До оголошення переможців 76-го Каннського кінофестивалю залишилось усього декілька днів. Проте попереду ще дуже очікувані проекти, які можуть докорінно змінити увесь фестивальний пасьянс. Але зараз не про це, а про фільми, які уже встигли взяти участь у конкурсі.
Не дивно, що російська-українська війна стала постійним тлом для фестивалю, як би він не намагався відмежуватися від будь-яких політичних акцій. Нагадують про неї випуски новин, розмови у кулуарах, та, зрештою, кіно.
Один із найкращих фільмів конкурсу (важко втриматись, щоб не написати найкращий) – світла аж до прозорості мелодрама фінського режисера Акі Каурісмякі «Опале листя». Каурісмякі має чимало Каннських призів, проте навіть на тлі його завжди пізнаваних картин, ця, двадцята за ліком, посідає особливе місце.
Сюжет її можна викласти одним реченням: історія кохання працівниці супермаркету та робітника. Далі можна навертіти багато всього: самотність, незахищеність, тендітність світу, можливість чи неможливість щастя у такому недосконалому світі. Туди ж ще можна допасувати проблеми алкоголізму, безпритульних тварин. Та, якщо є бажання, багато усього.
Як завжди герої Каурісмякі існують у світі, що ніби застиг у часі. Дивлячись на антураж, складно визначити епоху. Проте практично постійним тлом йдуть новини. І вони – про Україну. До дня ми можемо дізнатись, коли відбуваються ті чи інші події картини. Герої йдуть на роботу, росіяни обстрілюють Маріуполь, герої йдуть в кіно (на «Мертві не вмирають» Джармуша, який був на прем’єрі, і це додає сюжету додаткових барв), росіяни обстрілюють Краматорськ, у героїв побачення, росіяни скидають бомбу на маріупольський театр.
У фільмі багато комічного, проте героїня говорить: «Клята війна» і у глядачів сміх застрягає в горлі.
Видатний режисер Каурісмякі ніколи не боявся простих історій, він вміє наповнювати їх глибокими сенсами та додатковими планами.
По суті фільм Каурісмякі лише прикидається мелодрамою. Це фільм про війну та про те, що вона завжди з тобою. Не свято, ні, жахи війни, від яких неможливо сховатись, навіть, якщо здається, що вдалось.
Здається це і героям іншого фільму про іншу війну. «Зона інтересів» Джонатана Глейзера є екранізацією роману Мартіна Еміса, який за збігом обставин помер у день Каннської прем'єри. Дія розгортається за стіною Освенцима, одного з найстрашніших таборів смерті II Світової війни у Польщі.
Зона інтересів, Interessengebiet, – центральна частина Освенциму, в якій було зосереджено фінансове життя табору. У романі автор показує винищення євреїв як педантично організований бізнес.
Проте у літературному першоджерелі немає назв та імен. А от у фільмі комендант табору представлений під своїм прізвищем. Батько п'яти дітей та турботливий чоловік облаштував біля стін табору затишний будинок для своєї родини. І якщо Рудольфа Хесса судили та стратили у 1947 році, то його дружина Гедвіг спокійно померла на волі. Проте її хвилювало лише, як швидко виросте її сад, щоб приховати «неестетичну» стіну.
Повсякденність зла – ось найсильніший бік висловлювання Глейзера.
Сам табір ми не бачимо. Тільки чуємо, як герої і картини, садівник посипає попелом грядки, а так труба крематорію димить без зупинки.
Особливо хотілося б відзначити роботу зі звуком: постійним тлом слугує гудіння печей, крики та постріли, на які герої не звертають уваги. У Хессів ідеальне життя, затишний дім, добра робота, а ще час від часу можна знайти у підкладці шуби, що приніс з роботи дбайливий чоловік зашиті діаманти. Ну на крайній випадок червону помаду. Моторошні асоціації, чи не так?
Саме вони роблять картину як ніколи актуальною. Сподіваюсь, не лише для нашого глядача.
І ще далі в історію, до відлуння ще однієї війни мандрує Карім Айнуз у картині «Підбурювальниця» (у французькій версії звучить краще – «Гра королеви»). У центрі картини – остання дружина Генріха VIII Кетрін Парр (так, того самого, про якого уже було і «Генрих VIII та його шість дружин», «Ще одна з роду Болейн» та багато усього). На головні ролі він запросив Джуда Лоу та Алісію Вікандер.
Айнуз перетворює ренесансний сюжет у доволі сучасну феміністичну історію, зберігаючи при цьому історичний антураж: костюми тут можна вважати окремим героєм. Боротьба за трон, жорстокість, боротьба церкви за свій вплив, інтриги, зрада, підступ. Тут є все, щоб зробити картину максимально цікавою для перегляду, проте назвати її шедевром все ж таки якось не випадає.
Але Лоу, здається, переходить на якісно новий рівень гри.
Нагадаємо, що загалом у конкурсі – 21 фільм. Переможців оголосять уже 27 травня.