Чи обґрунтовано вважати Вірменію проросійською? Підстав нібито достатньо, Єреван у своїй зовнішній політиці рухається головно у фарватері Росії. Зокрема, в ООН вірменські представники фактично завжди голосували в унісон з російським. Наприклад, Вірменія відмовилася підтримати резолюцію зі засудженням анексії Криму.
Утім останніми роками вірмени все ж відважуються на виступи, які прямо або опосередковано спрямовані проти Москви. Можливо, зрушенням у цьому контексті стала трагедія в місті Гюмрі, коли один шалений російський солдат розстріляв цілу вірменську родину, зокрема й немовля.
Громадянська активність вірмен врешті-решт вилилася в «оксамитову революцію» 2018 року. Вона привела в прем’єрське крісло Нікола Пашиняна. Його навряд чи можна назвати ворогом Москви. Зрештою, він сам неодноразово заявляв про свою лояльність до Росії. Проте Кремлю ж ідеться не тільки про лояльність, а про існування «кнопок», натиснувши на які, він міг би керувати політиками у країнах з так званої «зони інтересів». Очевидно, свої кнопки мали попередні вірменські правителі, як-от Серж Сарґсян, Карен Карапетян чи Роберт Кочарян. Імовірно виникла проблема з «кнопковістю» Пашиняна.
Відтак раніше чи пізніше Москва мала зреагувати. А найпереконливішим її аргументом у царині відносин з Єреваном є Нагірний Карабах. Цей аргумент Росія використовує вже три десятиліття. Тобто варто було очікувати, що ситуація там знову штучно спалахне, відкриваючи давні рани.
Історичний екскурс
Якщо спробувати керуватися щодо Карабаху історико-демографічною аргументацією, то ситуацію можна заплутати остаточно і незворотньо. Бо з четвертого століття цей реґіон періодично переходив від держави до держави і відповідно зазнавав то вірменізації, то (умовної) азербайджанізації. Велика Вірменія, Кавказька Албанія, Персія, правління династії Сефевідів, Карабаське ханство тощо.
Хоча все ж для розуміння актуальної ситуації історичних екскурсів не уникнути. Приміром, варто згадати, що 1805 року Карабаське ханство за результатами російсько-перської війни було приєднано до Російської імперії за Кюрекчайським договором. Після підписання документа Росія вжила заходів щодо переселення до Карабаху вірмен з Іранського Азербайджану. Ми згадуємо цей епізод для розуміння, що саме відтоді внаслідок послідовної політики російської влади Нагірний Карабах став населеним переважно вірменами.
1920 року до Карабаху прийшла Червона армія. Рішенням Кавказького бюро ЦК РКП(б) від 5 липня 1921 року регіон було введено до складу Азербайджанської РСР. Попри те, що 94% населення були вірменами. Щоправда, Нагірному Карабаху дали відносну автономію в межах Республіки, створивши Нагірно-Карабаську автономну область (НКАО).
У радянські часи взаємна неприязнь вірмен та азербайджанців не була таємницею. Вона плекалася в родинах, проявлялася інколи у вуличних бійках, про неї ходили анекдоти. Зрештою, про кого такі анекдоти не ходили, всі в СРСР добре розуміли, чого вартують гасла про інтернаціоналізм та братську любов. Утім мало хто був готовий до того, що почало відбуватися навколо Нагірного Карабаху в часи горбачовської «перебудови». Карабаські вірмени зажадали виведення НКАО зі складу Азербайджанської ССР і долучення її до Вірменської ССР. Їх підтримали й вірмени з власне Вірменії. Азербайджанці, звісно, рішуче запротестували. У гру вступили Верховні ради обох республік, почали ухвалювати постанови про належність автономної області. ЦК КПРС на чолі з генеральним секретарем Михайлом Горбачовим намагалася вгамувати одних і других, але без особливого успіху. Врешті справа дійшла до збройних сутичок, погромів, сотень жертв. Причому і вірмени, і азербайджанці діяли з небаченою досі жорстокістю.
Горбачов, бачачи, що місцеві правоохоронці не дають собі ради, вирішив закликати на допомогу армію. Хоча мав би усвідомити після тбіліських подій у квітні 1989 року, що це не тільки не розв’язує проблему, а заводить її ще глибше в глухий кут. Так і сталося, коли радянські танки увійшли в січні 1990 року в Баку, нібито для того, щоб вгамувати вірменські погроми. Насправді ж військова інвазія призвели до значно більшої кількості жертв серед мирного населення.
Але от у серпні 1991 року Радянський Союз розвалився, і вже нічого не стримувало дві «братні» республіки від ведення повноцінної війни. Війна (тобто її гаряча фаза) тривала три роки. Воєнне щастя було на боці вірмен. Якщо тим «щастям» назвати російську підтримку. Москва, зрозуміло, не демонструвала прихильнішого ставлення до жодної сторони, хоча майже відкрито неформально допомагала Вірменії.
Росія як гарант
1994 року Єреван і Баку підписали договір про припинення вогню. Його гарантом, звісно, виступила Росія. Документ фактично зафіксував перемогу вірмен у війні. Адже під їхнім контролем опинився не лише Нагірний Карабах, а й прилеглі (так звані буферні) райони.
Цікаво, що Єреван не наважився оголосити анексію захоплених територій. Нагірний Карабах заявив про створення незалежної республіки. Хоча її досі ніхто не визнав, навіть Вірменія.
Отож, з одного боку, Карабах став бомбою з годинниковим механізмом, закладеною під лад та спокій і Вірменії, і Азербайджану. Зрозуміло, що Баку не змирився й ніколи не змириться з втратою територій, тож завжди прагнутиме реваншу. Єреван же намагатиметься всіма силами й засобами утримувати статус-кво. А оскільки своїх сил у нього замало, то волею-неволею доводиться кликати на допомогу Росію.
Москва ж завдяки невизначеності статусу Карабаху отримала чудовий важіль впливу і на Вірменію, і на Азербайджан. Кремль на словах гарантує мир у регіоні, а реально продає зброю обом сторонам конфлікту, аби ті в разі чого вчепилися один одному в горлянку. Російським можновладцям до снаги тримати обидві країни в напрузі, вдаючи зі себе арбітра.
Хоча зрозуміло, що в цьому протистоянні значно більше залежною від Москви є Вірменія. Саме на її території є російські військові бази, які мали б слугувати стримувальним чинником від ймовірної азербайджанської агресії.
У гру вступає Анкара
Чому ж з огляду на потенційне втручання Кремля, як фактичного гаранта захисту статус-кво, тобто військових здобутків Вірменії, Баку таки зважився на широкомасштабну наступальну операцію? У телевізійному звернені до нації президент Азербайджану Ільхам Алієв фактично виставив Вірменії ультиматум, вимагаючи вивести всі свої війська з Карабаху.
Рішучість азербайджанців значно посилила турецька підтримка. Загалом Анкара своїми взаєминами з Росією нівроку заплутала багатьох експертів. З одного боку, вона збиває російського літака, збройно протистоїть Москві в Сирії та Лівії. З іншого – активізує співпрацює з Росією в галузі придбання зброї (ЗРК С-400), навіть попри небезпеку остаточно розсваритися з рештою колег з НАТО та позбутися американської підтримки.
От і в Нагірному Карабасі Туреччина повела свою гру, нібито в піку Росії. Анкара під’юджує азербайджанців, постачає їх зброєю, зокрема й новітніми бойовими дронами. Росія ж поки що відсиджується, обмежується лише загальними закликами до миру.
Через це виникає підозра, що Москва або домовилася з Анкарою щодо Карабаху, домігшись від Туреччини поступки в якомусь іншому питанні, або навмисне спровокувала азербайджано-турецьку сторону на активні дії, щоб покарати вірмен, нагадати їм, що без російської підтримки вони швидко програють все здобуте. Також експерти припускають, що Москва могла спровокувати конфлікт, щоб у такий спосіб відволікти світову спільноту від інших гарячих точок, де вмочили свої пальці росіяни. Передовсім ідеться про Україну. Потім же Москва знову запропонує свої послуги «миротворця», здобувши в такий спосіб геополітичні дивіденди.
Помилка резидента
Водночас у багатьох експертів складається враження, що саме в актуальному карабаському конфлікті Москва сама себе переграла. Суттєво втрутитися в нього на боці Вірменії вона вже не зможе без ризику лобового зіткнення з Туреччиною. А конфліктувати з Анкарою, з якою щойно такими зусиллями було налагоджено сприятливі взаємини, нині зовсім не на руку Москві. Тож доведеться сидіти тихо. А допомогу якщо й надавати, то надзвичайно обережно.
А за таких умов Азербайджан має досить високі шанси реалізувати реванш, відіграти ситуацію війни 1991–1994 років. І в такому випадку Росія ризикує втратити такий серйозний важіль як Нагірний Карабах, яким вона впливала і на Баку, і на Єреван.
Український інтерес
А що ж Україні з усього цього? – запитає хтось із читачів. Та трохи є.
Нині в українському секторі соціальних мереж точаться бурхливі дискусії: кого підтримувати – Вірменію чи Азербайджан? Серед аргументів: віра, політична близькість, економічна співпраця, міждержавні угоди тощо. Все ж близькість до азербайджанців переважує чашу терезів. Ми вже згадували, що Єреван у зовнішній політиці орієнтується на Москву. Можливо, уже трішки менше, ніж було до прем’єрства Пашиняна, але все ж досить сильно. Азербайджан же значно прихильніший у своїх зовнішньополітичних пріоритетах до України (хоча всяке буває). Також ми з азербайджанцями значно активніше формуємо торговельно-економічні відносини, згадати бодай співпрацю в межах ГУАМ, енергетичні контракти, торгівлю зброєю тощо.
А головне, з огляду на прецедент кримської анексії, нам у карабаському конфлікті значно ближчою є позиція Баку. Азербайджанці, як і українці, домагаються відновлення територіальної цілісності, відстоюючи те розмежування між утвореними 1991 року державами, яке існувало в радянські часи між республіками.
Відновлення Азербайджаном своєї територіальної цілісності сприятиме утвердженню духу Гельсінських угод про непорушність кордонів. Зрозуміло, що на момент їхнього підписання в серпні 1975 року не існувало ні незалежної Вірменії, ні незалежного Азербайджану. Проте формально існували республіки з багатьма атрибутами державної влади. Існували й межі республік, які автоматично перетворилися на державні кордони.