Поняття нації в нашому сучасному розумінні з’явилося в новітню добу в першій половині XIX століття у зв’язку з поширенням модерного націоналізму і зародків сучасної моделі національної держави. А термін «католицька нація» стосовно епохи середньовіччя і нового часу у Львові стосується виключно конфесійної, стисло римо-католицької приналежності різних народів, головно німців, італійців та поляків.
Львів ще від часів руських королів і князів ставав містом багатонаціональним, що було передовсім наслідком його геополітичного розташування і ключової ролі у міжнародній торгівлі. Хроніст Львова Бартоломей Зиморович (на головному фото) відзначав: «Велика частина цієї юрби, позбавленої батьківщини, з вільних міст і колоній своїх, із цілого, врешті, світу постікалася. Одних сюди привела амбіція, других необхідність громадського обов’язку, інших жадоба розкоші, пошуки багатого та вигідного місця служби, ще інших прагнення до вільних студій; когось притягнула дружба, когось працелюбність».
У певні історичні періоди певні народи ставали провідними у житті міста. Комусь може здатися дивним, що період польського панування у Львові, який почався від середини XIV століття, знаменувався засиллям не поляків, а німців в усіх сферах міського життя. Цікаво, що в ті часи Львів був майже повністю німецьким містом: у середмісті на початку XV століття чисельність німців, які прийняли міське право Львова, складала 70%, а дехто з дослідників називає цифру 80% від усіх мешканців, утім наприкінці століття цей відсоток значно зменшився.
Однак подібна ситуація спостерігалася і в Кракові, в інших польських містах, великі німецькі громади були також у містах Чехії, Угорщини, нинішньої Словаччини й Трансільванії. Вочевидь, це пояснюється тогочасною демографічною ситуацією, а саме: перенаселенням німецьких земель і одночасним ослабленням Священної Римської імперії внаслідок воєн Ґвельфів і Ґібелінів.
Німці – народ, який великою мірою спричинився до розвитку Львова, і тому Бартоломей Зиморович у своїй періодизації історії Львова другим періодом після «руського» (XIII – перша половина XIV століття) називає «німецький» (друга половина XIV – початок XVI століття). Літописець наголошує, що окрім того, що середньовічний Львів будували й оздоблювали німці, польський король Казимир III ще й захист міста і власної особи доручив винятково німцям: «Для того, щоб звільнитися від усілякої боязні та відняти надію у заздрісних сусідів на панування над містом, Казимир впровадив до фортеці залогу з заслужених німців… Ще давно Тацит у Римській історії засвідчив, що серед смертних немає нікого, вищого за німців у зброї і вірності; а Казимир, почувши це, повністю довірився військовій славі, а найбільше витриманості німців. Тільки їм було доручено охорону його власної особи, гарнізону та найбільших міст». Окрім того Казимир «оселив їх… на родючих полях, наділив батьківськими законами, звільненням від земельних податків, міськими посадами, зробивши з воєнних наставників учителів громадян».
Зиморович образно описує вкорінення німців у Львові і Галичині: «Спочатку німці були у Львові найманцями, готовими дати відсіч кожній ворожій силі; згодом поволі, вражені гачкуватими стрілами руських амазонок, так розм’якшили войовничі душі у бездіяльності, що перейшли від відзнак Марса до табору Венери… Де-де, а у Львові найбільше було розповсюджене прислів’я: «Багато хліба і жінок зловили німці на гачок»… Захоплені віншуваннями Церери та Венери, забувши взагалі про рідний край, німці піднесли Львів вище від батьківщини та вважали себе його громадянами…».
Дуже цікавим моментом є те, що німецькі найманці та їхні нащадки, захищаючи Львів, деколи ставали патріотами цього міста набагато більшими, аніж корінні мешканці. Є доволі прикладів героїчних вчинків німців, які захищали Львів від загарбників, так, зокрема, загинув поручник Генінґ, проткнутий шістьма шпагами шведських загарбників при обороні від військ короля Карла XII у вересні 1704 року кармелітського монастиря. Вулиця Львова, яку ми зараз знаємо, як Харківську, у 1908-1945 роках мала назву на честь Генінґа.
Ревний польський патріот Зиморович, погоджуючись зі своїми попередниками істориками, у цивілізаційному стосунку ставить німців значно вище від поляків, що свідчить про чесність і певну об’єктивність суспільної думки тих часів: «Їх старанням і працею Польща почала заселятися і забудовуватися селами та містечками; бо ж вони більш стримані й уважніші від поляків щодо управління і збереження краю і живуть вигідніше; так що й тепер легко побачити тим, хто подорожує селами і містечками, де живуть німці, а де поляки, і бачимо, що мури занепадають у деяких містечках, ними збудованих, як свідчать самі назви, коли там живуть і урядують поляки».
З німцями у Львові були пов’язані майже всі європейські цивілізаційні нововведення, так 1377 року вони заснували в місті один із перших шпиталів під відозвою святої Єлизавети, забезпечивши його належним фондом на утримання старих і немічних громадян. 1406 року райця німець Леонард подарував свій дім і все нерухоме майно на шпиталь для утримання убогих і хворих.
Згідно з Зиморовичем, поляки певний час відчували навіть утиски з боку німців: «У ті часи німці посідали у Львові чільне місце, розподіляючи всі міські посади лише між своїми родичами, виключивши з ради поляків; але постійним було перемішування цих двох народів між собою, як також і поєднання через спільні громадські обов’язки, так що й полякам відкрилася дорога і підхід до міської ради… Відтоді, коли поляки та німці, кермо влади тримаючи спільною рукою, керували міською громадою, посилювалася турбота обох народів про примножування і прикрашування міста, бо всі майже жертвували громаді щось виняткове».
Слід відзначити, що інтеграції Львова у культурно-цивілізаційний простір Західної і Центральної Європи сприяло вживання освіченою верхівкою латинської мови. У центральноєвропейському контексті мовою міжнаціонального спілкування кінця XIV – початку XV століття була також і німецька мова, рідна для більшості міcтян «магдебурзьких» міст і вживана також польськими, угорськими, чеськими елітами в середньовіччі. Записи в актових книгах кінця XIV століття велися спочатку латинською мовою, а згодом також і німецькою. Німецька вживалася і в листуванні, в тому числі й дипломатичному. Історик Денис Зубрицький відзначає, що 1517 рік був у Львові останнім, коли міські акти писалися німецькою: «Під цим роком я ще знайшов акти, писані німецькою, яких пізніше вже не було».
Найбільша пожежа Львова 1527 року навряд чи могла якимось чином вплинути на національну переорієнтацію Львова, але дехто з польських істориків вважає саме цей рік відправним історичним пунктом повстання польського Львова, ніби Фенікса з попелу цієї пожежі. Від того часу Львів усе виразніше несе на собі риси польського міста. Повільно, але впевнено польська мова переступала поріг німецьких родин. Передовсім її принесла польська прислуга у домашнє господарство і у виховання дітей. Дітям німецьких батьків почали давати польські пестливі закінчення, а відтак запанували й польські імена. Також посилювався вплив польської шляхти, яка займала бургграфські, єпископські посади у Львові і селилася в містянських кам’яницях.
Перемога польської мови над німецькою і латиною у міських актах сприяла поширенню першої і у спілкуванні міських урядовців: лавників і райців. У їхньому середовищі дедалі більше з’являється польських прізвищ, нарешті за короля Сигізмунда I Старого (1506-1548) настає повний перелом у цьому стосунку в урядових колах, католицькій церкві і в суспільному житті загалом. Німці певний час опиралися цьому процесові, головно у храмах, але невдовзі проповіді німецькою в Катедральному соборі припинилися цілковито, і в XVII столітті лише в єдиному костелі на все місто – Святого Духа ще виголошувалося Слово Боже німецькою.
Поступово вигасають давні львівські німецькі роди Штехерів, Зоммерштайнів (засновників Замарстинова), Кльопперів (засновників Клепарова), Ґольдберґів (засновників Кульпаркова), на їхнє місце у XVI столітті з’являються Шольци, Альнпеки, Боїми і Шарфенберґери. За короля Сигізмунда Старого прибув до Львова вроцлавський купець Вольфґанґ Шольц, і згодом його численне потомство, а саме: дванадцять синів і дванадцять доньок стало, як говорить літописець, «великим морем, куди всі інші львівські роди впадали, як невеличкі струмки».
У середині XVI століття до Львова прибувають родини Альнпеків з Фрайбурґа і Боїмів з Угорщини. Але вже у другому поколінні ці родини досконало володіють польською, ведуть цією мовою свої купецькі справи, листуються й пишуть заповіти. Навіть прізвищам своїм вони надавали польського звучання: нащадки Вольфґанґа Шольца називали себе Шольц-Вольфовичами, Альнпеки переписалися на Алембеків, а Шарфенберґери (німецькою «гостра гора») навіть переінакшили своє прізвище на Остроґурських.
Не менш швидко полонізувалися у Львові прибульці і з дальшого європейського Заходу. Генуезці, венеційці і флорентійці, та навіть англійці й шотландці, досить численні Вайти, Аландти, Бабінґтони і Форбси, завзято опановують польську. У міському архіві збереглася цікава купецька кореспонденція Форбса, писана англійською, утім син цього шотландця вже не пише англійською, він уживає в листах спочатку німецьку, а згодом польську мову.
Історик Владислав Лозинський вважає, що швидке спольщення Львова тим більше свідчить про асиміляційний вплив і цивілізаційну енергійність польського елемента, позаяк поляки самі були прийшлим чинником і мали справу з декількома народами й вірами. Окрім поляків, чи можна навіть сказати, проти них були німці, русини й вірмени, і кожен із цих трьох народів у межах міста, здавалося, мав сприятливіші умови для життєдіяльності, якщо не гегемонії. Німці – незаперечною вищістю своєї культури, і матеріальної і політичної, а що більше, авторством усього муніципального організму; українці – природженим правом первісної осілості і силою оточення; вірмени – титулом давнішого від поляків осадництва, високим купецьким талантом і монополією на східну торгівлю.
Якщо правда, розмірковує Владислав Лозинський, що раса набирає позитивних рис шляхом схрещування з іншими расами, то львівське містянство своєю незаперечною енергією завдячує постійному підсиленню Руссю, німцями, італійцями, греками, шотландцями і буйною вірменською кров’ю. Львівські мури були неначе алхімічним тиглем, у якому перетоплювалися всі ці різнорідні елементи у новий сплав, у нову, повну енергії й характеру расу. Бартоломей Зиморович бачив цю расову силу давнього львівського містянства, коли пояснював буйність і плодючість львівської крові щепленням польського темпераменту, німецької передбачливості, вірменської гарячої натури і руського сонного, але здатного до поривів організму.
У період «німецькості», тобто впродовж другої половини XIV й усього XV століття, львівське суспільство було лише в зародку, мало ще неспокій ферментації і початкову терпкість, воно лише формувалося. Німці залишили тут силу свого муніципального розуму, фундаменти головних суспільних інституцій, але, що, можливо, найдовше після них залишилося, то це немилосердна суворість закону, тортури, четвертування, спалення на стосі.
Німецькою цнотою безсумнівно було почуття ладу, порядку та організованості в міському урядуванні, і традиції цієї цноти довго жили у львівській Ратуші; ще подекуди до кінця XVII століття бачимо її прояви або, принаймні, видимість. Міські акти тих добрих часів велися з великою старанністю, сумлінністю і замилуванням ґрунтовністю й порядком. Писані були дуже ретельно, а деякі з них могли б служити зразками стильної каліграфії.
Алембек згадує про німців із повагою, а Зиморович приписує їм початки усіляких львівських цнот, і за його словами, вони «втихомирили дикого і варварського лева руського», прищепили повагу до влади, підданство королям, ласку до підвладних, гостинність для чужинців, «пізню Венеру» для молоді, відверте висловлення думки.
З усією працьовитістю і цивілізаційним розумом робили німці свою справу; під господарською рукою львівських патриціїв XIV і XV століть околиці Львова починають розквітати культурою і добробутом. Андрій і Ян Зоммерштайни закладають Замарстинів, Петро Ціммерман Велике Голоско, його зять Януш Тлумач Мале Голоско, Андрій Кльоппер – Клепарів, Конрад Ґольдберґ – Кульпарків, Петро Айзенгюттель – окрему осаду недалеко від мурів, згодом названу Псячим Ринком (нині це район храму УГКЦ Святої Трійці на вулиці Тершаковців, де розташовувався колишній монастир сакраменток).
Спольщений Львів переймає й плекає німецькі традиції: Бернард Тичка закладає Волю, Миколай Блазій створює Глинянщину (нині Личаків). Довкола виростають Волі й Вульки, Миколай Темрич закладає Волю Темричівську, Юрій Ґібель – Геблівську, Бартоломей Ганель – Ганлівську, Станіслав Щольц – Станцлівську, Павло Кампіан – Кампіанівську, Тома Сикст – Сикстівську. Не можна навести тут усіх назв і їхню локацію, як не міг їх навести й Зиморович, який розповідає, що назви сіл і колоній, закладених патриціями Пелкою, Зиндрихом, Біликом, Струмилою, стерлися у людській пам’яті, з часом змінившись на інші…
Українці Львова, живучи на своїй споконвічній землі серед прибульців, успадкували від них певні риси характеру, що ж до німців, то українці перейняли від них охайність, працелюбність і деякою мірою любов до порядку.