У харківському видавництві «Фоліо» вийшла друком нова дитяча книга львівського письменника Юрія Винничука «Казки зі Львова».
У цій веселій, з кумедними малюнками книжці відомого письменника йдеться про те, як поводяться примхливі львівські комини і що буває, коли комин образиться; про старого, який мешкав на Клепарові й щодня грав на катеринці, та про шпака Діонизія і львівське радіо; а також про те, як велика родина левів у Африці скуштувала смачнючого пирога з вишнями, що спекла Лесикова бабуся у Львові, відмовилася від м'яса і вчинила демонстрацію, вимагаючи лише бабусиних пирогів.
Для найбільш нетерплячих читачів ZAXID.NET публікує уривок із книги.
***
Казка про львівські комини
На кожному львівському будинкові є дах. А на кожному львівському даху височить цегляний комин. А над комином вже нічого нема, тільки небо. І буває воно різне – раз веселе, раз сумне. Тільки комин завше однаковий.
Комин поводить себе так, мовби був не знати який старий. Виглядає на старого діда, який курить люльку. Дим з нього валить деколи густий-прегустий, а деколи такий, що ледве видно. Але не дай Боже, вам назвати комин димарем. Він цього страшно не любить і може образитися.
А знаєте, що буває, коли комин образиться? О, він тоді перестає курити люльку і затримує дим в собі. Дим не має куди подітись і вертається до хати, стелиться по кімнатах, і всі в хаті відразу мусять затуляти носи, відчиняти вікна і кликати сажотруса.
Але стійте! Ще не кличте сажотруса, доки я вас не попередив, що не дай Боже назвати сажотруса сажотрусом – він може гірко образитися. Сажотруси люблять‚ аби їх називали коминярами. І то ще аби казали: «Прошу пана коминяра, чи були б ви такі ласкаві почистити нам комина?»
Сажотруси, маючи справу з чорною сажею, вдома в себе надають перевагу всьому білому. Тому коли завітаєте до сажотруса, не дивуйтеся, що він вас зустріне в білому костюмі і в білій сорочці. І в хаті у нього усе геть біле-біле, так що попервах самого сажотруса навіть важко розгледіти. Коли він в білому костюмі сидить на білому дивані і читає свою білу сажотрусячу газету, можете навіть не придивлятися, все одно не побачите нічого. Мусите кричати:
- Агов! Пане коминяре! Агов!
І не бійтеся кричати голосно, бо сажотруси то люблять. Це можна сказати, їхня улюблена розвага.
Але коли вони йдуть трусити сажу, то вбираються в усе чорне.
Кожен комин дуже любить, коли його чистять. Бо то так, як би вам спину чухали. Комин тоді просто мліє від щастя, він відразу перестає гніватися і починає поволі випускати дим. Але не весь відразу, а так потрохи, щоб не показати вам, як скоро він роздобрів, коли його почали чистити.
Комини, що стоять на старих будинках, вважають себе великими панами, бо ще пам’ятають князів та королів. Їм є, що розповісти молодим коминам, і ті їх уважно слухають. А розмовляють комини не чим іншим, як димом. Дими над коминами весь час міняються‚ і‚ коли уважно вдивлятися в них, то можна помітити обриси різних фігур. Та це мало що нам дає, навіть коли пізнаємо в тих фігурах вершників, лицарів‚ або панів у каретах, бо мова диму нам незрозуміла.
Колись із цих старих коминів вилітали відьми на свої гуляння на Лисій горі. Вночі полюбляли сидіти на коминах домовики й перегукуватися: «Пугу-пугу! Пугу-пугу!» Тепер тільки ворони сидять і гріються коло диму.
Старі комини дуже не люблять, коли хтось їх порівнює з новітніми димарями на багатоповерхових будівлях
- Ніякі це не комини, а так собі - будки, - бурчать старі комини.
- Тільки й того, що високо видерлися і мало не ціле місто оглядають. А чим вони димлять? Ну хіба то дим? Та це ж сором тільки: ні запаху, ні кольору...
Одне словом - будки. І що цікаво, назвеш такий новітній димар будкою, а він і образитись не вміє. Не те, що старий прокурений комин, який пахне вудженими ковбасами й шинкою. Постоїш біля нього кілька хвилин, то враз і сам пропахнеш, мов справжній сажотрус... пробачте коминяр.
Катеринка
Жив собі у Львові на Клепарові чоловік, який усе життя зранку до вечора швеньдяв дворами і грав на катеринці:
Грай, грай, грай,
Серце звеселяй,
Смуток і журбу
Грою розганяй.
Його катеринка мала далеко не привабливий вигляд, проте з неї вдавалося добувати майже привабливі звуки. Деколи, правда, катеринка торохтіла і скрипіла, наче незмащений віз, і тоді становище рятував шпак Діонизій. Він завше сидів на лівому плечі старого й коли катеринка затиналася, починав співати. Старий якось так розчулився, що навіть купив йому білого метелика. Діонизій почепив його під шиєю і відтоді вже з ним не розлучався. Навіть уночі. Адже йому так хотілося бути схожим на справжнього артиста.
Отже, день на Клепарівськім передмісті починався музикою катеринки, а закінчувався шпачиним співом, бо саме надвечір катеринка хрипла і немилосердно деренчала. Городяни так звикли до цих щоденних концертів, що й не уявляли собі, як без них обійдуться, коли старий заслабне. На щастя, яка б негода не була, старий ніколи не застуджувався.
Одного разу в місті з’явилися якісь майстри й почали напинати дроти між будинками.
- Що то ви затіяли? - дивувалися перехожі.
- А це ми радіо проводимо, - відповіли майстри.
- Гм! А як же старий з катеринкою?
- Тепер у вас буде в кожного своя катеринка. А старому дайте пенсію. Пора вже йому відпочити.
Наступного дня вранці люди почули:
- Кхрррр-чхрррр – бжужужу... То є львівське радіо. Дорогі слухачі, пропонуємо вашій увазі маленький концерт!
І залунала музика. І кожен господар вікна повідчиняв, щоб усі чули, що і в нього є радіо.
Лише старий катериняр не вмикав свого радіо, а сидів у хаті і сумно дивився на вірну катеринку. Шпак Діонизій врешті не витримав цієї мовчанки і запропонував:
- А давайте і ми увімкнемо радіо.
- Ніколи в життю! - обурився старий. - Щоб я проміняв свою катеринку на оцю тарадайку? От візьму і розіб’ю її.
- Що ви? Що ви? - замахав крилами шпак. - Таж ми тоді не будемо знати точної години чи погоди на завтра. А ще ж радіо розповідає дуже багато цікавого.
- Та ну?
- Еге ж. Наприклад, що нового у світі. Коли ви нині зранку ходили по молоко, я увімкнув його і почув, що в Індії є приручені слони і служать вони людям так самісінько, як у нас коні.
- Що ти не кажеш?
- Ага! Одного разу на село напали розбійники. У селян зброї не було й вони не мали чим боронитися. Але тут слон, який жив у тім селі, сам вийшов проти розбійників і... і...
- Ну? Чого ти? Давай розповідай далі. Що було далі?