Пан Казік. Легендарна постать Краківського базару кінця минулого – початку нашого століття. Високий, статечний, з пишною сивою шевелюрою пан, господар з глибокими зморшками шляхетного обличчя, настільки відкритого і доброго, що не довіряти його власнику було вкрай складно.
Окрім благородства, пан Казік був ще і доволі відомою соціально-комунікаційною персоною. Жовтневий 1939 року випуск московського журналу «Оґоньок» містив репортаж зі Львова про те, як сюди прийшли визволителі. Усі вони чомусь були замурзані, перелякані і в шинелях явно чужого розміру. Натовпи месій ошелешено ходили вулицями тоді ще повноцінного європейського польсько-українсько-єврейського Львова, вражались усім, що бачили, нюхали невідомі їм запахи, які насправді були запахами справжньої кави, ванілі, шоколаду, кориці, рому, лікерів, смажених ковбасок, біґосу, бограчу… Одного ранку група замурзаних забрела на Краківський базар. Якраз в цей момент чи не найяскравіша продавщиня торговиська – пані Казимира – розкладала разові слоїки з пишними, гарячими, свіжими булочками на своєму пляцечку при вході. Пані Казимира мешкала при сімнадцятому номері вулиці Бернштайна і щодня, крім суботи, бо так казав її зять, і, звісно ж, неділі, продавала смачнючі булочки, знані і шановані в усьому Львові. І ось до цього пляцечка підходять шинелі явно чужого розміру, спантеличено дивлячись на булочки, і раптом одна шинель, не виймаючи руки з кишень, ставить святково вбраній, з ідеальною фризурою і симетрично підпомадженими губками («бо на роботі, де мене бачать люди») пані Казимирі питання: «Таварішч, а скажи, што ето за бєлиє шарікі?». Пані Казимира не менш отетеревіло, ніж таварішчі дивились на Львів, приглядалась до таварішчєй, і раптом, здіймаючи руки догори, вимовила: «Matko Bosko, to jest chleb!». Репортаж в московському журналі «Оґоньок» описує цю цікаву сцену, не уточнюючи, щоправда, ні ім’я пані Казимири, ні те, що у пані Казимири була донька – пані Кінґа, ні те, що у пані Кінґи був син – вже відомий нам пан Казік, названий так на честь своєї бабці. Звісно, що проживання цієї родини на вулиці Бернштайна не могло не відбитись на долі деяких членів родини – зокрема, пані Кінґа вийшла заміж за друкаря рекламних листівок Аарона Розенцвайга, який аж надто радо зустрів «золотий вересень» – настільки радо, що якось після чергового перегляду фільму «Чапаєв», копії якого визволителі привезли до Львова, він випросив в клюбі якоїсь військової частини онучі, чоботи та шинель, а в «красном уґолкє» цієї частини – шаблю, зроблену з пап’є-маше, і почав дифелювати маршрутом Бернштайна – нижня Каземира Великого – Жєзніцька – Яґєллоньска і у зворотному напрямку з криками «Ikh Esn Tshapaev», що призвело до Кульпаркова, де пан Аарон познайомився з Кларою Цеткін, а насправді – з пані Марисею Чобіток з третіх Вульок; під час липневого 1944 року безвладдя у Львові вони втекли з лікарні і захотіли приєднатись до руху опору, але переплутали ліси і опинились у бєларуських партизанів, там і залишились, наплодивши купу потомства; так, один із їхніх правнуків є тепер радником Ляксандра Лукашенкі з питань здорової нації. Але то вже иньша історія…
Пан Казік завжди був у капелюсі, при костюмі, в краватці, чисто поголений і запашно покроплений. Пан Казік на Краківському базарі пропонував людям, яким він ще не встиг цього запропонувати у минулому, знайти відповідь на два простих запитання. Запитання перше: «Чи пан не хочуть, щоби я вкусив своє праве око? Якщо я вкушу, то з пана десять рублів, як нє, то десять рублів з мене». Пан погоджувався в передчутті десятки, але Пан Казік витягав свою вставну щелепу і без проблем кусав своє праве око. Після цього пан Казік загадково дивися на небо і ставив друге запитання: «Чи пан не хочуть, щоби я вкусив своє ліве око, але не щелепою? Якщо я вкушу, то з пана двадцять п’ять рублів, як нє, то чвертка з мене». Пан вже потирав руки, міркуючи, де витратить легкі гроші, але пан Казік витягав своє вставне праве око і кусав його вже вправно вставленою на місце штучною щелепою. Отримуючи гроші, пан Казік чемно дякував, припіднімав капелюха, а якщо пан був з пані, цілував цій пані ручку.
І навіть якби пан Казік був зараз живий і якби його раптом запросили в політику, він би точно не пішов. Так, він був ошустом, але – на відміну від політиків – ошустом чесним, який завжди міг дивитися людям в очі – отим своїм одним справжнім оком.