Ще вчора вони усіма кінцівками голосували за т.зв. “диктаторські закони”, ще вчора вони підписували міжпартійні угоди з путінською ”Единой Россией”, організовували антифашистські потасовки у Львові, збирали сепаратистські шабаші в Харкові – а сьогодні, після втечі улюбленого диктатора, усі ці олійники, єфремови, германи, шуфричі, мірошниченки та тігіпки, позичивши очі в сірка, подають себе чуть не найбільшими жертвами поваленого режиму.
Диктатор втік, а свита його продовжує існувати! До того ж на кошти пограбованих ними ж українських громадян! Й не просто існувати, а працювати у статусі НАРОДНИХ депутатів ненависної їм УКРАНИ! У жодного з них так і не вистачило й крихти совісті та сміливості покаятися перед людьми, здати свій мандат і піти з політики!
У законодавстві багатьох демократичних держав передбачені негативні правові положення щодо діяльності політичних партій; перелік дій, які не можуть реалізовувати партія або за які їх будуть переслідувати, або їхня діяльність буде заборонена державою.
До таких дій законодавець зараховує ті, які створюють загрозу існуючому конституційному ладу, територіальній цілісності, пропаганду війни та насильства, розпалювання етнічної, расової, релігійної ненависті, дії, які обмежують конституційні права громадян. Переслідується також використання партіями у своїх програмах закликів до встановлення тоталітарного, фашистського чи комуністичного режиму або формування ними підпільних структур. Такі норми містяться в конституціях Хорватії, Польщі, України.
У деяких випадках обмеження є дещо умовними (наприклад, у ст. 4 конституції Франції 1958 р. декларувалось, що партії повинні “поважати принципи незалежності та демократії”. Ці заборони діяли стосовно утворень, які “є джерелом дезінтеграції (національної) території” і “республіканської форми правління”.
Зазначені заборони санкціоновані не лише законом 1901 р., а й новим законом від 10 січня 1936 р., виданим в час боротьби проти ультраправих груп. Ці закони спричинилися до розвалу багатьох політичних угруповань – асоціацій, рухів і різноманітних партій. На їхній основі уряди забороняли діяльність ультраправих чи ультралівих, обмежували діяльність національних, місцевих рухів по всій Франції.
Щодо Німеччини, то в ст. 21 Основного закону закріплено положення стосовно заборони екстремістських партій; “ті партії, які, згідно зі своїми гаслами та взаєминами членів, намагаються підірвати основи вільного і демократичного порядку, повалити чи поставити під сумнів існування ФРН, є антиконституційними”. Федеральний конституційний суд уповноважений щодо вирішення питання неконституційності політичних партій. Федеральний уряд Німеччини двічі забороняв політичні партії: 19 листопада 1951 р. – Монархічно-соціалістичну партію, а 22 листопада того ж року – Комуністичну партію.
Вибух расизму та бандитизму підняв знову питання про заборону діяльності політичних організацій. У 1992 р. одну з ультраправих груп – Національний фронт – заборонили.
Європейські політичні системи певною мірою стимулюють боротьбу політичних партій за свою демократичність, а також відкидають ті з них, які “не вписуюються” в існуючу політичну систему. Чинне законодавство може забороняти певного характеру збори, вимагати дозволу на розвішування плакатів тощо.
Окремо кримінальні кодекси визначають сувору відповідальність за так звані політичні злочини – спробу повалення існуючого політичного ладу. На підставі цієї норми можна проводити кримінальне переслідування певної політичної діяльності.
У деяких країнах існують також обмеження, що дають підстави розпускати політичну партію, забороняти її діяльність. Вони набувають найрізноманітніших форм і мають різне обґрунтування в різних країнах. Найчастіше ця норма виписана в законах про об’єднання громадян. У них зазначають, що в державі діє заборона на створення та діяльність об’єднань, які суперечать закону і становлять загрозу для держави або закликають громадян до непокори чи застосовують силу для досягнення своїх політичних цілей.
На такій основі у Франції в 1936 р. розпустили низку фашистських організацій, у 1939 р. визнали нелегальною діяльність Французької комуністичної партії.
Загалом випадки існування правових норм, що дозволяють делегалізацію діяльності політичних партій рідкісні до Другої світової війни. У Європі єдиним таким документом був закон Чехословацької республіки від 25 жовтня 1933 р.
Після Другої світової війни це право з’являється значно частіше, у тім числі й в конституціях. Це зумовлено історичним досвідом існування фашистських партій і спрямоване на захист держави від різних недемократичних організацій (фашистських, неофашистських, терористичних, расистських, екстремістських). Приписи, які дозволяли розпускати антидемократичні організації, з’явились у конституціях Італії, Німеччини, Туреччини (з 1960 р.).
Запит про розпуск партії вносить федеральний уряд, але вирок виносить конституційний суд. Рішення про делегалізацію є остаточним і веде до розпуску партії, конфіскації її майна. Одночасно члени парламенту від цієї політичної організації втрачають свої депутатські мандати. Забороняється створювати організації, які мали б іншу назву, але продовжували б діяльність забороненої партії.
Відповідно до ст. 37 Конституції України, ст. 5 Закону України “Про політичні партії в Україні” утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їхні програмні цілі або дії спрямовані: на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, посягання на здоров’я населення.
Усі ці риси в наявності в діяльності Партії регіонів. Питання про її розпуск справедливе та відповідає прийнятим у світі демократичним процедурам та практикам! Доки існує ця злочинна організація – продовжує існувати загроза відновлення диктатури! Карфаген повинен бути знищений – а надто тепер - перед лицем знахабнілого агресора, “п’ятою колоною” якого була і продовжує залишатися Партія регіонів!