Переможці останнього загострення тривалого конфлікту в Нагірному Карабасі ‒ Азербайджан та Туреччина ‒ тріумфують. Ця війна закінчилася принизливою поразкою Вірменії за активного невтручання Росії. І Україна має засвоїти кілька уроків.
Почнімо з деталей останнього етапу конфлікту на землях Карабаху. Армія Азербайджану трохи більше ніж за місяць розгромила ешелоновану оборону вірменських сил. Від початку останнього перемир'я Армія оборони невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки збудувала укріплення, на взяття яких мали піти роки і тисячі солдатських життів. До того ж Карабах ‒ це переважно гірська місцевість, друга за складністю для ведення наступальних бойових дій після населених пунктів. І в цих умовах протистояння з вмотивованими вірменськими військовими Азербайджан взяв символічне для нього місто Шуша трохи більше ніж за місяць.
Та що стало запорукою перемоги Азербайджану і причиною ганебної поразки Вірменії?
Після закінчення активної фази конфлікту в 90-х Вірменія повністю контролювала територію колишньої Нагірно-Карабаської автономної області та частину прилеглих азербайджанських районів. Військові невизнаної навіть самою Вірменією Нагірно-Карабаської Республіки (вірменська назва Арцах) міцно закріпилися вздовж лінії розмежування та збудували потужні оборонні укріплення.
Азербайджан болюче пережив поразку від вірмен і, крім того, що втратив території, отримав майже 350 тисяч біженців. Але не покинув їх напризволяще, як це сталося з багатьма вимушеними переселенцями зі сходу України та Криму, а збудував нові населені пункти та на рівні перших осіб пообіцяв повернути всіх до рідних домівок. А потім почав тривалу підготовку до нової війни. На допомогу прийшла Туреччина. Турецькі офіцери й генерали допомогли реформувати армію Азербайджану, підготувати нове покоління особового складу. Гроші, отримані від експорту нафти, спрямували на закупівлю сучасного військового обладнання. Ключову роль зіграли турецькі й ізраїльські безпілотники, які стали символом цієї війни і вщент рознесли потужну вірменську оборону.
А що було на територіях, підконтрольних вірменам? Вірменія та Нагірно-Карабаська Республіка застрягли в корупції, бідності та відсутності реформ. В Азербайджані також була корупція, але він мав ресурси для наповнення бюджету за рахунок експорту нафти. Вірменія ж бідна на ресурси, тому єдиним варіантом для неї було стати кавказьким Ізраїлем і побудувати сучасне суспільство з розвинутою економікою, незалежними правоохоронними органами та судами. Натомість країна всі роки перебувала в зоні політичної турбулентності та, як наслідок, неефективного державного управління.
Консенсусу із врегулювання карабаського питання всередині Вірменії не було. Частина політиків погоджувалась на пропозиції Азербайджану ‒ повернути захоплені азербайджанські райони і потім обговорювати статус Карабаху. Але решта політиків і суспільства категорично не приймали цієї пропозиції. Дійшло навіть до стрілянини в парламенті республіки: 1999 року радикальні противники переговорів з Азербайджаном вбили спікера, прем'єр-міністра та кількох депутатів.
Політична нестабільність послаблювала державу та її інституції. Країна не реформувалася, населення біднішало і мігрувало за кордон. Нагірний Карабах був ще в гіршому стані. Населені пункти, покинуті азербайджанцями, перетворилися на міста-примари, та й вірменське населення намагалося будь-якою ціною виїхати з цього бідного краю.
Надія на реформи засяяла у 2018-му, коли після вуличних протестів до влади прийшов Нікол Пашинян. Він почав з атаки на корупцію та структурних реформ. За рік ВВП країни зріс, країна почала вибиратися з прірви бідності. У зовнішній політиці Вірменія задекларувала зближення з Європейським Союзом, що без сумнівів змусило нервувати Кремль.
Вірменія стала на шлях справжньої, а не декларованої незалежності. І саме в цей час Азербайджан за підтримки Туреччини завдав удару. Росія, яка активно втручалася у конфлікт в Південній Осетії у 2008-му, цього разу промовчала.
З одного боку, це свідчить про небажання й неготовність воювати з турками, які вже відкрито втрутилися б на боці Азербайджану в разі участі Росії у конфлікті. З іншого боку, очевидно, що росіянам була потрібна поразка демократичного уряду Вірменії, відкат реформ та зближення з ЄС. Заможна демократична Вірменія вже не буде залежною від Росії. Слабка Вірменія в оточенні потужних ворогів де-факто буде російською колонією і військовою базою на Південному Кавказі.
Росія зрадила інтереси вірмен, що не дивує ‒ для Росії зраджувати союзників звично. Але через цю зраду вона не посилила своїх позицій, а навпаки. Вірмени розчарувалися в росіянах, Туреччина більш ніж за сто років повертається на Кавказ як повноцінний геополітичний гравець, Росії залишили контроль над малою частиною Карабаху та вузьким Лачинським коридором між Вірменією та Нагірно-Карабаською Республікою. Можна сміливо сказати, що це початок відходу Росії з Південного Кавказу.
Та чому на початку статті я відзначив подібність Вірменії й України? Бо ми так само втратили території у 2014 році. Так само, як і Вірменія, перебували всі роки незалежності в політичних чварах та знекровлювали економіку корупцією. Так само не реформували армії, а довели її до колапсу і повної неспроможності відстояти Крим. І, як і Вірменія, з початком демократизації суспільства ми отримали потужний удар від авторитарного сусіда.
Азербайджанська та російська автократії в короткостроковій перспективі виявилися ефективнішими за демократичні українські та вірменські уряди.
Саме тому проросійські сили в Україні разом зі ситуативними союзниками олігархами зараз атакують антикорупційні реформи. Оскільки корумпована і нестабільна Україна не зможе отримати підтримку західних країн і зберегти суверенітет.
Маємо вірменський урок, який говорить, що «голий» патріотизм і відсутність прогресивних реформ призводять до поразки.
Маємо азербайджанський урок, згідно з яким до повернення своїх земель потрібно довго та системно готуватися, і тоді можна здійснити неможливе ‒ блискавично перемогти в ситуації, коли ця перемога здається неможливою.
Було б непогано засвоїти обидва ці уроки.