Майже два десятки років на Північному Кавказі лунають постріли, гримлять вибухи і ллється людська кров. Чи вдасться Росії вийти з цього зачарованого кола насильства?
Загалом боротьба народів Кавказу й перш за все Чеченської Республіки за свою незалежність завжди знаходила відгук у мешканців Львова. Тут створювали комітети підтримки Вільної Ічкерії, організовували конференції за участі чеченських політиків, тут приймали біженців. Не даремно одну з центральних Львівських вулиць названо іменем першого чеченського президента Джохара Дудаєва. Дехто з Львів’ян навіть брав безпосередню участь у збройній боротьбі чеченського народу за свою незалежність.
Одну з драматичних сторінок цієї боротьби було розгорнуто 15 років під час проведення чеченськими партизанами знаменитої операції в Будьоновську. Тоді двом сотням бійців під проводом польового командира Шаміля Басаєва вдалося спершу захопити цілий населений пункт у Ставропольському краї, а потім, взявши заручників і укріпившись разом з ними в місцевій лікарні, відбити кілька масованих атак російських спецназівців. Оскільки під час атак гинули головним чином російські вояки й мирні мешканці, то федеральній владі врешті-решт довелося піти на виконання вимог чеченців. Однією з них було встановлення мораторію на бойові дії в Республіці Ічкерія. Таким чином тоді фактично було створено основи для того, щоб покласти край так званій першій чеченській війні й встановити сякий-такий мир на Північному Кавказі. Мир цей, як ми знаємо, виявився дуже короткочасним.
Але пригадаймо, як загалом розвивалася історія протистояння на Північному Кавказі, й поглянемо, як виглядає ситуація нині.
На початку 1990-х відновлення владного контролю над Ічкерією Москва почала з фінансування, надання спорядження та озброєння чеченській антидудаєвській опозиції. Крім того, в боях на боці цієї опозиції брали участь і російські військовослужбовці, законтрактовані ФСБ.
Коли ж цього виявилося недостатньо, Кремль ввів значні військові сили на територію бунтівної республіки. Але перша чеченська війна закінчилася нищівною поразкою російської армії і підписанням Хасавюртівської угоди, яка де-факто була визнанням незалежності Чечні.
Під час другої чеченської війни Москва застосувала ті ж самі методи, але в набагато більших масштабах, більш жорстко і скоординовано. Фактично це була тактика генерала Єрмолова, пристосована до ХХ сторіччя. Царський намісник Кавказу вирізав населення бунтівливих аулів, включаючи і дітей, палив будинки, вирубував сади і виноградники, які були основою добробуту місцевих мешканців. Не менше зусиль він докладав і для сіяння розбрату серед населення Кавказу. Найбільш ефективним в цьому плані було залучення частини місцевих у війну на боці Росії проти нескорених. І, простодушне ХІХ сторіччя, Єрмолов навіть не соромився докладно описувати ці свої «подвиги» у мемуарах
Під час другої чеченської війни Москва застосувала ті ж самі методи, але в набагато більших масштабах, більш жорстко і скоординовано
Природно, що неприкрито і масово знищити все населення Чечні Кремль не міг. Все ж таки ХХІ сторіччя, доводилося зважати на світову громадську думку. Але застосування артилерії, танків, авіації під час придушення відкритого опору повстанців виявилось ефективним і для знищення місцевого населення, міст та селищ. Вже не кажучи про те, що під час боїв і «зачисток» у військових завжди була можливість застосувати зброю і проти мирного населення. Тому втрати серед мирного населення під час цих двох воєн були в кілька разів більшими, ніж у ічкерських вояків і федеральних військовослужбовців.
Варто відзначити успіхи Москви в чеченізації конфлікту. Кремль дуже вдало підібрав кандидатуру ставленика в Чечні – Ахмата Кадирова. Він був муфтієм бунтівливої Ічкерії, проголошував джихад, закликав чеченців до «зачистки» росіян. Мовляв, якщо кожен чеченець знищить їх якомога більше, то війна припиниться. На початку другої чеченської війни Кадиров перейшов на бік Москви і здав федеральним військам Гудермеський район. Рух опору був послаблений і розколотий. Після смерті Кадирова його іменем назвали одну з вулиць Москви.
До речі, у зв’язку з цим важко зрозуміти гостру реакцію Кремля на те, що в містах кількох країн вулиці були названі іменем загиблого керівника Ічкерії Джохара Дудаєва. Якщо порівняти антиросійську діяльність цих людей, то єдиним «гріхом» Дудаєва є те, що він не перейшов на бік Росії.
У 2007 році Чечню очолив Рамзан Кадиров. Цей новий московський ставленик продовжив справу батька. Він до досконалості відшліфував терористичний режим правління Чечнею. І навіть не соромиться публічно висловлюватись про те, що війну з терористами треба вести «народними» методами.
Змінено тактику
Бійці чеченського опору змінили тактику. Вони відмовилися від практики дій великих загонів і перейшли до методів боротьби озброєного підпілля. Коли противник завдає несподіваних точкових ударів невеликими боївками, здійснює теракти, то йому не відповіси авіацією, не застосуєш артилерії та танків. Тож головну роль тут мають відігравати спецслужби. Вони мають вербувати якомога більше інформаторів, збирати відомості про всіх непевних осіб, відстежувати підозрілі контакти.
А це потребує часу, ретельної праці фахівців. А цього нема у проросійських правителів на Кавказі. Та й не будемо забувати про зростання ворожих до Росії настроїв у регіоні, які утруднюють роботу федеральних спецслужб.
Тому стрижнем боротьби з опором став терор. Масове викрадення підозрілих, тортури в приватних тюрмах, відділках міліції чи в осідках ФСБ. Якщо жертва не дає потрібної інформації чи не погоджується на роль інформатора, то її знищують. Приховування трупів для силовиків не проблема. Кількох жертв можуть посадити в авто і висадити його в повітря. В офіційній реляції це будуть терористи, що підірвалися під час приготування вибухового пристрою. Тіло жертви можуть покинути в лісі і теж оголосити вбитим бойовиком. Чи взагалі десь таємно закопати.
Якщо ж відкинути будь-які моральні норми, то тоді можна визнати, що Кремль застосовує на Кавказі найбільш ефективні методи боротьби з підпіллям і тероризмом
Практикують і арешти ні в чому не винних родичів бійців «із лісу». Їх тримають у приватних тюрмах, доки повстанець не здасться у полон. Загибла журналістка Ганна Політковська стверджувала, що викрадення та вбивства безневинних жертв також використовують для демонстрації «успіхів» у боротьбі з терористами. Крім того, терористичні методи боротьби з повстанцями – прекрасний засіб звести особисті рахунки, знищити конкурента в бізнесі, добре прикриття для шантажу і рекету підприємців.
Природно, що про жодне об’єктивне розслідування фактів зникнення і загибелі людей, котрих звинуватили в тероризмі, й мови не може бути. Навіть у тих випадках, коли звинувачення шиті білими нитками. Адже методи безсудової розправи найчастіше використовують не хто інший як силові структури. У Чечні ж найбільший жах на населення наводить особиста охорона Кадирова, що складається з колишніх моджахедів.
І як додаток до терору використовують легальні заходи боротьби з опором. Наприклад, режим контртерористичної операції дозволяє без всяких ордерів обшукувати будинки. Навіть по кілька разів на день. Відповідно до нього, також можна заборонити мешканцям населених пунктів пересування за їх межі, дозволяється виселяти жителів, перевіряти документи і затримувати осіб, котрі їх не мають чи видаються підозрілими, обшукувати автомобілі і їх пасажирів.
Якщо ж відкинути будь-які моральні норми, то тоді можна визнати, що Кремль застосовує на Кавказі найбільш ефективні методи боротьби з підпіллям і тероризмом. Ну, хіба що масово не депортують родичів бойовиків та їхніх симпатиків на заслання в Сибір. Що свого часу так допомагало боротися з ОУН і УПА.
Але повністю придушити рух опору не вдається. Серія вибухів, нападів на міліціонерів та представників влади – красномовне свідчення цього. Як і кількість жертв. За минулий рік у Чечні, Інгушетії та Дагестані було вчинено 544 теракти, в яких, за словами генерального прокурора РФ Юрія Чайки загинуло 1263 військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів і цивільних осіб, що «на третину більше, ніж роком раніше». І це після десятиліття режиму контртерористичної операції!
Коло перетворилося на глухий кут?
Прийнято вважати, що передусім розвитку тероризму на північному Кавказі сприяє важка соціально-економічна ситуація в його республіках. Безробіття та злидні є реальністю для більшості сімей у регіоні. Наприклад, у травні цього року в Інгушетії рівень безробіття дорівнював 50,3%, а в Чечні у липні він склав 47,2%. А фактична кількість тих, хто не має роботи, завжди набагато більша, ніж їх фіксує статистика. З роботою в регіоні так важко, що навіть за місце прибиральниці треба платити хабарі!
Невдачею закінчились спроби Кремля покращити економічне становище в цьому регіоні. Вливання величезних коштів з федерального бюджету в республіки Кавказу не принесло добробуту переважній більшості його мешканців. Місцева влада просто розкрадає ці гроші. Природно, виділяючи частку тим, хто спрямовує ці грошові потоки.
За минулий рік у Чечні, Інгушетії та Дагестані було вчинено 544 теракти, в яких, за словами генерального прокурора РФ Юрія Чайки загинуло 1263 військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів і цивільних осіб, що «на третину більше, ніж роком раніше»
Зважаючи на рівень корупції, виникає сумнів, що Росії взагалі колись вдасться значно поліпшити якість життя населення Кавказу. У такій системі не допоможуть жодні суми. Боротися з корупцією в регіоні Кремль теж не може. Адже корупціонери – це головно ті, хто протидіє силам опору. А працювати задурно вони не будуть.
Якщо хтось сподівався на те, що довготривала боротьба, яка супроводжується масовими жертвами серед населення, призведе до виснаження народів Північного Кавказу і затихання конфлікту, то ці надії були марні. Народжуваність в Чечні переважає смертність утричі! В інших республіках цього регіону вона вища в 1,5–2 рази!
Зваживши на складну соціально-економічну ситуацію та настрої в суспільстві регіону, мабуть, не варто дивуватися тому, що відбір молоді у свої збройні формування бойовики ведуть ледь не на конкурсній основі. Схоже на те, що продовжуватимуть таку практику вони ще довго.
Водночас варто відзначити, що важливі зміни відбулися в русі опору. Якщо раніше в ньому превалювала національно-визвольна складова, то тепер визначальним став ісламський чинник.
У 2007 році підпільний керівник Чеченської Республіки Ічкерія Доку Умаров скасував її, а натомість проголосив створення Імамату Кавказ. Це має бути ісламська держава на основі Шаріату. У неї мають ввійти всі республіки Північного Кавказу.
І не так важливо те, що тепер моджахеди базуються лише в горах, а їхні шанси взяти під контроль передгірні райони та долини поки що нульові. Набагато більше значення має те, що Шмаров, проголосивши всесвітній джихад, фактично включив боротьбу на Кавказі в світовий ісламський терористичний рух. Природно, забезпечивши цим собі його підтримку.
Крім того, перехід боротьби в релігійну площину ще більше її загострив, привніс в неї елемент фанатизму. Адже тепер «борці за віру» воюють з «невірними», котрим допомагають місцеві «відступники». І є вже наслідки ісламізації руху опору. На Північному Кавказі цього року знову відновилась практика використання терористів смертників.
Ще одна проблема – Кадиров
Невдачею закінчились спроби Кремля покращити економічне становище в цьому регіоні. Вливання величезних коштів з федерального бюджету в республіки Кавказу не принесло добробуту переважній більшості його мешканців. Місцева влада просто розкрадає ці гроші
Схоже, що у Кремля в цьому регіоні виникає ще одна проблема – це Кадиров. Він не тільки створив диктаторський режим, а поступово його посилює, послаблюючи залежність від Москви. І зміцнився Кадиров так, що стає щораз некерованішим. Досить згадати вбивство Ганни Політковської, ниточки від якого тягнуться до Кадирова. Чи застреленого кадировцями в центрі Москві майора ФСБ Мовладі Байсарова, у якого виникли суперечки з чеченським диктатором. Не менш одіозно виглядає заява спікера парламенту Чечні, який обіцяв «покарати» за законами Кавказу Гарі Каспарова, який назвав Кадирова «бандитом». Такого ж штибу були і погрози очільника Чечні «розібратись» з жителями російського міста Кондопоги, де відбулись масові античеченські виступи, спричинені вбивствами місцевих мешканців.
Такі дії Кадирова можливі лише тому, що в його Чечні не діють, чи майже не діють російські закони. Варто згадати також і те, що Кадиров постійно апелює до ісламських цінностей, місцевих традицій і звичаїв, надзвичайно активно їх підтримує. А потім задати запитання: чим же принциповим відрізняється кадировська Чечня від дудаєвскої?. І якщо відрізняється, то чи довго проіснують ці відмінності?
Підсумовуючи, варто відзначити, що багаторічні намагання Москви придушити опір за допомогою військової сили і терору виявились марними. Більше того, конфлікт поглиблюється і виникають щоразу нові загрози. І тепер Кремлю для перемоги на Північному Кавказі, утримання цього важливого нафтоносного і транзитного регіону треба ще й перемогти світовий ісламський терористичний рух. А перспективи цього вельми туманні не тільки для Росії.