Тотальна дискредитованість політичних еліт в Україні ось уже кілька років провокує політтехнологів на пошуки альтернативних опорних сигналів суспільної довіри та нелінійних сценаріїв перезавантаження «проекту Україна». Всі розуміють, що часу залишилося не так уже й багато.
Можна скільки завгодно сміятись з Павла Глоби, котрий спрогнозував розпад України 2014 року, проте експертному товариству відомо, що інституційні основи суспільства розхитані як ніколи. Достатньо запустити в українське політично-правове поле грамотно складений протокол дезінтеграції на зразок хвилі «обласних суверенітетів», і держава розповзеться як драний матрац.
Тому експертне середовище вперто шукає нових технологій для подолання «кризи респектності еліт». Раніше все крутилося довкола так званої «парадигми вчинку», а гуманітарні технологи полюбляли цитувати доктора Хауса, який казав: «Час нічого не змінює. Тільки вчинки змінюють світ». Тепер ця «пісня про головне» перестала гріти серця креативної братії. Вартість вчинків девальвувалася пропорційно збільшенню орди проплачених клоунів. Вчинки стали технічною частиною піар-культури, і довіра до них вичерпана. Відповідно, на тому полі, де вирощують політичний «порядок денний», тепер – постійний неврожай. Гуманітарні технологи, за браком ефективного інструментарію, дедалі частіше звертаються до поля «масового несвідомого». А одним із наріжних (якщо не першим) його регулятором є сексуальність.
Сучасний український філософ Сергій Дацюк стверджує: «Сексуальність української політики – це сексуальність упослідженої неповноцінності, яка намагається компенсувати себе або мавпуванням повноцінного, або спробами епізодичного надривного реваншу, або ж помстою усьому здоровому, молодому, сексуальному».
В принципі, якщо стати на таку позицію, то можемо стверджувати, що нині в Україні маємо справу з таким «масовим несвідомим», яке напружено тяжіє до сексуально забарвлених форм месіанізму і фетишизму. «Сукупна суспільна істота», що мешкає між Сяном і Доном, воліє бачити себе у метасексуальній грі переважно у ролі раба, якого збуджує не так оголене тіло, як шкіряний нагай у руці хазяїна або ж хазяйки. Радше хазяйки.
Землі України з давніх часів були посвячені Великій Богині (скіфо-іранським Гешурван і Милосердній Корові, слов’янській Мокоші, а в християнському варіанті – Софії та Богородиці). Матріархальний характер вітчизняного «масового несвідомого» відзначали історики і культурологи, починаючи від середньовічного араба Ібн Фадлана і закінчуючи неоюнгіанцями наших днів. Саме могутня ментальна «ундуляція Інь» знов і знов, зі століття у століття, актуалізує на наших землях жіночий аспект сексуальності. Саме вона створює актуальне джерело новітніх українських суспільно-політичних трендів: таку собі суміш владної жіночності діанічного типу (образу хазяйки з нагаєм, амазонки, валькірії) з політичним месіанізмом.
Жіноча сексуальність як політична фішка не є чимось екзотичним у сучасному світі. На неї робили ставку раніше, роблять і нині. Коли про неї згадують у контексті сучасної політики, з пам’яті зринають образи француженки Сеголен Руайяль (голови регіону Пуату-Шарант, суперниці Саркозі на президентських виборах 2007 року), італійського міністра департаменту рівних можливостей Марії Карфан’ї (учасниці конкурсу «Міс Італія-1997»), конгресвумен від Каліфорнії Мері Боно Мак, американок Стефані Херсет, Ніколь Парра, канадійки Белінди Стронак та багатьох інших.
Україна знає принаймні дві постаті месіанського калібру, розгорнення харизми яких підживлювалося ментальними виявами «казусу Богині» - Марину Цвигун (Марію Деві Христос) і Юлію Тимошенко. Перша досягла апогею харизматичності в роки, що передували добі політичних технологій. Якби Біле Братство діяло у теперішній ситуації, гуманітарні технологи, радше за все, перетворили б її лідерку на політичну фігуру. Але у «волохатому» 1993 році ще не існувало тих піар-інструментів, за допомогою яких, скажімо, з Наталії Королевської зробили «постерну німфу» виборчої компанії-2012.
Зате політтехнологи Юлії Тимошенко поюзали «казус Богині» і в хвіст і в гриву. Спочатку, судячи з усього, якийсь невідомий герой копіпастингу використав для побудови іміджу ЮВТ образ джедайки Принцеси Леї Орбани з п’ятої частини лукасівських «Зоряних війн». Там, нагадаю, акторка Кері Фішер у білому одязі і з «коровайчиком» на голові протистоїть демонічному імператорові. Потім з’явилися постери з «богинею» у кольчузі, що побиває мечем виписані в іконописній традиції «темні сили» і прикриває струнким тілом православні храми. У більшості агітаційних зображень ЮВТ 2002-2010 років можна без особливого напруження знайти знаки і символи жіночої сексуальності діанічного (відсторонено-домінантного) типу, вичерпно описаного, зокрема, Жоржем Батаєм.
На користь діанічності образу говорить багаторічне «символічне відсторонення» чоловіка ЮВТ від фронтального простору її піар-позиціонування. Для тих, хто призабув античну міфологію, варто нагадати, що божественна мисливиця Діана не мала чоловічого оточення і жорстоко карала тих носіїв Y-хромосоми, котрі намагалися наблизитися до її священних угідь. Можна припустити, що в обігруванні діанічної аспектації «казусу Богині» криється один з головних секретів успішного позиціонування ЮВТ в ролі:
1) лідера,
2) благословенної «воїтельки Світла»,
3) Берегині українського народу.
Успіх цього експерименту з «масовим несвідомим» у середовищі гуманітарних технологів на сьогодні вважається настільки показовим, що деякі експерти прогнозують нові генералізовані спроби використати «казус Богині» у будуванні перспективних іміджів українських політиків.
Якщо припустити, що ЮВТ не перетворилась остаточно на «збитого льотчика», то для іміджевої реінкарнації «української Леї Орбани» знадобиться розробити свіжу концепцію з позитивним фіналом.
Один столичний креативник нещодавно нагадав автору цієї статті про те, що у Всесвіті Зоряних війн оригінальну Лею (до речі, персонажа-амазонку з підкреслено діанічною сексуальністю, особливо помітною у тих епізодах сьомої частини епопеї Лукаса, де Кері Фішер демонструє накачаний прес і «купальник» з металізованих смужок) двічі ув’язнювали «погані хлопці».
Отже, повернення ЮВТ у політику у діанічно-сексуальному аспекті не лише можливе, але й обіцяє цікаві креативні знахідки. Дехто вже тепер (заради забави?) розробляє іміджеві схеми для актуалізації ЮВТ як «Тої, що повернулася з Темряви» і «Богині помсти» (мотиви «Обителі зла – 3»?). Але тут я змушений не вдаватись у подробиці, ризикуючи порушити авторські прерогативи.
Серед перспективних жінок, спроможних ефективно використати «казус Богині», називають Наталію Королевську. Бренд «Україна – вперед!», як здається, будується на використанні різностатевих трендів з доволі виразною «сексуальною підкладкою» (скажімо, у такому варіанті: «Діана»-Королевська, «Паріс»-Шевченко, «Амур»-Ступка-молодший). Якщо штабні технологи мають завдання сформувати іміджеву пару, то один із цієї трійці на певному етапі мусить залишити фронтальну позицію. Хоча, я не виключаю:
1) присутності підсвідомо навіюваної популярної комбінації «дівчина і два хлопці»;
2) того, що футболіст і актор грають на постерах Королевської роль, подібну до ролі тих двох мультяшних оленів, що співали разом із Санта-Клаусом у незабутній різдвяній телерекламі «Djuice».
У певних моментах розробники іміджевого контенту Королевської йдуть тими стежками, котрі десять років тому протоптали штабні джедаї «української Леї». Це – і формування симетричної (надлюдськи правильної) моторики обличчя нової «богині українського політикуму», і презентація її у тому туманному ореолі, яким так любив оточувати епічних героїв творець радянських фільмів-казок Олександр Роу. Треба сказати, що яскрава зовнішність Королевської незле надається до таких фентезійних прийомів. Може, на високородну ельфійку з благословенного Лорієну вона й не тягне, але до почту якої-небудь принцеси-воїна вписалася б легко.
Проте найбільший потенціал у цьому форматі має наразі формально дистанційована від політики Оксана Марченко. Можна припустити, що якоїсь миті «Х» вона політично «вийде з-за спини» свого чоловіка й стане тим, ким так і не подужала стати ЮВТ. Зрештою, і Качанівській полонянці, й першому номерові списку «Україна – вперед!» далеко до модельних параметрів та сценічної харизми дружини «кризового менеджера №1». За рівнем впливу на чоловічу (й частково жіночу) телевізійно-мережеву аудиторію Марченко входить до трійці найвідоміших та найактуальніших українських секс-символів, разом із Ані Лорак і Дашею Астаф’євою. Проте специфіка розкрутки її образу у ЗМІ (на відміну від публічного позиціонування чернівецької Зоряної Попелюшки та української подруги Х’ю Хефнера) дозволяє Марченко без особливих зусиль перейти з теперішньої позиції респектабельного шоумена на майбутню позицію респектабельного політика. Адже її біографію не обтяжують ані скандальний «вхід у популярність», ані відверті фотосесії, ні лесбійські натяки. Вона однаково популярна і серед молоді, і в електорату похилого віку. Діанічного у Марченко наразі мало, але її видима пристрасть до шкіряного одягу змушує задуматись про те, хто саме водиться у тихій запруді.
Група ентузіастів нещодавно провела серед друзів і знайомих міні-опитування на тему: «Чи проголосували би ви за кандидата в президенти України Оксану Марченко?» Результати здивували всіх утаємничених. Практично всі чоловіки і більше половини жінок-респондентів відповіли «так». При тому, що серед опитаних були люди протилежних політичних уподобань – від переконаних ліваків і феміністок до симпатиків радикально-націоналістичних партій. Безумовно, така «кухонна соціологія» не претендує на чистоту експерименту. Тут головне – інше. Древній «казус Богині», попри всі реалії та симулякри техногенного ХХІ століття, працює не гірше за «Х-фактор» у телевізійному шоу.
Сексуальність може нести могутній потенціал соборності, адже врода, що породжує солідарну симпатію широких мас до її носія, є універсальним чинником порозуміння у пересвареному суспільстві. Носієві вроди люди готові багато чого вибачити. Довкола нього вони готові об’єднатися у фан-клуб, команду або ж партію.
Як на мене, які б формати сексуальності не використовували для формування майбутнього нашої держави, головне, щоби розвіявся її образ, який намалював вже цитований у цій статті Сергій Дацюк. Київський філософ, зокрема, написав: «На міжнародній арені поза України – це поза прачки, яка ледь прогнулась для зручності кавалерів з виставленою для огляду голою задницею і добре розробленим отвором».
Бережи нас, Богине, від «казусу прачки»…