Минулого тижня в Москві відбувся саміт Євразійського економічного союзу, на якому були присутні представники і країн, що не входять до цієї наддержавної організації. Зокрема, Азербайджану. Саме між лідером Азербайджану Ільхамом Алієвим та одним із членів ЄАЕС, прем'єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном, спалахнув конфлікт навколо території, відомої як «коридор». Але мова йшла не про Лачинський коридор, який з'єднує Вірменію з невизнаним світовою спільнотою Нагірним Карабахом (самі вірмени називають цю невизнану країну «Арцах»), а про зовсім інший – Зангезурський, який потрібен уже Азербайджану, щоб мати сухопутний зв'язок зі своєю Нахічеванською автономією і не залежати від примх Ірану.
Позиція вірменської сторони зрозуміла – цей коридор для Єревана є рівнозначним територіальним претензіям Баку на власне вірменську землю і, на думку єреванської влади, може взагалі обернутися втратою південної частини країни, яка є стратегічно важливим транспортним коридором до Ірану. До того ж справжньою несподіванкою для Пашиняна стала заява Алієва, що Росія підтримує ідею Зангезурського коридору.
Тут варто нагадати, що Вірменія є не просто членом ЄАЕС, а входить до військово-політичної Організації договору про колективну безпеку (відомої ще як Ташкентський договір). Тобто Росія має перед Вірменією певні зобов'язання – скажімо, такі, як у випадку з Казахстаном на початку 2022 року, коли російські війська були введені на територію цієї країни для придушення реальних чи вигаданих терористичних загроз.
У Вірменії ж ситуація значно серйозніша, ніж народні протести в Казахстані. Єреван оточений країнами, м'яко кажучи, ворожими – Азербайджаном і Туреччиною. Тож допомога з боку сильного регіонального гравця Вірменії конче потрібна. Але на практиці ми бачимо, що Росія не поспішає допомагати своїм партнерам по ОДКБ, фактично кинувши їх напризволяще – і це після програної Другої карабаської війни, коли перевага Азербайджану в регіоні стала очевидною.
І тут варто згадати іншу війну за Карабах, першу. Яка завершилася майже 30 років тому, 12 травня 1994 року. Завершилася перемогою Вірменії, угодою про припинення вогню, фактичним визнанням обох сторін незалежності Нагірно-Карабаської Республіки (Республіки Арцах) і… І – все. Війна закінчилася, але не закінчився конфлікт. Ситуація не була врегульована. Міжнародного визнання Нагірний Карабах не отримав, навіть сама Вірменія не визнала незалежності Арцаху, хоча всім було зрозуміло, що саме завдяки вірменській владі існує ця формально неіснуюча держава.
Отже, Вірменія, перемігши у війні, не отримала повної перемоги. І тодішній президент країни Левон Тер-Петросян розумів це краще за багатьох своїх співвітчизників – тому і невдовзі після переобрання почав педалювати тему саме дипломатичного урегулювання карабаської проблеми. Урегулювання, яке у Вірменії не сподобалося багатьом. Зокрема, так званому карабаському клану, який після другої каденції Тер-Петросяна захопив владу в країні. З 1998-го по 2018 рік президентами Вірменії (а до того – головами уряду) були саме вихідці з Арцаху – Роберт Кочарян та Серж Саргсян. Можна сказати, що в політичному сенсі не Вірменія підтримувала існування Нагірного Карабаху, а навпаки – Нагірний Карабах підкорив собі Вірменію з усіма відповідними наслідками.
Зокрема, зі зривом усіх можливих домовленостей між реальними сторонами карабаського конфлікту. А спроби таких домовленостей були. Втім, кожного разу історія завершувалася нічим. І в підсумку Азербайджан, зміцнівши на каспійських нафтодоларах та отримавши військову й іншу підтримку ердоганівської Туреччини, зробив ставку на військове вирішення конфлікту. Так розпочалася Друга карабаська війна.
А Вірменія, перемігши в Першій карабаській, до Другої виявилася неготовою. Зокрема тому, що вирішила покластися на підтримку Росії. Так, 1995-го, наступного року після перемоги над Азербайджаном, в Гюмрі з'явилася російська військова база. Для Вірменії вона принесла тільки горе, наприклад, масове убивство сім'ї зі семи осіб військовослужбовцем російського контингенту у Вірменії Валерієм Пермяковим. (І цей кримінальний злочин був, хоч і найкривавішим, але далеко не єдиним в історії перебування російських військ на території Вірменії.)
Коли ж настав час справжньої допомоги – Росія прогнозовано відмовилася від своїх зобов'язань. І навіть не дуже важливо, якими є реальні причини такої позиції Кремля – чи це визнання власної військової слабкості, чи небажання сваритися з Туреччиною, яка є одним із шляхів обходу західних санкцій. Є факт – Росія, затягнувши Вірменію у свої військово-політичні тенета, використовує їх лише для впливу на цю південнокавказьку державу. Вигоди самій Вірменії від цього союзу – як уже здогадалися в Єревані – не буде жодної.
Але про це починати думати треба було не після скандалу в Москві, а відразу після підписання угоди в Бішкеку. Вірменії, навіть після перемоги в Першій карабаській війні, необхідно було здобути ще одну перемогу, найважливішу – над собою. І, усвідомивши, що військова перемога без політичного урегулювання – це лише тимчасове перемир'я, діяти на міжнародному дипломатичному фронті. Використовуючи, зокрема, свою численну діаспору в західноєвропейських країнах та США. Бо саме цим країнам були потрібні мир і спокій у такому гарячому регіоні як Південний Кавказ.
Росії ж, на яку зробила ставку Вірменія, завжди потрібне зовсім інше – «гарячі точки», «осередки напруги», сірі зони, невизнані території та інші інструменти, які могли б дозволити впливати на держави з неврегульованими територіальними конфліктами. Так було завжди і всюди – із Молдовою у Придністров'ї, із Грузією в Абхазії та Південній Осетії, з Україною в Криму та на Донбасі. Зрештою, із Карабахом, який став капканом відразу для двох країн – Вірменії та Азербайджану. Зверніть увагу – усі ці історії, крім українських, це не надбання путінських часів, а спадщина умовно демократичного правління Бориса Єльцина. Точніше, навіть пізньогорбачовського Радянського Союзу, але єльцинська Росія десь закрила очі на проблеми (однією з причин яких була сама вона), а десь і брала активну участь.
Втім, чому «крім українських»? Кримський сепаратизм виріс із псевдоавтономії (яка до реальної Кримської АРСР у складі РРФСР 1921–1945 років не мала жодного стосунку, бо створювали її не для киримли), відновленої в останній рік існування СРСР, із мєшковщини, яка мала місце уже в середині 90-х, чи не найдемократичніший період у новітній історії Росії. Та і до антиукраїнських настроїв на Донбасі російські сили докладалися протягом усіх 23 років незалежності України…
Вірменія свої висновки, очевидно, зробила. І спробує виплутатися з карабаського капкану уже не за допомогою Росії, яка цей капкан і поставила ще сто років тому. А Україна, попри те, що ці наші війни є принципово різними, має зробити свої висновки. Головний із яких полягає в тому, що сама собою військова перемога, без закріплення її на політичному рівні – не назавжди. Так, може бути не на рік чи два, а на 26, як перемога Вірменії в Першій карабаській війні. Але рано чи пізно це перемир'я завершиться. Саме тому для нас дуже важливою є політична складова майбутньої перемоги, якою б вона, ця складова, не була – чи просто вступ до НАТО з відповідними гарантіями безпеки, чи ще й нова угода з оновленою Росією (або тим, що залишиться на її місці і буде межувати з міжнародно визнаною територією України).