У 1938 році маленьке містечко Хабне (Київщина) перейменували на Кагановичі. Перші. У 1957-му його перейменували на смт Поліське, яке стало райцентром. Чорнобильська катастрофа не відразу, але зрештою поклала край існуванню старовинного українського міста, яке вперше згадується в документах 1240 року. Де-юре його більше не існує, а де-факто там проживає всього двоє мешканців. Добротні будинки ще стоять, чекають…
За два роки до Чорнобиля мене відправили відпрацьовувати диплом у Поліський район Київської області, а саме до школи села Стещина, яку вже наступного року закрили через брак учнів. Я повернулася на Львівщину і не пережила тоді страхіття, яке випало на долю моїх учнів у перші дні Катастрофи. Чорнобиль докорінно змінив їхнє життя.
Часом після уроків я вибиралася до Поліського. Там була чудова книгарня з українськими книгами, яких неможливо було придбати в Києві. Класика, етнографія, мистецькі альбоми.
Поліське було абсолютно безликим, не було сліду й від двох синагог, одного костелу й однієї церкви. Тоді мене ще мало цікавила історія. За вікном автобуса тягнулись безкінечні соснові ліси, а земля на полях була біла від піску.
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleСаме ж Поліське щосили вдавало із себе «город» і розмовляло російською, тобто вважало, що розмовляє. Люди тікали з Поліського району хто куди міг, бо жодних перспектив там не було. Все оберталося довкола кількох колгоспів і радгоспів – тільки там ще жевріло життя. Неподалік від геть знелюднілої Стещини був радгосп у селі Радинка, більш-менш успішний, куди згодом перевели учнів і вчителів моєї колишньої школи.
Ви спитаєте, до чого тут Лазар Каганович? Річ у тім, що його малою батьківщиною було село Кабани, яке згодом перейменували на Кагановичі Другі, а після 1957 року – на Діброву. Вірний соратник Сталіна, кризовий менеджер, якому доручали найнепопулярніші проєкти, що викликали масовий спротив, передусім колективізацію. Для українців Каганович асоціюється з Голодомором, але мало кому відомо, що 1932 року його відправили організовувати Голодомор на Північному Кавказі, а до України він приїхав лише на кілька тижнів у 1933-му. Це, звісно, не означає, що він був непричетний до Голодомору чи не брав участі в його організації. Найбільше від Голодомору постраждала Київщина. І саме щодо Хабного збереглося найменше відомостей про кількість жертв.
Чорнобильська аварія сталася за Радянського Союзу, коли Каганович був ще живий (помер 1991 року). Міський і районний архіви, де могли зберігатись документи, ніхто не поквапився вивозити, хоч Поліське не увійшло до 30-кілометрової зони. Там дислокувались працівники й рятувальники Чорнобильської АЕС. Одна з моїх колишніх учениць, що працювала в суді, навіть отримала там квартиру. Через ускладнений доступ до Поліського дослідники Голодомору 1990–2000-х років могли проводити опитування тільки в доступних селах. Саме ж Поліське було наче закляте злим духом Кагановича. Він помер за місяць до проголошення Незалежності. Закляття було зняте, хоч і не повністю, адже невідомо, наскільки довгими були щупальця цього Мефістофеля України. Свій вік він доживав у розкоші в Москві.
Окрім Голодомору, на сумлінні Лазаря Кагановича є ще й операція «Вісла», моторошну правду про яку намагаються приховати і заполітизовані польські, і деякі українські історики, применшуючи масштаби трагедії й переводячи стрілки на УПА. Мовляв, якби не УПА, то все відбулося б набагато спокійніше, без жертв. Так колись завгосп Сталіна звинувачував у Голодоморі українських націоналістів. Він вважав їх головною перешкодою для знищення української нації. Лазар Каганович керував цією операцію з боку СРСР. У 1947 році його звідти відкликали. Тоді ж на Буковині 1946–1947 року теж був Голодомор і цілком можливо, що Каганович консультував його виконавців. Він знав, як пограбувати до нитки селян, що відмовлялися вступати до колгоспів.
Проти померлих закривають кримінальні провадження. Але це не означає, що їхні вчинки автоматично списуються в архів. Є суд історії. В Україні досі дуже мало досліджень, присвячених конкретним винуватцям таких масштабних злочинів. Дуже зручно звинувачувати систему, режим, а не тих, хто був машиністом потяга вбивств і репресій або конструктором цієї машини. Ідеться не про біографії, які мають попит у масового читача, а про серйозні розслідування, до яких мають долучатися правники і слідчі, а не лише історики чи журналісти, які прагнуть сенсацій. Час уже зійти з голки «фейлетонної доби», за словами Германа Гессе. Нема нічого важливішого за чесний пошук правди за лаштунками, а не на сцені історії.
І ще одне, дуже актуальне. Не чекайте від злочинців сентиментів. У них немає жодних почуттів щодо землі, на якій вони ступили перші кроки. Радше навпаки, прихована ненависть до рідного дому, свого роду, що стоять на шляху до абсолютного зла.