На онлайн-платформі Takflix вийшла підбірка з п’яти фільмів про Карпати «Я піду в далекі гори». Ми підготували огляд стрічок підбірки та на їх прикладі розповідаємо про образ Карпат в українському кінематографі. Серед фільмів підбірки є знаковий український фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова і короткометражна стрічка «Дім» Ірини Цілик,яскравий мюзикл «Гуцулка Ксеня» Олени Дем’яненко з саундтреком від Dakh Daughters, хітова трагікомедія «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча та документальна стрічка «Жива ватра» Остапа Костюка.
«Тіні забутих предків»
драма, реж. Сергій Параджанов, 1964
«Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності», – розповідав режисер про зйомки історії українських Ромео та Джульєтти.
«Тіні забутих предків» не був першим фільмом, знятим в Карпатах. До того була комедія «Кар’єра Діми Горіна», або ж воєнні фільми «Жайворонок» і «Сталінградська битва». Сергій Параджанов був першим, хто побачив в Карпатах більше, ніж локацію. Він відмовився жити в готелі, жив з місцевими, вивчаючи їх культуру та звичаї, аби потім точно передати це все у фільмі. Можливо, саме завдяки цьому народилися метафори та поетика фільму, яка точно передавала місцевий дух та дала початок українському поетичному кіно. А нещодавно саме ця стрічка зайняла перше місце в рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно від Довженко-Центру.
Зйомки проводилися в Верховинському районі, більшість – в селі Криворівня. Однією з локацій Параджанов обрив садибу, збудовану ще в 1858 році. Деякі епізоди зафільмували в нині діючій унікальній Церкві Різдва Пресвятої Богородиці, побудованої ще в 1719 році. Однак, цензурою ці сцени було заборонено для показу (через їх надмірний духовний вплив), і знімальна група відтворувала їх вже в павільйоні кіностудії ім. О. Довженка.
«Жива ватра»
документальний, реж. Остап Костюк, 2016
У фільмі «Тіні забутих предків» головний герой Іван Палійчук вирушає на заробітки на полонини пасти овець і робити бринзу. А ми переносимося вперед у часі, в 2016 рік, аби дослідити, як трансформуються такі традиційні ремесла в контексті сучасного світу.
У документальному фільмі «Жива ватра» розповідається історія трьох чоловіків з різних поколінь: 82-річного Івана, 39-річного Василя та 10-річного Іванка. Вони народилися та виросли в Карпатах та кожну весну піднімаються в гори вслід за вівчарським покликанням. Як це – слідувати традиціям в епоху гаджетів та швидкісного інтернету? Ця стрічка про важливі речі та питання – істинні цінності та людське покликання, про щоденну працю без вихідних і права на слабкість та про той світ внутрішньої гармонії, який ми почали втрачати в ритмі сучасного життя.
Продюсер стрічки Геннадій Кофман назвав цей фільм авантюрою, адже для режисера цей фільм був не тільки першим повнометражним проєктом, а й першим проєктом взагалі. Для режисера Остапа Костюка це дійсно був проєкт мрії, такий собі passion project, він хотів показати, що існує світ за межами мегаполісів, існує життя, про яке ми взагалі не знаємо. Мабуть, саме тому, стрічка вийшла дуже живою, як та ватра, яку завжди запалюють вівчарі.
«Дім»
драма, реж. Ірина Цілик, 2016
Продовжуємо досліджувати Карпати, тепер через історичну призму. Короткометражний фільм Ірини Цілик (режисерки стрічки «Земля блакитна, ніби апельсин») переносить глядачів в Карпатські ліси 1940-вих років, в розпал репресій проти української інтелігенції. Славко та Нуся (ролі яких виконали Дмитро Ярошенко та Катерина Молчанова) шукають собі прихисток на ніч, та знаходять маленьку занедбану хатинку. Однак, всередині це виявляється простора квартира, та й герої виглядають як міська інтелігенція. Стрічка про той дім, який кожен несе в собі, навіть в найтемніші часи непевності та небезпеки.
Це єдиний фільм з підбірки, де гірські краєвиди не додають життєрадісності картині, а навпаки огортають відчуттям безвиході. Всі сцени виконані в темних, малоконтрастних тонах - гори та зелень здаються майже чорно-білими, ніби сама природа підкреслює безпросвітність ситуації та створює гнітючу атмосферу.
Підкреслює цей ефект нагнітання атмосфери ще й прийом тиші – Славко та Нуся за весь час не скажуть ні слова. Вперше цей прийом був використаний ще в 1960 році – в японському фільму «Голий острів». А в сучасному кінематографі – в горор-блокбастері «Тихе місце». Завдяки цій тиші глядач постийно перебуває на межі, от-от очікуючи стрімкого розвитку подій і в цьому плані короткометражка «Дім» точно не розчарує.
«Гуцулка Ксеня»
мюзикл, реж. Олена Дем’яненко, 2019
Стрічка-контраст до попереднього фільму. З перших кадрів мюзикл та комедія Олени Дем’яненко вибухають насиченістю кольорів та мальовничими пейзажами, які ніби обрамляються піснями від музичного гурту Dakh Daughters. Карпати тут – місце для містики та традицій, але, в першу чергу, місце для щастя.
Цікавинка в тому, що події «Гуцулки Ксеня» відбуваються всього на декілька років раніше подій стрічки «Дім». 1939 рік. У карпатське селище Ворохта приїжджають колишні односельці, а нині – американські емігранти, для того, щоб знайти наречену для молодого Яро. Його батько залишив йому мільйонний спадок, але Яро отримає його тільки за умови, що одружиться на свідомій українці. Парубок одразу закохується у вродливу гуцулку Ксеню, та чи погодиться вона вийти на нього заміж? А тим часом до анексії Західної України залишається два тижні…
Зйомки фільму відбувалися в Карпатах і в Житомирський області, та понад 15 об’єктів були збудовані для фільмування на кіностудії імені Довженка в Києві. Фільм за своєю структурою дуже модерновий. Це виражається і в саундтреку та музичних номерах, які вдало врізаються в структуру фільму. Але, зовсім неочікувано, можна побачити, що головна героїня йде в гори в кедах, або ж такі сучасні маркетингові прийомчики для промоції готелю в Карпатах.
«Ми хотіли сказати, що іноді в несподіваних місцях можна знайти щось дуже позитивне й красиве», – каже режисерка фільму. Саме так і вийшло з «Гуцулкою Ксенею», хоча може це було не так вже и несподівано.
«Мої думки тихі»
трагікомедія, реж. Антоніо Лукіч, 2019
Інколи Карпати – це ключ до здійснення мрій. Саме так і є для молодого звукорежисера Вадима. Якщо він запише голоси закарпатських тварин, а особливо рахівського крижня, то отримає можливість переїхати до Канади. Від такого шансу не відмовляються, та от тільки помічником в цій роботі Вадима стає його мама, роль якої виконала Ірма Вітовська.
Звичайно ж, стрічка тішить красивими пейзажами. Втім, Карпати (як і рахівський крижень) тут мають більше символічне значення. Це спроба втілити нову мрію та в форматі роуд-муві розібратися зі своїми цінностями та відношеннями з найдорожчими людьми. Фільм має скетчевих характер, буває відчуття, що дивишся замальовки з життя хлопця, який не такий як усі (а Вадим справді вирізняється через свій високий зріст). Та завдяки цьому стрічка повністю не провалюється в трагедію про покоління, яке ніяк не може знайти своє місце в світі. І дуже м’яко звучить ідея, що, аби зрозуміти себе, треба спершу зрозуміти своїх батьків
Фільм знімався на Закарпатті, а в епізодичних ролях задіяні відомі місцеві гумористи – Мирослав Качур, Павло Мандзич, Тарас Гринчак.
Стрічка Антоніо Лукіча отримала «Приз глядацьких симпатій» у національному конкурсі на 10-му Одеському міжнародному кінофестивалі та нагороду «За найкращий фільм» на кінопремії «Золота дзиґа».