32 роки – це багато чи мало? Для людини – іноді буває половиною життя. Для цивілізації – це кілька миттєвостей, які не завжди потрапляють на сторінки підручника історії. Але ці 32 роки таки потраплять у підручники. 32 роки існування так званої Нагірно-Карабаської Республіки. Або «Республіки Арцах», як її називали у Вірменії та самій НКР.
28 вересня «президент» невизнаної світом «держави» Самвел Шахрамян підписав указ про припинення існування «Республіки Арцах» з 1 січня 2024 року. Але це, як ми всі розуміємо, лише формальність, бо фактично «Нагірно-Карабаська Республіка» зникає уже зараз, разом з вірменськими мешканцями цього незаконного утворення. Вони, ці люди, виїжджають до Вірменії (а, можливо, і далі – вірменська діаспора у світі одна з найбільших і найпотужніших, особливо в кількох країнах, на кшталт Франції, яка, до речі, встигла вступитися за мешканців далекої південнокавказької землі), забираючи зі собою пам’ять про 32 роки існування «НКР».
І навряд чи хтось з них всерйоз замислюється зараз над тим, що така доля – і їхня, і їхньої батьківщини – була запрограмована дуже давно. Ні, навіть не 2 вересня 1991-го на спільній сесії Нагірно-Карабаської обласної та Шаумянівської районної Ради народних депутатів Азербайджанської РСР. Подивіться на мапу Південного Кавказу. Два анклави – Нахічевань і Карабах. Причому якщо Нахічеванська АРСР відділена від Азербайджану досить широкою територією Вірменії, то Нагірно-Карабаська АО цілком могла мати спільний кордон з Вірменією. Могла мати, але не мала. Так само як нинішній Башкортостан у складі РФ міг мати спільний кордон і Казахстаном – але на тій території, де жили і, в принципі, досі живуть казахи, башкири і татари, свого часу намалювалася Оренбурзька область. Поцікавтеся такою темою як «Кувандикський коридор».
Нагірний Карабах став однією з тих пасток, які спрацювали наприкінці 80-х. Як «Південна Осетія», «Придністров’я», «Республіка Крим». Хоча після Бішкекського протоколу у травні 1994 року здавалося, що та ситуація, яка склалася – формально частина Азербайджану, фактично Арцах був частиною Вірменії (яка, втім, не поспішала формалізувати своє визнання цієї території як «держави») – надовго, якщо не назавжди. І довгий час, як на життя пересічної людини, саме так і виглядало. Усі сторони конфлікту погодилися із ситуацією, що склалася. І жили.
Але всьому на світі рано чи пізно приходить кінець. Особливо таким історіям, як історія Нагірного Карабаху. Азербайджан усі ці роки жив одним бажанням – повернути своє. Можна довго сперечатися про те, кому мала б належати Нагірно-Карабаська автономія (і в якому вигляді вона повинна існувати), але існування цієї «держави» було порушенням міжнародного права. І на стороні Баку був закон. Який азербайджанці рано чи пізно втілили в життя. Точніше, саме зараз втілюють.
Вірменія, будемо відвертими, бездарно втратила усі ці роки. Хоча, перемігши у війні, могла б ініціювати процес переговорів про майбутнє НКАО за участю сильних світу цього. І, зважаючи на потужність вірменської діаспори, могла б виторгувати цілком прийнятні умови, хоча б на кшталт боснійських. Але після фактичного перевороту і відставки президента Вірменії Левона Тер-Петросяна, який щиро хотів врегулювати карабаську проблему (а вона таки була проблемою, попри всі перемоги у першій половині 90-х), стало зрозуміло – вірменську владу влаштовує та ситуація, яка склалася. А ще вона влаштовувала владу ще однієї країни. Тієї, власник якої сидів і сидить у Кремлі…
32 роки – це дуже багато. Це не дев’ять років окупації Криму та Донбасу чи півтора року контролю над частинами Запорізької та Херсонської областей. Але навіть цей фактор, фактор історичної тяглості, не має жодного значення, коли на боці однієї з країн – міжнародне право. Так, звісно, і сила теж – бо цілком очевидно, що Азербайджан чекав так довго лише тому, що збирався зі силами. І вичікував зручний момент. Зібрався. Вичекав. І буквально за одну добу (насправді, звісно ж, ні – але в історію увійде саме ця доба) вирішив проблему 30-річної давнини.
Точнісінько так само буде і зі згаданими вище українськими територіями. Які рано чи пізно повернуться до складу країни, якій вони належать за всіма міжнародними угодами. І мешканці Криму, які раділи 2014 року «навіть камінню з неба» (щоправда, коли зараз це «каміння» полетіло – у вигляді дронів і ракет, вони чомусь моментально забули ті свої заяви), зараз мали б дуже уважно спостерігати за подіями на Південному Кавказі. Бо на них чекає те саме.
Можливо, не всі вони виїдуть з Криму, Донецька чи Луганська. Хоча що далі, то більше відносини Росії та України, росіян та українців стають схожими на взаємини азербайджанців і вірмен – занадто багато крові пролилося в нинішній війні, яка триває з 2014 року, з пострілу в серце прапорщика ЗСУ Сергія Кокуріна… Але виїздити доведеться. Причому не тільки тим, хто приїхав уже після окупації. Ні, це не буде депортація – як ніхто не депортував вірмен з Нагірного Карабаху після останнього указу «президента» цієї «держави». Вони просто виїхали самі. І мешканці Криму, Донецька, Луганська, Маріуполя – виїдуть, втечуть самі.
Хоча зараз вони про це ще не думають. Звідки я про це знаю? З морозива по 20 копійок. Пам’ятаєте, коли в Україні почався ленінопад, коли почалися перейменування – то, здається, в історії з харківським Леніним був такий кволий аргумент захисників монументу, мовляв, як же так, тут же моє дитинство пройшло, я тут з мамою морозиво їв біля цього пам’ятника, а тепер його немає…
Немає. І Нагірного Карабаху немає. І «Республіки Крим у складі РФ» – теж не буде. Навіть якщо вона проіснує, як Арцах, 32 роки. Тому що такі історії рано чи пізно завершуються одним – відновленням дії міжнародного права. Бо саме воно забезпечує ту рівновагу, на якій і тримається наш світ. Інакше бути просто не може.
Тому, (не)шановні кримчани – дивіться на Степанакерт, який перетворюється на Ханкенди. Дивіться дуже уважно. Ви можете побачити там своє недалеке майбутнє. З однією лише різницею. Завершення вашого Криму буде значно кривавішим і страшнішим. І це не тому, що туди підуть страшні бандерівці – зовсім навпаки, тому що звідти підуть російські війська. А що буває в таких випадках – можете подивитися в інший бік, на північний захід. На Херсон. Навіть не сумнівайтеся – попри всю вашу російськість, окупанти, яких виженуть у море чи на Кубань, будуть точно так само обстрілювати «сакральний» півострів, як і єдиний обласний центр, який їм вдалося на деякий час захопити в повномасштабній війні. Тож рано чи пізно ви не просто повторите долю вірмен Арцаху. Ви позаздрите їм.