Лютий 2014 року група Pussy Riot записує кліп на пісню «Путін навчить тебе батьківщину любити». Під час запису на дівчат нападають 20 «казаков», вони били їх батогами та поливали перцевим газом. Попри трагічні події на Майдані, українцям весело (які ж дурні ці росіяни), є десь трішки співчуття до дівчат (бо як так, чоловіки жінок б’ють), але не більше. Виховання від «казаков» було і до того, повториться й після, а в нас і надалі сміятимуться з далеких росіян.
Зовсім скоро Янукович втече до Ростова, Росія анексує Крим і нападе на Україну в Луганській та Донецькій областях. З’являться перші жертви війни і її герої, перші втікачі, дезертири та добровольці, перемоги й болючі поразки. Паралельно із цим у нас почнеться формування нового образу патріота та касти недоторканих. Ми дедалі частіше почнемо ділити українців на правильних і неправильних, а наші висловлювання – на патріотичні і проросійські. Факти, правда, реальний стан справ відійдуть на другий план. Головне – патріотизм.
Бути патріотом стає модно, прапорець у машині чи наклейка на ній звільняють від покарання за порушення ПДР чи паркування. Мовляв, я патріот, допомагаю країні та АТО, а ви «мусора» заважаєте жити і сприяєте Росії. Перекинув 5 грн «на армію» невідомо кому й куди і можна вважати, що купив собі індульгенцію від несплати податків, можна працювати в тіні, бо «репресивна машина держави» не дає справжнім патріотам захищати Україну.
Так поступово викривлюється реальність. Ми отримуємо цинізм, ницість, брехню, що породжують щораз нові проблеми. І проблеми не для ворога, а для нас, для спільноти, для суспільства, для держави. Ворог тільки тішиться.
Патріотизм – це про вчинки, готовність жертвувати собою, це відчуття причетним себе до спільноти, суспільства, народу, країни. Але в нас він став способом пропіарити себе. Депутати, службовці, артисти розпочали змагання – хто більший патріот, у кого більше сльозливих дописів про АТО чи «наїздів» на погану державу. Проте це був тільки початок.
З першими днями війни почали з’являтись ті, з ким було важко конкурувати в патріотизмі, – учасники АТО. А як відомо, якщо не можеш зупинити процес, то треба його очолити. Тому з перших днів війни з’явились ряжені «ветерани», псевдоорганізації, які радше об’єднували тітушок на службі в політиків, а не реальних воїнів. Навіть були такі, де серед членів не було жодного реального військовика.
Звичайно, хитріші організації залучали для прикриття і реальних учасників війни, але більшість – це ті, які «воювали» незрозуміло де і з ким. Хтось під Слов’янськом у 2015-му, а хтось біля Дніпра у 2014-му. А головне, що статус учасника міг отримати будь-хто, хто просто заїхав і виїхав зі зони АТО. Ми про це часто чули, але в контексті працівників прокуратури і службовців різних рівнів. Проте зовсім не враховували, що і з солдатами ЗСУ чи НГУ була така ж ситуація.
Для багатьох хлопців було трагедією, що ти є учасником АТО, поїхав на війну, але охороняєш склад за 80 км від лінії зіткнення. Проте це також служба, це допомога тим, хто перед тобою. Хтось це розумів, але значна частина просто користувалась. Вдома ж не розуміють де ти і ніхто не перевірятиме. Для прикладу, є три населені пункти Зайцеве. В одному з них у 2015 році постійно відбувались бої та гинули українські військові. Люди це чули, і Зайцеве сприймали тільки в одному контексті – героїзму і смерті наших солдатів. Військові, що були в інших двох населених пунктах з такою ж назвою, не були під постійними обстрілами, не було боїв і смертей. Проте цього вони не кажуть, відповідаючи на запитання про те, де вони служили. – У Зайцевому! – Герой!
Фактаж і раціональне мислення у сприйнятті війни дуже важливі. Бо емоція часто перемагає, а за емоцією багато чого забувається і сприймається не так.
Так ось, ці псевдоветерани вийшли у публічну площину і стали популярними «атошниками». Вони називали себе представниками всіх учасників війни, зокрема й військових. Люди, звісно, з повагою ставляться до своїх захисників, тож радо сприймали цих людей за відсутності інших. Мало хто усвідомлював: якщо ти знищував ворогів, бачив смерть, страждання тих, з ким вчора ділив їжу, відправляв друзів додому у труні, то не підеш про це розказувати і мстити журналістам, партіям, службовцям. Ворог у тебе один, і він – у Росії.
Наше ж суспільство перетворило організації, які незрозуміло, що роблять, які виводять на вулицю дітей, студентів, чоловіків середнього віку та нібито учасників війни, на охоронців патріотизму, моралі і традиційних цінностей. Вони нападають, ображають, б’ють своїх опонентів за їхню діяльність і переконання. Адже ті – «неправильні», на їхню думку.
Що цікаво, користь від «казаков» у Росії зрозуміли під час війни у Чечні, коли ті самі формували роти і батальйони, отримували зброю і їхали вбивати «сепаратистів у бунтівній Республіці». Вони часто показували більшу ефективність, ніж регулярні війська, тому після чеченської війни їхній вплив почав зростати. Вони ж стали одними з перших, хто зайшов у Крим, Донецьку і Луганську області. А в Росії стали охоронцями цінностей, традицій, церкви, патріотизму, путінізму.
Ситуація з Pussy Riot – одна з найменш крикучих. Скільки б у нашому суспільстві не казали про європейські прагнення і велику різницю з Росією, але ми передовсім копіюємо все звідти. І коли в нас з’явились свої «охоронці всього хорошого і противники всього поганого», ми радо дали їм карт-бланш, не задумуючись, хто і які інтереси стоять за ними. У Росії все просто – за «казакамі» стоїть путінізм. А у нас?
Коли ти в останні дні служби ідеш на обстріл, то не думаєш про те, який ти патріот, як мають виховувати молодь, як мають поводитись службовці, чи відповідає цінностям суспільства новий заклад у Львові. Ти згадуєш, що сказав в останній розмові з мамою і дружиною, що залишиться після тебе в сім’ї. Коли стоїш над тілом солдата свого взводу, то думаєш не про те, як будеш захоплювати органи влади чи бити журналістів. Ти тішиш себе думкою: «Добре, що в нього не було сім’ї і діти не залишаться без батька». І переживаєш, як відреагує мама на те, що син повернувся швидше додому, але в труні.
На війні немає розмов про квітучу і незламну Батьківщину, про цінності й мову, про патріотизм та зраду. У тебе є обов’язок, обов’язок перед сім’єю, родиною, країною захищати їх. Тому це основне на війні. Військовиків не вчать переслідувати журналістів і партії, нападати на опонентів, їх вчать жертвувати собою та захищати країну.
Автор матеріалу є учасником українсько-російської війни, у зоні проведення АТО перебував 12 місяців (2015–2016).