Все ще триває основний конкурс Каннського фестивалю, до завершення якого залишився усього один день. Звісно, сюрпризи ще можуть статись, проте уже якісь підсумки підбити можна. Розповімо про три найвізуальніші фільми конкурсу, а два з них ще й моторошні.
На 77-му Каннському кінофестивалі відбулась прем’єра фільму Девіда Кроненберга «Саван». Попри любов режисера до сцен насильства, цього разу він залишається естетським, холодним та стриманим. Чого не скажеш про сюжет.
Тут усе традиційно моторошно. Герой Венсана Касселя Карш після смерті дружини збудував цвинтар, на якому можна за допомогою камер стежити за розкладанням тіл своїх близьких. На цвинтарі також розташований ресторан «Саван».
Одного разу Карш помічає на зображенні мертвого тіла щось дивне і розпочинає розслідування.
Звучить страшно. Виглядає теж. Розбавляє усі ці похоронні історії спроби Карша знайти собі нову партнерку.
Усе надзвичайно вишукано, еротично та точно. Проте якось холодно і порожньо. Попри добрі акторські роботи та костюми від Сен-Лорана. Модний дім розробляв для фільму навіть савани.
«Справжні, на відміну від Туринської плащаниці», – каже Кассель.
Сім років тому померла дружина режисера Керолін. Режисер зізнається, що цим фільмом досліджує власні переживання та скорботу.
Ще один боді-горор з тілесними трансформаціями та розкладанням (проте ще за життя) показала француженка Коралі Фаржа. Головні ролі натомість виконують голлівудські зірки Демі Мур, Маргарет Куелі та Деніс Квайд.
Фільм «Субстанція», попри ефектні тілесні трансформації та фантастичний сюжет, насамперед досліджує тему віку, старості, а також культу молодості та сексуальності.
Зірка, що старіє, Елізабет Спаркл (за цю роль Демі Мур може отримати чимало нагород) втрачає власне популярне шоу на телебаченні. Її колишні боси оголошують кастинг, на якій запрошують жінок до 30-ти років.
Вона застосовує таємну революційну технологію: вводить собі речовину, що створює копію, молодшу, гарнішу та вродливішу. Проте є нюанси: молодою можна бути лише тиждень, потім на тиждень треба зробити паузу. А головне потрібно не забувати: ці дві особи – одна людина, щоб не відбувалось. І як тільки Елізабет (а точніше її молода копія Сью) порушила правила, з тілом Елізабет починають відбуватись страшні речі.
І от тоді екран заливають моря крові та ненависті, страшні зміни, а головне – старість, яка для героїні є найбільшим покаранням.
Демі Мур – смілива жінка. Вона дозволяє глядачеві роздивитись кожну свою зморшку, кожен недолік тіла. А Коралі Фаржа у формі трилера, який у деяких епізодах перетворюється на чорну комедію, розмірковує на тему чому жінці не можна старіти, чому ідеальна героїня Демі Мур втрачає кар’єру, натоміть її молодий клон досягає успіху. Чому при цьому герой Деніса Квайда, огидний та дурнуватий, продовжує залишатись на піку.
Тут багато стереотипів, які у певний момент починають дратувати. Проте у фіналі режисерка так перевертає свою розповідь, що усі деталі встають на свої місця.
Мимоволі проситься порівняння з «Титаном» Жюлі Дюкорно, що отримав «Золоту пальмову гілку». Проте там де у Дюкорно – штучність та поверхневість, у Фаржа – глибина та додаткові сенси.
І нарешті – гімн красі. Краси жінки та міста від майстра такого кіно Паоло Соррентіно. Його «Парфенопа» (на головному фото) проводить героїню він народження до наших днів. А дія відбувається у рідному для Соррентіно Неаполі, любові до якого режисер не приховує.
Найвідоміший фільм Паоло Соррентіно «Велика краса» приніс йому «Оскар». Проте там краса була холодною та дещо відстороненою. Тут вона тепла.
Парфенопа — вродлива дівчина, що народилася у морі (в прямому сенсі слова) та живе на його березі у розкішному палаці.
Проте цього разу для Соррентіно краса – не засіб, а об’єкт дослідження. Недарма його героїня стає професоркою антропології.
Модель та акторка Челесте делла Порта (у наші дні Перфенопу грає Стефанія Сандреллі) справді дуже вродлива. Проте у картині вона, переживаючи чимало подій, втрат та розчарувань, залишається досконалою античною статуєю, побачити емоції та прочитати думки якої не можуть ані герої фільму, ані глядачі. Хоч і ті, і інші без труда закохуються у героїню.
У підсумку виходить надзвичайно гарний та водночас сумний фільм, де за візуальною досконалістю не важко розгледіти драму.
А далі – про ще одну трансформацію, а саме про те, як К’яра Мастроянні вирішила, що вона – власний батько. Фестиваль триває, переможців оголосять 25 травня.