У повторний прокат виходить фільм Міхаеля Ханеке «Любов». Символічно, що в день оголошення програми 79-го Каннського кінофестивалю, на великому екрані можна побачити переможця 65-го фестивалю.
Міхаель Ханеке отримав дві найвищі нагороди Каннського кінофестивалю за два фільми поспіль: «Білу стрічку» та «Любов», що виходить у львівський прокат. Цей фільм сильно відрізняється від того, що він знімав раніше. У ньому немає нагнітання тотального жаху. Проте не надто оптимістичне ставлення Ханеке до світу та людей тут проявилось не менше, ніж в інших його роботах.
Двоє людей поважного віку прожили у шлюбі дуже багато років (не складно порахувати, якщо уявити, що їхню доньку зіграла Ізабель Юппер). Вона (Емманюель Рева) має деменцію, він (Жан-Луї Трентіньян) доглядає за нею. Любов, що об’єднувала цю пару, піддається важкому випробовуванню хворобою.
«У Ханеке зніматися дуже цікаво, але вдруге я би цього нікому не порадив», – поділився досвідом від ролі Трентіньян, який, утім, зіграв у картині одну із найпотужніших ролей у своїй кар’єрі. А за п’ять років – ще в одному фільмі Ханеке, «Геппі-енд».
Щодо Ізабель Юппер, то вона зіграла у австрійського режисера не один раз і навіть не двічі, тож із висоти свого досвіду вона говорить: «Страждають не актори, а глядачі».
І таки страждають, адже надто безжальним та правдивим є фільм «Любов». На екрані – люди, що присвятили все своє життя мистецтву. Герої фільму живуть серед музики та книг. Тепер наприкінці життя вони намагаються зберегти кохання та людську гідність.
На жаль, уже пішли з життя і Жан-Луї Трентіньян, і Емманюель Ріва. Юппер продовжує багато зніматись.
З нагоди повторного прокату пропонуємо пригадати те, що Ханеке казав на пресконференції з нагороди світової прем’єри фільму на Каннському кінофестивалі.
Міхаель Ханеке про «Любов»
Що було на початку – сюжет або назва?
Назва прийшла у самому кінці. Взагалі назвати фільм «Любов» запропонував Жан-Луї Трентіньян, коли подивився перший відзнятий матеріал. Я відразу погодився. У сценарії було десять робочих заголовків, але всі вони були ні до чого.
Колись ви сказали, що без Ізабель Юппер не зняли б «Піаністку». А чи можлива «Любов» без Трентіньяна?
Ні, без нього я б за це не взявся. Емманюель Ріву я знав тільки по її знаменитій роботі «Хіросіма, любов моя» Алена Рене. Тож вона зʼявилася звичайним шляхом, на кастингу. Вона прийшла, я побачив і почув її, і відразу зрозумів, що без неї не зможу.
Чому саме Трентіньян?
Він володіє дивовижною людською теплотою, яку в акторів нечасто зустрінеш. Особливо у літніх, а я збирався знімати фільм саме про них. Я завжди дуже високо цінував Трентіньяна: у ньому є якась загадка. Я вважаю, що і Трентіньян, і Ріва зіграли просто приголомшливо. Якими б не були мої очікування, їм вдалося їх перевершити.
Герої живуть у величезній квартирі в престижному районі Парижа...
...і можуть дозволити собі розкіш помирати вдома. Це правда, старші люди з інших верств суспільства змушені проводити останні місяці життя в хоспісах. Я зробив моїх героїв забезпеченими людьми, бо хотів уникнути соціальності. Так, у них є гроші на доглядальницю. Ну і що? Це не рятує їх від болю, страждання і смерті, на які приречені всі, незалежно від становища у суспільстві.
У «Любові» піаніно знову в центрі уваги. Для вас піаністи – особливі люди?
Років в чотирнадцять я мріяв стати піаністом, напевно, в цьому справа. Квартира з «Любові» нагадує ту, в якій я виріс: мій вітчим був диригентом і композитором.
Чому в «Любові» звучить Шуберт?
У мене три улюблені композитори ‒ Бах, Моцарт і Шуберт, я весь час їх використовую.
Ваш глядач згоден почувати себе дискомфортно. А як щодо акторів? Їм з вами комфортно?
Я намагаюся створити атмосферу довіри. З професіоналами рівня Трентіньяна і Ріва це, чесно кажучи, завдання нескладне.