Трапляється так: знаєшся з письменником довгі роки, його творчість тобі імпонує – а ближчими стаємо після якогось випадку. Таким випадком для нас із Романом Федорівим стала мандрівка у глухе прикарпатське село.
Це було у 60-х роках минулого століття. У тій мандрівці нас щедро пригощали карасями з медом – стравою, якої ні до, ні після нам обом не доводилося куштувати. Але частували сердечно, і господарі тішилися, що нам той дивний харч аж так засмакував.
А випало так, що ми тоді вибралися у гості до однієї легендарної жінки, доярки місцевого колгоспу. Я мав завдання написати сценарій документального фільму. Романа доля людини теж зацікавила як героїні майбутнього твору.
Власне, дорога не була б такою марудною, коли б до того села ходив автобус. А так – попутною машиною, однією, другою, добрий шмат пішки.
Врешті прибули, врешті розмовляємо з головою колгоспу, а він уже веде нас до Марії Григорівни Юзуполь – так звали нашу героїню. А історія її така: народилася вона в Канаді між двома світовими війнами. Її мати – молода українська емігрантка, котрій не вдалося влаштувати свою долю, – вирішила відпродати свою позашлюбну доньку одній бездітній родині Катричів у Прикарпатті. Ті також не відразу змогли похвалитися прихильністю долі: гарували на зарібках, тож відтерміновували бажання мати дітей. Мріяли заробити грошенят, тоді вже й про родинний затишок подумати. Дужий і молодий Григорій Катрич встиг випробувати себе на нелегкій праці лісоруба, рудокопа, будівельника. І ось гроші в кишені, можна повертатися додому, розгосподарюватися, тішитися відносними статками – але самотні, дітей вже не могли мати.
Уже пізніше, на схилі літ, батьки зізналися доньці: вона не рідна їм, вона купована. Добрі люди зголосилися розшукати у Канаді справжню матір – але поки марно. То, може, преса допоможе...
Кілька годин ми спілкувалися із привітною жінкою – сумлінною трудівницею, дружиною такого ж чесного трудівника, матір’ю кількох уже власних дітей. Цікавого матеріалу аж задосить. Тож час перепочити – а тут і голова колгоспу кличе до пасіки. Колгосп бідненький, але пасіка своя, а поряд із пасікою – ставок. Тож на столі – смажені карасі з медом!
Вдруге ми з Романом Федорівим ближче зійшлися для співпраці – знову ж таки над сценарієм телефільму. Але на цей раз – телефільму за його повістю «Тисяча кроків на схід». Повість задовольняла не лише смаки читачів – своєю оригінальністю, конфліктністю, гострою проблемністю. Вона влаштовувала і компартійних кураторів, адже мова йшла про твір на тему возз’єднання. Тоді таких творів було явно недосить, а таких, що викликали читацьку увагу – то й поготів. Прикінцева сцена така: мати Орлючка йде за плугом, який розорює панську ниву: донедавна нездійсненна мрія одвічного селянського роду. Мати йде за плугом – але наче до сонця. А де ж її сини – синів у старої Орлючки було більше, ніж пальців на руці? Сюжетні перипетії розводять їх по різних таборах, де вони непримиримо конфронтують, де вони заходять у безвихідь, де вони гинуть чи виживають – немає однозначних рішень цієї макабричної проблеми. Як це у братів Половців із «Чотирьох шабель» Юрія Яновського, як ще у Дмитра Фальківського:
Зійшлись обоє на багнетах:
Старий-старий і молодий,
В одного: - Сину!.. – з-під кашкета...
В другого: - Батьку, відійди!..
На Львівській телестудії ми працювали четверо – нам неодмінно своїм баченням не давав заспокоїтися режисер Віктор Робочек, та й художник Олекса Дуфанець не скупився на пропозиції.
Тож спільна праця дала непогані результати: телефільм демонстрували на голубих екранах кілька разів, транслювали через союзне телебачення...
Це був час, коли Роман Федорів був у зеніті творчих сил, зростав його творчий доробок. Зрештою, зміцнілий авторитет дав йому можливість 1968 року отримати пропозицію очолити журнал «Жовтень».
Ця обставина нібито давала спілкуватися частіше. Хоча такого не сталося: Роман Федорів був далеким від богемного життя, опікувався родиною, працював фактично із несамовитою самовіддачею. Як він визначав роль письменника у літературному, та й суспільному житті, я засвідчу із його ж полеміки з Миколою Рябчуком – коли той у запалі залишав право називатися письменниками лише десятьом відсоткам членів тодішньої Спілки:
... Не зважаючи на п’ятдесятирічне калічення душ, люди, хлібороби, робітництво, що вийшло з села і до цього часу свого сільського коріння не обірвало, не втратило ні любові до землі, до релігії, народних звичаїв, до праці, до своєї особистої власності, й не втратило шани до народного вчителя, священика, не втратило також подиву перед працею письменника... Сказане стосується не лише мого рідного села. Де б не появлялися письменники – у селі, в містечку чи таки у Львові... то скрізь вони знаходять увагу, наважуюся сказати – пошанівок і, звичайно, читацьку зацікавленість...
Роман Федорів писав ці рядки, оцінюючи перші роки Української Незалежності, роль своїх колег у виборюванні державності, прийнятті відповідних законодавчих актів. Називав при тому імена колег і друзів – Романа Іваничука, Ростислава Братуня, Ігоря Калинця, Богдана Стельмаха, Івана Гнатюка. Не забував і себе, а варто згадати, з яким горінням ринувся він виправдовувати довіру земляків, коли здобув мандат народного депутата СРСР 1989 року, з якою відповідальністю закликав майже півмільйона своїх виборців стати на прю з райкомами, райвиконкомами, кадебе. Роман Федорів це обґрунтовував так:
Письменник з того самого дня, коли присвячує себе творчості, а отже, й служінню рідній культурі, опиняється на першій лінії фронту...
Згадує далі, про перший день з’їзду новообраної Верховної Ради Союзу:
Очевидно, сучасні молоді літератори навіть не підозрюють, що з усієї української парламентської делегації (понад 250 осіб) лише чотири депутати (чотири письменники!), а це – Дмитро Павличко (Павличко не був депутатом ВР СРСР, можливо,Р.Федорів мав на увазі В.Яворівського – ZAXID.NET), Роман Гром’як, Георгій Петрук-Попик і я проголосували проти Союзу. Уявіть, яка реакція була у залі, а згодом – у пресі, радіо, телебаченні... Нас називали зрадниками, яким місце не в парламенті, а в «местах отдаленних»...
Для честі Романа Федоріва, він із цим чуттям високої відповідальності пройшов увесь творчий шлях – і захищаючи буквально в кожному номері «Жовтня» певний матеріал. Навіть коли у 1970-х роках за публічним доносом поета Георгія Книша партійне начальство наполегливо вимагало від Федоріва прилюдного каяття...
Такий він і у своїх творах – від наче б ординарних нарисів до високо оцінених романів «Отчий світильник», «Кам’яне поле», «Жорна».
Я мав із ним довшу розмову про його реалістично-фантасмагоричний роман «Жбан вина» – мені він видається найкращим твором письменника, от коли б лиш... Я запропонував йому внести деякі поправки – він лишень посміхнувся: Миколо, це моє!..
Може, при другому прочитанні я й визнав би авторську правоту – але поки не вибрав часу сісти за роман вдруге.
Передчасний відхід дружини – і невдовзі друге одруження. Трапилося так, що із своїх колег Роман мені першому довірився щодо свого захопленням лікаркою, яка ним опікувалася під час недуги. То було правдиве кохання – і ми всі, його друзі, бачили їх щасливими. На жаль, не так довго: роки, серце...
А життя ж – як оте частування карасями з медом: дякуй йому за те, що вділило.