Листопад 2015 року. Вся Україна тішиться історичним виходом своєї збірної із кваліфікації на Євро-2016. Позаду – непевний відбір, в якому українці не змогли перемогти у жодному матчі із прямим суперником за вихід з групи, і перемога за результатами двох стикових матчів зі Словенією. Євро наше! Тримайся Франція!
Тоді ж ФФУ вирішує продовжити контракт із чинним наставником збірної Михайлом Фоменком, а пізніше вводить у тренерський штаб відомого футболіста, однак абсолютно недосвідченого тренера, Андрія Шевченка. Ці люди повинні були підготувати збірну України до другого в історії команди чемпіонату Європи.
На той час на всю Європу голосно лунало ім’я Євгена Коноплянки, якому іспанська преса ще не втомилася роздавати аванси, а Андрія Ярмоленка періодично сватали то в англійський «Сток Сіті», то в дортмундську «Боруссію». Збірна України, більшість гравців якої постійно виступає в єврокубках, повинна була зайняти на Євро-2016 позицію хорошого середняка, який без особливих труднощів перемагає андердогів і може нав’язати гру топовим командам. Принаймні, тренерський штаб і гравці запевняли нас, що десь воно так і буде.
Як воно вийшло – повторювати не доводиться. 0 голів, 0 очок у трьох матчах групового етапу Євро-2016. При чому що перед стартом чемпіонату вихід із групи для збірної України не вважався чимось неймовірним. Українським футболістам прогнозували програш від німців, нічию з поляками і перемогу у матчі із Північною Ірландією. Для виходу з групи, казав напередодні старту Євро-2016 Андрій Шевченко, українцям вистачить 3 очки.
Як виявилось, навіть три очки стали проблемою.
Збірна програла. Тричі. Програла якось дуже інертно. Так, ніби не могла по-іншому. І якщо після матчу з Німеччиною ніхто не очікував іншого результату, то поєдинок із Північною Ірландією розділив життя вболівальників збірної України на «до» і «після».
«До» - це період великої мильної бульки Михайла Фоменка. Це обережний, місцями до смішного, футбол. Це затерті до дір жарти про трьох опорників. Це гра без креативу, без бажання, без чітких завдань на перемогу. Це тепличні хлопчики, які не розуміють для чого і для кого грають у збірній, а потім щиро ображаються на шквал критики у свій бік. Це нові-старі люди Федерації футболу України, які вважають, що вишиванка і прапор – індульгенція для найбезглуздіших вчинків.
«Після» - це шок. Шок від того, що мильні бульки мають здатність тріскати. Що імітація діяльності рано чи пізно перестає бути діяльністю, а стає імітацією. Що команда без лідера на тренерському містку, на полі чи в роздягальні - приречена на провал. Що дорослі чоловіки, для яких власна пиха та амбіції важливіші за імідж своєї країни, з кумирів перетворюються в іграшки для биття.
«Після» - це мати сміливість дивитись своїм вболівальникам в очі, бо інакше оці всі поїздки на Євро-2016 взагалі не мають ані найменшого сенсу.
Хочеться вірити, що після цього досвіду збірна України нарешті подорослішає. Хтось з них знайде мужність і попрощається з командою, хтось нарешті усвідомить, що грає не для себе і не для багатомільйонних трансферів в Європу. Ще хтось вилізе зі свого комфортного світу дорогих автівок і гламурних курортів і зрозуміє, в якій країні він живе.
З іншого боку, важко дивуватись збірній, якщо в режимі імітації працює цілий уряд. Так працює ФФУ, під патронатом якої виступає збірна. Так працює її президент, що на останньому матчі сидів праворуч Петра Порошенка. Шукати нового головного тренера, втілювати нові практики і підходи, попрощатись із Тимощуком? Ні, не чули. А навіщо, коли у нас і так все вдається. На Євро вийшли, до прикладу. А там – може й пощастить.
Не пощастило.
У всій цій історії напружують кілька моментів й усі вони зводяться до одного – невміння формулювати свої цілі і способів їх втілення перед громадськістю. Усі розуміли, що збірній України під силу вийти в 1/8 фіналу Євро-2016, однак мало хто розумів, яким чином тренерський штаб Михайла Фоменка справиться із цим завданням. Чи буде тренер ризикувати, чи зможе міняти схеми під час матчу, чи здатен грати першим номером, а не вичікувати моментів біля воріт суперника – відповіді на ці запитання українські вболівальники отримали вже із результатами самих матчів.
А далі згадуються скандали, коли Федерація водила усіх за ніс в історії із гравцями чемпіонату Росії. Широкі заяви і вилучення зі складів, щоб потім тишком-нишком привезти «заробітчан» на Євро-2016, не спитавши абсолютно нікого, а чи треба було це все?
Не менш загадковим процесом виявилось формування остаточної заявки і стартових складів. Багатьох обурило, чому динамівців Олега Гусєва та Артема Кравця відправили додому, натомість залишили 37-річного Анатолія Тимощука. Не менше запитань викликав Євген Селезньов у стартовому складі проти Північної Ірландії, і відсутність Руслана Ротаня, який вийшов на поле лише у третьому матчі й одразу отримав відзнаку УЄФА як кращий гравець поєдинку проти Польщі.
І на останок, що всіх розізлило найбільше, - це заміна Тимощука. Ще до недавнього часу Анатолій Тимощук був беззаперечним лідером команди. Його називали «душею роздягальні» і залишили на Євро-2016 у ролі своєрідного маскота, щоб хлопців розважав і бойовий дух піднімав. Усе б нічого, але на полі від Тимощука користі очікували мало. Чесно кажучи, його взагалі не очікували там побачити. А тут 0:1, збірна програє Польщі і в доданий час поле покидає форвард Роман Зозуля, а виходить опорний півзахисник Анатолій Тимощук.
Якщо таким чином Михайло Фоменко хотів попрощатися із колишнім капітаном збірної, то він йому зробив справжню ведмежу послугу. Мережі одразу розбухли гнівними коментарями, мовляв, Тимощук міг піти гідно і попрощатись зі збірною в інший час та в інший спосіб, а не тоді, коли на кону – гол престижу. Єдине, до речі, що збірна України могла привезти з Франції до України.
Виліт збірної України з Євро-2016, відсутність стратегії у тренерського штабу та інертність українських футболістів можна обговорювати довго і нудно. Про це дійсно можна сперечатись годинами, розкладати ситуації на «якби» і «що було б» і т.д. Можна, але чи варто?
Збірна України непогано виглядала у матчі з Польщею. Українські футболісти боролися і не в останню чергу тому, що їм треба повертатись додому. Їм треба дивитись в очі звичайним людям. Їм треба відповідати за свої вчинки. Бо там, у своїх командах, які можна змінювати хоч кожного року, від прискіпливих очей їх захищає клубна система, а тут – ти сам. Без емблем і клубних кольорів. Ти сам і ще кілька десятків мільйонів очей навколо, для яких цей чемпіонат Європи став болісним, але дуже цінним одкровенням – не варто вірити людям, які не вірять у себе самі.
Одразу після матчу з Польщею українська команда вирушила додому. Прогнозовано, окрім журналістів, ніхто збірну в аеропорту не зустрічав. Від спілкування з пресою більшість футболістів відмовилась.
Фото: Reuters, Getty Images.