Львівська промисловість совєтської та української доби різняться між собою не менш радикально, ніж, скажімо, господарки Норвегії та Мозамбіка…
У другій половині ХІХ ст. Львів, на відміну від більшості великих міст тодішньої Європи, не зазнав навальної індустріалізації. Як «за Австрії», так само і «за Польщі» галицька столиця ще жила фактично в доіндустріальній цивілізації і 1939-го фабрику з півсотнею працівників уважали тут ледь не промисловим гігантом. Певна річ, існували якісь глибинні причини тривкого збереження такого стану речей, але більшовиків вони не цікавили – за півсторіччя їхнього панування Львів був щільно окупований важкою індустрією. Здавалося, що місто Лева вже годі уявити без десятків заводів-гігантів, міський бюджет – без їхніх потужних внесків, а побут основної маси львів’ян – без заводської прохідної, скреготу металу та гудіння верстатів… Проте, як зауважив О. Пасхавер, «індустріалізація Заходу України… почалася лише після Другої світової війни й на тип мислення ніяк не вплинула… На Заході люди схильні радше до дрібного підприємництва, вони не мають спонуки збиратися командами, радше роз’єднані, більш індивідуалістичні».
«Румунська промисловість – чудова, ба навіть можна було б сказати – прекрасна! Але вона зовсім не існує. Ми підтримуємо працю, яка відсутня в нашій країні». І.-Л. Караджале. «Загублений лист»
Організований демократичною владою й гаряче підтриманий патріотичними силами та гуманітарною інтелігенцією ліберального штибу голодомор львівської промисловості виявився не менш успішним, ніж той, сталінський… Зникнення великої індустрії – одна з основних відмінностей між совєтським та українським Львовом, яка кидається у вічі сторонньому спостерігачеві. Причому деіндустріалізація в суспільній свідомості виявилася ще радикальнішою, ніж у реальному житті! У місцевих ЗМІ нині важко знайти публікацію на промислову тематику, а пошук автором видання, яке систематично відстежує процеси в цій сфері економіки міста, залишився геть безуспішним. З-поміж найбагатших, найвпливовіших, найвідоміших наших краян сьогодні відсутні представники матеріального виробництва. Очільники місцевих адміністрацій та політичних потуг украй рідко і якось відсторонено згадують про стан справ у галузі, котра досі дає працю й заробіток кожному четвертому самодіяльному львів’янинові…
Ще не так давно на теперішньому проспекті Чорновола був великий магазин «Товари Львівщини». Від часу його зникнення досі ніхто, здається, не намагався зібрати продукції нашого регіону під одним дахом. Аж ось АТ «Гал-ЕКСПО» спільно з міською радою порушили «традицію», провівши у Палаці Мистецтв першу за довгі роки виставку-ярмарок місцевих товаровиробників. Не плекаючи особливих ілюзій щодо репрезентативності такого заходу чи адекватності відображення у виставкових експозиціях та рекламних проспектах тих виробничих реалій, які склалися на підприємствах міста й регіону, автор усе ж вирішив відвідати цей захід, розуміючи, що якась ліпша нагода для оцінки загальної ситуації в львівській промисловості ближчим часом навряд чи трапиться.
Які висновки можна зробити з побаченого й почутого у Палаці Мистецтв? Львівська індустрія совєтської та української доби різняться між собою не менш радикально, ніж, скажімо, народні господарки Норвегії та Мозамбіка… З-поміж нечисленних позитивних змін в око впадає домінування в сучасній структурі невеликих підприємств, орієнтованих переважно на фізичного споживача та готових надавати йому, в рамках своєї спеціалізації, широкий спектр різноманітних продуктів та послуг. Однак список тих потреб, які львів’яни можуть нині задовольнити продукцією власного виробництва виглядає доволі стислим, а частка технічно складних та наукомістких виробів у цьому списку є зовсім мізерною. При тому аж ніяк не склалося враження, що й споживачам з-поза меж регіону ми можемо запропонувати в значних кількостях щось особливо для них цікаве…
Твердий сир, дитяча білизна, меблевий куток, контейнер для сміття – ось типові вироби львівської промисловості ХХІ ст. Не треба бути великим фахівцем, аби помітити радикальну відмінність між асортиментами 20-річної давнини та сьогодення. Достатньо зауважити, що з 46 фірм-експонентів виставки-ярмарку 20 представляли легку, по 6 – харчову та меблеву галузі, й лише 7 належали до важкої промисловості. Крім того, попри задекларовану мету показати публіці саме львівського товаровиробника, залишилося враження, що для деяких учасників виставки основною, або й фактично єдиною цариною діяльності є надання компрадорських послуг виробникові іноземному.
Із колишніх «гігантів соціндустрії» на виставці були представлені лише двоє «старих знайомих». Треба гадати, що на решті екс-гігантів або справи йдуть відверто кепсько, або, делікатно кажучи, матеріальне виробництво перестало бути сферою зацікавлення їхнього керівництва. Скромно, але «зі смаком» презентувало свою традиційну продукцію ВАТ «Конвеєр». Натомість «Концерн-Електрон», переживши скрутні часи та глибоку трансформацію, нині стрімко набирає оберти. (Чи принаймні намагається створити таке враження, що саме по собі свідчить про відповідні наміри керівництва...) Сьогодні це багатогалузева інтегрована бізнес-структура, знана своїми фінансовими операціями, фасованим цукром, глушниками до автівок, м’ясорубками, пластмасовими виробами, ба навіть, як не дивно, телевізорами теж. Щоправда, випуск останніх сягає наразі аж 60 000 на рік (за клятих совєтів цей показник «зашкалював» за 1 000 000!), а в технічному плані зводиться до монтажно-складальних операцій з імпортними компонентами. Але хай би вже хоч так…
не може не дивувати, приміром, повна відсутність серед учасників виставки підприємств хімічної промисловості, індустрії будматеріалів, аграрного та наукового секторів тощо
Через 20 років після початку реформ промисловий сектор Львова цілковито позбувся ознак командно-адміністративної економіки. Зникли план, фонди, централізовані постачання та збут, державна підтримка, політичне зацікавлення в поступальному розвиткові тощо, однак і ринкові принципи для цієї сфери досі не стали визначальними. Так, переважна більшість експонентів має або ніякі, або хіба епізодичні експортні контакти. Причому ні технічний рівень їхньої продукції, ані спосіб мислення її творців не дозволяють сподіватися великого зиску від цих контактів… Виглядає, що саме існування багатьох із тих фірм та структур, які виставлялися під дахом Палацу мистецтв, залишається можливим лише завдяки ізольованості вітчизняного економічного простору та домінування в цьому просторі «особистих зв’язків» над ринковими спонуками. За зміни обставин такі структури зазвичай швидше йдуть на дно, ніж удаються до радикальних змін.
«Я бажаю нам усім відродження львівської економіки, створення нових робочих місць і зміцнення слави львівських товаровиробників» - такими словами завершувалося привітання міського голови учасникам виставки-ярмарку. На жаль, щирість цього побажання підважує не лише пасивна форма, в якій воно сформульовано, а й факт ігнорування заходу очільниками міста та області. Хоча вітчизняний досвід засвідчує, що в справі «відродження, створення та зміцнення» місцева влада може бути не лише стороннім спостерігачем… Організаторам же схожих експозицій варто виявляти більше цілеспрямованості у забезпеченні адекватного представництва різних галузей. Адже не може не дивувати, приміром, повна відсутність серед учасників виставки підприємств хімічної промисловості, індустрії будматеріалів, аграрного та наукового секторів тощо.
…Львівський форум видавців теж починався скромно. Сотні експонентів, тисячні натовпи відвідувачів, візити VIP-персон та нобеліантів з літератури, словесні абракадабри Президента – всі ці атрибути успіху з’явилися пізніше. Схожа доля може спіткати й ярмарок львівських товаровиробників за тієї обов’язкової умови, що львівське виробництво надалі існуватиме у природі. Існуватиме й розвиватиметься – навіть усупереч волі тієї «жменьки україномовної інтелігенції», яка з гідною кращого застосування наполегливістю штовхає свій народ від однієї поразки до іншої.