглушено гуркотять і вивергають гидоту. У нас, звичайно, молода політична нація (хоча, зважаючи на агресивно ідеологізований наратив, уже постає питання відколи почався той генезис – від Кравчука, від Бандери, від Петлюри, від Хмельницького чи, може, від Аскольда і Діра?), але інфантильність реакцій тривожить, симптоми кажуть, що найвищий час звернутись до лікаря.
Цінність людського життя та права людини є основою будування співжиття у сучасному світі – це вже аксіома, до якої призвело усвідомлення прірви, в яку скотилися суспільства та люди в часи Другої Світової війни і продовжують скочуватись далі. Ця прірва стала поштовхом для переосмислення цінностей, політик, цілей та засобів їх досягнення, для переосмислення не лише функції державного примусу, але й важливості обмеження держави, як єдиної інституції, яка має повноваження на здійснення насильства.
Для нас у сучасному непевному та не вперше тривожному світі важливим є наголошення наслідків та небезпек підпорядкування цінностей людського життя реалізації «вищої» цілі чи «вищої» ідеї. Також для нас у світі, наповненому упередженнями та колективними стереотипами вкрай важливим є осмислення та відхід від ідеологій та політичних програм, які передбачають колективну вину та відповідальність.
Кривавим прикладом обох підходів є Бабин Яр, коли для «кращого майбутнього» для «обраних» вбивали тих, кому у «кращому світі» не було місця за визначенням: 29-30 вересня більш ніж 33-ом тисячам мешканців Києва було без жодного вибору та варіантів відмовлено у майбутньому, у праві на життя – вони були євреями; за два дні до того було вбито 752 пацієнти психіатричної лікарні ім. Івана Павлова; згодом у Бабиному Яру розстріляли та вбили декілька тисяч ромів; у наступні два роки німецької окупації Бабин Яр став місцем розстрілів для військовополонених, радянських чиновників та членів комуністичної партії, членів українських націоналістичних організацій, які стали політично ненадійними (жорстока та насильницька, їх смерть у політиці окупаційного режиму не мала виміру тотального вбивства. Хоча і обмежена і у жоден спосіб без гарантій на виживання чи життя – попри усю дискримінацію, тут існувала гіпотетична можливість вибору - наприклад Олена Теліга вибрала не лише приїхати та бути в Києві, але й працювати у спершу офіційно дозволеній газеті)
Бабин Яр – це прірва страждань, злочину проти етнічних груп та злочинів проти людства. Це одне з найбільш знаних місць пам’яті жертв Голокосту, це місце пам’яті злочинів геноциду ромів, це місце пам’яті тисяч людей, які з огляду на інші причини та ознаки, визначені окупаційним режимом та владою, були тут розстріляні. Нашим спільним завданням сьогодні є будувати культуру осмислення, пізнання та найважливіше – співчуття і пам’ятання, з увагою до минулого і з відповідальністю перед майбутнім.
Для України Бабин Яр – це символ Голокосту, який на більшості нашої сучасної території не відбувався у таборах смерті, але – у ровах. Це вбивства, які хоча й ставалися десь на відлюдді, часто поза містом чи на околицях, але розпочиналися у центрі, посеред життя і містян. Це злочин, який був відкритий, не схований за парканами таборів. Це те, що назавжди змінило як тих, які були убиті, так і тих, хто це бачив, і навіть був у різний спосіб причетний.
Бабин Яр – це все ще непроговорений досвід і неартикульована пам’ять, яка нас наздоганяє і переслідує. Тому – це теж пошук способів говорити, ставити питання, часто болючі і складні. Це теж частина «роботи пам’яті», але також кроки до більш гуманного суспільства.
У дослідженнях злочинів геноциду часто використовувався поділ на жертв, злочинців та споглядачів. Споглядач – це не лише сторонній, це той, хто робив вибір і проектував – свідомо чи ні – наслідки цього вибору. Мусимо долати усталені кліше і намагатися зрозуміти, якими були дії та мотивації тих, хто вбивав, якими були досвіди тих, хто чудом вижив і як пам’ятати про тих, хто не вижив. Якими були мотивації, очікування тих, хто співпрацював і якими були наслідки такої співпраці. Як нам про ці досвіди, постави і травми говорити сьогодні? Особливо сьогодні.
Бабин Яр – це також один зі світових символів жорстокості вбивств Голокосту. Сьогодні для нас важливим є творення місця, де різні пам’яті – індивідуальна та приватна, локальна і міська, державна та глобальна не лише перетинаються, але можуть співіснувати. Пошук способів співіснування є можливим у процесах вивчення, осмислення, освіти, розмов. І результат цього процесу є в самому процесі і його триванні.
Тут завдання державних установ, експертів та усіх сторін – створити та сприяти такому процесу, в який мають включатися різні групи. Відзначення річниці може стати поштовхом до такого тривалого процесу, який матиме проміжні результати, але напевно не матиме завершення – бо освітні і просвітні його частини є відкритими у часі. Бо комеморативний проект – це не стільки реалізація, скільки процес, який охоплює багато вимірів: просторовий, освітній, дослідницький та інші.
Тому викликом для комемораційних та освітніх ініціатив та реалізацій у Бабиному Яру є не стати «поділом» та «ровом» який ділить, але відкритим і доступним місцем, де співіснують, перетинаються та комунікують множинні пам’яті, бо туди – сьогодні і завтра – приходять люди для вшанування, для думання, для вивчення, для осмислення. І саме коли ми говоримо про осмислення цього місця, варто ставити на марафон ще й через те, що не всі захочуть його бігти. А у процесі дизайну пізнання залишаться ті, кому залежить. Не нагнітання у сторону конкуренції – чиїх жертв більше, хто страждав більше, кого убили першим – а пошук загального чіткого меседжу, який дозволить включити не лише різні, але й суперечливі розповіді і найголовніше – створення місця насамперед для запитань та пізнання, а не лише для офіційних заходів.
Щодо інтерпретативної і, на жаль, сучасної української політичної практики, постає виклик: як показати, що це місце пам’яті Голокосту і не забути інших жертв? На моє переконання, тут варто йти довгим шляхом – і процес включення допоможе. Включення музейно-освітніх проектів про Бабин Яр і місто в часі війни в уже існуючих музеях – Музей історії Києва, Музей ІІ світової війни, Музей історії України, краєзнавчі і відомчі музеї у містах і містечках могли б і повинні стати музеями історії усіх людей і груп людей, які жили і помирали на території теперішньої України. Бо жоден монумент чи меморіал такої комплексності не передасть. Включення до підручників з історії України, які ще тільки мають бути написані на основі принципу політично та ідеологічно нейтральної освіти, збалансованої історії не лише про українців, але й усіх, досі не включених у навчальний процес або включених на «пів сторінки».
Один з викликів такого процесу – це як відійти від співміряння пам’ятей та уникнути вибудовування конкуренції жертв, яка уже почалася. Яким може бути співіснування? Як долати уже існуючі прояви конкуренції чисел та пам’ятей? Смерть кожної людини є трагедією. Але водночас Бабин Яр є місцем, де наслідки нацистської вбивчої політики не однакові для усіх груп. І тоді таке накинуте «урівнювання» приведе до відчуття виключеності та загрози. У Бабиному Яру, де загинуло так багато мешканців Києва, немає своєї та чужої пам’яті, своїх та чужих жертв. У цьому є основа будування спільної пам’яті – місце співчуття, а не співставлення, місце визнання, а не вимірювання.
Сьогодні для нас Бабин Яр – це кроки, які будуть після офіційного вшанування, які можуть стати основою іншого формату розмов, зосереджених на гуманістичних цінностях, на шануванні того, що є базове та найважливіше – життя окремої людини і співіснування людей з повагою до їхніх прав, різних поглядів та ідентифікацій. Після кривавого 20 століття, яке теж є століттям свобод і прав, ми оцінюємо державні системи та суспільства не за станом та ставленням до більшостей (етнічних, соціальних, культурних, релігійних…), а за тим, як чуються та реалізуються ті, хто у цю більшість не потрапляє. Навіть більше – коли ми придивимося ближче, то розуміємо, що всі ми є у меншості, залежно від ситуацій, у які потрапляємо. Розуміння цього означає, що ми зможемо не піддатися ідеям, які обіцяють майбутнє ціною страждань та вбивства інших, бо інший - це кожен з нас.
Усі важливі для нас і для інших місця пам’яті, де б вони не були, на моє переконання мають бути результатом творення горизонтальної, заснованої на дискусіях, а не на директивах меморіальної культури, а не лише політики.
Що ж до неоковирного і скандального вислову Президента Ізраїлю на парламентських слуханнях, присвячених роковинам Бабиного Яру, то висновок мій такий - доки ми, представники української політичної нації, самі не відважимося, критично оцінювати наше минуле, доти нам про наше минуле розповідатимуть інші так, як їм захочеться.
Правда гартує, дає інтелектуальну перевагу і силу.