Вони ставлять на стіл газету і можуть їсти ножем, якщо немає вилки та навіть ложки. Прямо з відкритої консервної банки, пательні, баняка. Пляшка і стакани – це особлива історія, це – ритуал. Примарний світ людей, які загубилися в часі і просторі.
Життя в гуртожитку привчає обходитись мінімумом і миритися з місцевою специфікою.
Сморід загальних туалетів, забитих сміттєпроводів і мертвих мишей, ящики-попільнички з вбитими фікусами. Безкінечні коридори, загальні кухні. Лінолеум, покладений на бетон, криві стіни і стелі, при вході на поверх металеві двері з ключем.
В таких умовах не можна заводити дітей. Заводять і дітей, і сім'ї. Життя проходить серед цих катакомб. Дев'ять поверхів робітничого гуртожитку. Світ, де закінчується вода, чистий коридор і люди з грошима. Їх хочуть виселити. Заводу немає, то чому повинні бути вони, вважають нові власники. На поверхах відключили газ і воду, а народ живе. Електрика ще є.
В минулому - інженери, техніки, наладчики, кулінари і дрібні начальники. В сучасному - старші куди пошлють, продавці сигарет, пиріжків, газет, саморобного туалетного паперу, алкоголіки, ще недавно муніципальні міліціонери, будівельники-гастарбайтери й інші, скажімо ті, хто прийшли в гості (на тиждень, на місяць) до старих колег і ніяк не можуть вийти.
Їм нікуди йти. Їх майже ніхто не чекає. Жертви перебудови, інфляції, світової економічної кризи, алкоголізму і власної посередності, помноженої на колосальну особисту невдачу. Звільнені, скорочені, у відпустці за власний рахунок, на сто років вперед. Автори диких ідей, шизофренічних планів і дрібного обману. Коли падає вечір, вони починають сходитись, наповнюючи коридори шумом своїх голосів, шурхотом своїх ніг, запахом своїх химерних парфумів, нехитрої вечері і неймовірно дешевого алкоголю. Позбавлений роботи робочий клас або кидається на пошуки будь-якого заробітку, будь-де, навіть у далеких краях, або падає на дно і «квасить по-чорному». Середини немає.
У багатих свій глобус. Їм потрібен простір. У бідних є чоловічий гуртожиток. Де в кімнатах-тамбурах бетонних коробок блукають неодружені, розлучені, «слабі на голову» і просто хронічно самотні індивідууми. Як мокрі ворони на сміттєзвалищі, вони сидять на своїх бруднезних матрацах і мріють, мріють, що на них не чекатиме пустота, заставлена державними ліжками і тумбочками. Кімната, де не ступала нога живої жінки. Де запах втоми і розпачу. Аромат старих газет і недопитих пляшок, смаженої бульби, ліверної або вареної ковбаси і квашеної капусти, з банки. Стіни, обклеєні вирізками з журналів і японських календарів для сліпих, створюють ілюзію присутності.
Дама серця. Ідеал в кольорі, в туалеті. На дверях.
Самотній пролетаріат не слухає «Пінк Флойд», він слухає «весільні пісні» і шансон, грає в карти і п'є. Страшно, майже щовечора. Обезсилені, роботяги падають на подушку і мріють, що це щось більше, ніж купа пір'я під руками. Жінка. Безуспішно пробують забутись і викинути з пам'яті зустрічі - дивні, дикі, тупі, з тими, кого не хочеться бачити на другий день. З тими, з ким бачитись небезпечно. Для здоров'я. Вокзальні повії, психічно хворі, алкоголічки, наркоманки, одружені німфоманки.
Студенти - не гегемони, але деякі з їх гуртожитків ще страшніші. Зірваний паркет в коридорі, освітлення - нуль, сходи на четвертий поверх і ніяких перил, якась дебільна фарба на стінах, як не жовта, то чомусь насичено зелена, відсутність дверей, підвіконників, унітазів, умивальників, спалені шафи, повністю «продавлені» сітки ліжок, розбиті столи і крісла. За словами одного з комендантів, «ми два верхні поверхи переробили під блочні малосімейки, за ці гроші підтримуємо гуртожиток. Студенти теперішні, вони як звірі, вони нічого не бояться. Сім років тому в нас були вільні поверхи. Тепер забито все, навіть каптьорки». Можливо, справа в цьому, адже їх поступово переробляють на квартири і продають. Навіть у такі кімнати пожити стоїть черга - і коменданти на цьому заробляють. Як сказав мій знайомий студент, «де я у Львові ще таке дешеве житло знайду?»
Факт, ніде. Хіба тюрма.
Саме проживання в гуртожитку - це своєрідний мінімум: загальний умивальник, кухня, коридор і душ на цілу бригаду. Задумане, як тимчасовий притулок, поки підійде черга на квартиру, триває навчання або «ну немає де жити!» Незважаючи на всі ці легенди про романтику студентського гуртожитку, складену тими, хто там ніколи не жив, а приходив тільки в гості, п'ять років такого життя - то забагато. Достатньо глянути на армію студентів, які на вихідні, свята і канікули відразу їдуть до справжнього дому. Всім хочеться прийти і посидіти, в тишині. Кухонна плита вільна, і не треба чекати годинами на місце для чайника. Ніхто не позичив його, назавжди. І в кімнаті немає чужих. Сідають на ліжко, беруть книжки, вмикають музику і дихають твоїм повітрям, не спитавши дозволу. Побути одному. Дивитись у вікно, читати, спати, їсти, коли є настрій. Просто і легко. Хто там не був, не жив довго, не зрозуміє.
Життя там більше п'яти років, якщо не ламає, то сильно змінює психіку. І справа не в тому, що ви стелите на стіл газету, а не скатертину. Не можна все життя кочувати, не можна постійно жити у відчутті - ти на вокзалі, зараз поїзд поїде і все зміниться, подивіться на циганів. Потрібно мати житло, дім, свій. Там, у цьому домі, починається маленька батьківщина, для твоїх дітей. В гуртожитку все чуже і ніяке, включаючи те місце, вулицю, місто, навіть країну, де він розташований.
Фото зі сайту www.liveinternet.ru