Кожен, хто має гроші й хоче встановити в центрі Львова (заповідник, ЮНЕСКО… так-так) будь-що, може це зробити.
Я тут нещодавно обурювався, що львівські пам’ятники ніхто не любить. І ось, немовби на моє замовлення, місту зненацька подарували пам’ятник, який не можна не любити. Як його не любити, якщо з нагоди його відкриття людям роздають безкоштовну каву, та ще й на скрипочці грають?
До останнього моменту була в мене слабенька надія, що новий пам’ятник (у документах та офіційних оголошеннях його сором’язливо звуть пам’ятним знаком) в історичному центрі міста – якесь непорозуміння. Не може ж бути, щоб отак, без конкурсу та експертизи, віддати шматок княжої землі. Але монумент урочисто відкрив сам мер Андрій Садовий, подякувавши «Галці» за каву і за все.
«Галка», у свою чергу, подякувала за те, що всі паперові справи вирішили швидко.
Певно, з паперами так поспішали, - конкурс провести забули, наприклад, - бо подарунок. А від подарунків відмовлятись не є ввічливо. Хоча позаторік місто Калуш відмовилось від бюста Пушкіна, який намагались подарувати тамтешні нафтові бізнесмени. Але Кульчицький Юрій-Франц – не Пушкін, а хлопець хоч куди козак. Він Відень порятував. До того ж, якби Львів відмовився від пам’ятника, він назавжди й безнадійно відстав би від села Кульчиці, де пам’ятник Кульчицькому вже є.
Кульчицький вже стоїть на площі Данила Галицького, нікому там не заважає й, очевидно, з ним любитимуть фотографуватися туристи. Громадський простір, який він посів без жодних консультацій з громадою, назавжди вкритий його порожньою (угу, я постукав – відлунює) металевою дупою. Він може подобатися, про смаки не сперечаються. До того ж, історія з появою цього ні з ким, окрім глибоких непрозорих нутрощів міськвиконкому, не узгодженого «пам’ятного знаку» явила нам дивовижну правду.
Кожен, хто має гроші й хоче встановити в історичному центрі Львова (заповідник, ЮНЕСКО… так-так) будь-що, може це зробити.
Ми й раніше це підозрювали, але не думали, що це так просто й ціна питання така скромна. Тепер справа за малим: будь-який бізнес, якому захочеться увічнити себе в історичному центрі, може зробити Львову подарунок, від якого не можна відмовитись. Адже Львову вочевидь бракує пам’ятників, пам’ятних знаків, квіткових годинників, мовчу вже про баняки на фасадах будинків.
Ситуація, описана в останній перекладеній українською книзі Маріуша Щиґела – «Неділя, що відбулась у середу»: журналіст від імені вигаданого американського мільйонера Боба Ковальського пропонує міській владі великі гроші за встановлення пам’ятника тещі останнього, авторці поганих віршів. Міська влада дає згоду й починає домовлятися. Мені видавалося, що це анекдот із ранніх 90-х, але виявляється, що у Львові 2013-го таке теж можливо.
Раніше в мене були питання про те, що ми хочемо робити з центром міста, а тепер у мене питань нема. Центр Львова потроху перетворюється на суцільний чудо-поїзд – примітивний атракціон мейд ін чайна для найменш вибагливих туристів. Кнайпи з вигаданою міфологією, пам’ятники сумнівної мистецької цінності, фестивалі хрін зна чого, але обов’язково щовікенду. І кава, звісно ж, як без неї?
Мені не подобається. Своєї – мешканця міста Львова, що платить комірне і компостує талончики, - згоди я на це не давав. Якщо вам не подобається також, пропоную думати, що робити, аби до нас прислухалися, разом: Нас не питали!