…історичний центр Львова доволі камерний, саме середовище диктує концепцію міської скульптури, тому за камерними речами майбутнє. Тим більше, що такі пам’ятники є співмірні людині...
За останні два роки у Львові разом із розширенням мереж каварень та ресторанів почали з'являтися трохи незвичні "пам'ятники" - скульптури-статуї видатним особам натуральної величини, позбавлені зайвого пафосу, вони не мають постаменту, а розташовані просто на рівні вулиці. Їх часто називають камерними. Чи позитивно впливають вони на зовнішній вигляд міста? Чи є вони жестом вшанування видатних осіб, або, можливо, просто принадою для туристів та комерцією? Чому їхнє встановлення набирає таких обертів? Та й чи доречно такі статуї взагалі називати пам'ятниками? Саме про це я спробувала розпитати фахівців, а також дізнатися їхнє ставлення до такої тенденції.
У березні 2008 року біля «Мазох-кафе» було встановлено пам'ятник Леопольдові фон Захер-Мазоху, львів'янину, австрійському письменникові, авторові романів і новел еротичної та ідилічної тематики.
Ця подія стала поштовхом до численних варіаційних дискусій, в основному через сам термін «мазохізм» як сексопатологію. Також 2009 року біля кнайпи «Гасова лямпа» було відкрито пам'ятники Янові Зегу та Ігнатію Лукашевичу - власне винахідникам гасової лампи.
Автором ідей встановлення таких «пам'ятників» був дизайнер Михайло Москаль: «Встановлення таких пам'ятників має на меті не лише зацікавити туристів, а є одним із методів примусити владу звернути увагу на осіб, важливих для історії нашого міста та й світу взагалі. Звісно, їхнє встановлення не є офіційно зареєстрованим. Проте львів'яни тепер добре знають, хто такий Мазох, Ян Зег чи Ігнацій Лукашевич, можуть пишатися своєю історією. Також я маю мрію поставити пам'ятник Фарбованому Лису, бо дуже прикро, що в місті досі немає пам'ятника нікому з героїв творів Франка. А подібні пам'ятники дуже поширені у Празі, Брюсселі, Кракові, Варшаві, Нью-Йорку та безлічі інших міст. Скульптором для реалізації моїх творчих задумів я обрав Володимира Цісарика, адже він молодий, креативний, радо схоплює основні ідеї і дуже сприятливий до всіх цих «модерних штук».
У червні 2009 було встановлено пам'ятник відомому художникові Пабло Руїсові Пікассо біля однойменного клубу. Це було здійснено за ініціативою Романа Кравчишина, директора клубу «Пікассо».
Над цим пам'ятником, як і над попередніми, працював скульптор Володимир Цісарик. Ось як він згадує враження від роботи: «Пам'ятник Мазоху - це була перша робота, коли я працював безпосередньо з львівським архітектурним середовищем, ще й в історичному центрі. Працювалося над ним блискавично: від ідеї і до виконання. Та й вся робота йшла дуже швидко, на якомусь особливому моральному підйомі. Найтяжче було з портретом, довго не вдавалося вловити образ, із трьох тижнів ліпки фігури півтори пішло на портрет. Фігура була вже готова, а портрет переліплював повністю кілька разів. Зате пізніше не було сумнівів, що щось не доробив або не виклався на повну силу.
Довго розроблялась ідея з винахідниками гасової лампи, хотілось передати образ за допомогою символів, більше закцентувати увагу на самій лампі, але за допомогою Москаля вийшов той варіант, який зараз є.
З Пікассо були думки втілити образ за допомогою засобів кубізму і якихось елементів з творчості митця, але потім вирішили, що якщо пам'ятник Пікассо, значить треба робити Пікассо таким, яким він був.
Найбільше часу забирає ідея, розробка концепції, ескізи. Це все залежить від музи. Можна зразу придумати щось хороше, готове до втілення, а можна довго думати, перелопачувати гору матеріалів, мучитись. Взагалі, творчий процес є дуже складним, неоднозначним і суб'єктивним. Коли є ідея, залишається тільки втілити її. Сам процес ліпки займає від двох тижнів і більше, залежить від складності виконання, особистих навиків скульптора. Потім треба відлити роботу у гіпсі, довести, підготувати до відливання у бронзі, відлити, обробити, запатинувати. Скульптура, особливо монументальна, - процес трудомісткий і тривкий. А в середньому від задуму до реалізації пам'ятника такого зразка потрібно мінімум два з половиною місяці. Камерний пам'ятник технічно є менш трудомістким, але в площині ідеї, можливо, навіть складніший, бо обмеженими засобами художньо треба максимально передати образ, ідею.
Як на мене, історичний центр нашого міста доволі камерний, саме середовище диктує нам концепцію міської скульптури, тому за камерними речами у нашому місті майбутнє. Тим більше, що такі пам'ятники є співмірні людині, близькі їй, і тому люди охоче підтримують такі проекти».
До речі, до камерних пам'ятників можна було б зарахувати й роботи скульптора Сергія Олешка (1996 був відкритий пам'ятник Іванові Трушу, 2002 року коло «Віденської кав'ярні» встановили пам'ятник бравому воякові Швейку (хоча спочатку він мав бути біля вокзалу), 2006 року - пам'ятник Никифорові Дровняку, лемківському художнику-примітивісту).
Щоправда, всі вони, крім Швейка, - цілком повноправні пам'ятники. Сергій Олешко працює також і над пам'ятником Володимирові Івасюку.
Ідею із камерними скульптурами прокоментував також радник міського голови з питань збереження культурної спадщини Львова Андрій Салюк: "Це, безперечно, чудово! Але будь-яка річ має бути якісною. Мазох, як на мене, це комерційний проект, але якщо вже зробили, то зробили. Взагалі, мені здається, що у Львові дуже бракує камерних скульптур. У великих містах саме такими методами намагаються залишити пам'ять про видатних осіб чи сформувати характерне середовище, а не монументальними комплексами, як у нас. Було б дуже важливо, аби над таким сучасним мистецтвом працювали архітектори та майстерні скульптори, як попрацювали над пам'ятником Іванові Трушу. Але головне, щоб до таких справ ставилися серйозно!»
Підкоригував значення терміну камерний пам'ятник та розповів про «Пам'ятник усмішці» Володимир Кауфман, директор галереї "Дзига", художник та перформер: "Вся біда в тому, що вони не мають офіційного статусу як пам'ятники. Адже для того, щоб встановити повноцінний пам'ятник, є складна структура, починаючи від конкурсу, комісії, журі і т.д. Ці теперішні скульптури прив'язані до екстер'єру конкретного закладу. Вони не фігурують як пам'ятники, на них не треба купи документів оформлювати. Це спричинює безлад у їхньому монтуванні. Та й якість низька, адже кожен власник, який хоче таке поставити, шукає варіант дешевого втілення - і знаходить переважно якогось студента, що погоджується на малу платню. І ця вся тенденція набуває небезпечних обертів. Тому, якщо так далі піде, ми можемо все місто завалити камерними пам'ятниками. З того всього мені нічого не подобається. Інша справа, якби це встановлювали не в тих районах, які не прийнято називати центром міста, так, як було встановлено «пам'ятник» Пікассо, наприклад. Тут моє ставлення зовсім інакше».
«Пам'ятник» усмішці - це знов-таки не є пам'ятник, це експозиція. З кожною новою ідеєю експонат змінюється. Він не є нашою власністю, а власністю автора. Наразі ми чекаємо від нього третьої ідеї", - додав В.Кауфман.
Фото - Іван Коваліско