... нам дуже потрібен Померанцев... Він надзвичайно рідкісний тип російського письменника – з тих, які винятково чутливо сприймають, винятково добре знають і – як виявляється – люблять українську культуру...
Книжку з назвою «Ігор Померанцев. КҐБ та інші...» видавництво «Грані-Т» (серія «De profundis») готує до друку на жовтень нинішнього року. У передмові до неї Юрій Андрухович пише: «Дуже важливо, щоб цей голос почав лунати в наших теперішніх дискусіях та геокультурних розбірках. Хоча, можливо, саме він, голос, той, котрий звучить на «Свободі», перепрошую, на свободі, у них якось і присутній. Але нам дуже потрібен Померанцев як текст, як письмо, як те, що читають очима. Він надзвичайно рідкісний тип російського письменника - з тих, які винятково чутливо сприймають, винятково добре знають і - як виявляється - люблять українську культуру. Гаразд, ніякий він не «надзвичайно рідкісний тип» - просто він такий один, от і все...»
Як відчулося нам навесні, при першому прочитанні циклу «КГБ и другие стихи...» - ми мусимо продовжити те, що почав робити у 70-ті на засланні Іван Світличний: прислухаючись до його інтерпретації поезії тодішнього Померанцева, вслухаючись в поетику нинішнього Померанцева (бо він залишається поетом і у есеях), готуючи повернення майбутнього Померанцева в сучасну українську поезію.
Підготована для ZAXID.NET композиція, не схожа на ту, яку знайдете у книжці - хай це буде ще один варіант «декодування» голосу, що витворює чисту поезію з «матеріалу», в бік якого повернути голову і сьогодні моторошно, соромно, боляче...
Залишається додати, що курсивом виділено вірші, написані у 70-ті роки минулого століття, інші вірші - сучасні.
З повагою, шеф-редактор видавництва "Грані-Т" Діана Клочко.
Спомин літа
Я мав п'ять літ, коли батьки привезли мене із Забайкалля до Чернівців. У такому віці живеш не назвами країн і взагалі не словами, а відчуттями. Донині пам'ятаю оцей перехід із дальтонізму в світ семи кольорів, чуттєвий захват, сад білого наливу, виноградну зливу, абрикосовий пушок. Можна заперечити, що таке могло статися і в Абхазії або Туреччині. Так, можливо, але зі мною трапилося все ж у Буковині.
Мені було десять років. Я вчився у третьому класі. На уроці української літератури мене викликали відповідати. Та закалатав дзвоник. Протягом трьох днів я готувався прочитати коротенький текст і переказати його. Справді, за три дні мене викликали, я прочитав, переказав, але отримав лише четвірку. Я сів за парту й заплакав. Не з образи. Я плакав від безсилля: ця майже рідна мова не давалась мені. Вона була живою. Значно пізніше я зрозумів, як можна її опанувати: любов'ю. Ще десять років потому в Опаліхє поет Давід Самойлов зізнавався: «Перекладаю Миколу Бажана. Ані слова не розумію, а здавалось, що знаю українську».
Свого часу Мандельштам завважив «еліністичну природу» російської, а Набоков - прикметну її здатність передавати ландшафти, дрімливість дерев, пахощі, дощі, все ніжно-людяне, а також мужицьке, грубе, соковито-матюкливе. Обидва поети, гадаю, мали на увазі те, що між звучанням і значенням російських слів відстань, що стрімко наближається до нуля. У цьому сенсі українська ще «еліністичніша» від російської. «Крихкий», «ринва», «зеленкуватий», «праля», «карколомний» - ні, ці слова зліплені не зі звуків, а з матеріалу. «Ирпень»* - це не слово, а прозорий згусток смоли.
Уперше - школу не рахуємо - я заговорив українською на еміґрації. Четвірка чогось варта. Виявилося, що молоді українці, котрі зростали в Америці або Англії, російської не розуміють. Це правда, а не лукавство чи ідеологічне дурисвітство. Можливо, й нинішні українські діти будуть погано розуміти російську. Особисто мені так думати боляче. Бо я прагматичний, я письменник, і прагну, аби мене читали якомога більше. Що ж, нехай прочитають бодай у перекладі. Я не ворог тим гуцульським дітям, котрих у Карпатах учив англійської та російської чверть століття тому. Надвечір я обходив приземкуваті корпуси інтернату, де спали мої учні. В коридорі першого поверху стояли десятки пар дитячих черевичок, туфельок, ботиків та сандаликів. Чому сандаликів, адже надворі була осінь? Взуття, зношене до білого, обірвані шворочки, вузлик на вузлику, прілий дух шкіри, пітнявості, дощу. Ви б змогли, дивлячись на оці черевички, калошики, ботики та сандалики - та чого ж сандалики, адже надворі була осінь? - не зіпертися на перила, не сплакатись...
*«Ирпень» - оскільки в есеї образно присутній т.зв. «київський цикл» Бориса Пастернака: назва «Пям`ять лета» - із першого рядка вірша «Ирпень - это память о людях и лете», образ дітей, що сплять - із «Второй баллады» «... на даче спят два сына, Как только в раннем детстве спят», і також ритмічно, наприклад «Льет дождь. Он хлынул час назад». (прим. перекладача)
***
Забутий ліс, що відшумів. Назва
не вивітрилася: Цецино. Туди -
відомо кожному - на зашкарубле листя
тягли коханих. Там дівчаток -
також відомо кожному, -
зодягнутих
в береточку червону, чобіточок,
розігрували в карти. В школі кожен
знав про таке. Там чобіток здирали,
і ось, як опік, проступив
багряний ліс, у відгойдалім,
зотлілім, пашінні гострому кохання шкарубкого
з очей, відшкандибавши
як цей пеньок, що в чобітку мерзлячки,
в береточці, що злізла набакир.
Ну нехай мені рук не викручували,
але ж Марку підпалили двері.
Гришу вивезли в ліс під Києвом
і відпиздючили за милу душу.
А Ользі тільки «блядь» і казали,
а щоб упевнилась,
запроторили до курв у вендиспансер.
Ось лише з Гелієм прокололися.
В ізоляторі не лікували, не лікували,
не лікували, не лікували,
аж доки не вмер.
Вчинок скоєно
і арешт настане через
місяць-другий.
Та в інтервалі,
хоча вже усе вирішено, й наперед,
він звично роздумує,
зважує і приміряє,
ніби вибір
ще залишається
за ним.
Одного разу Валєрій Ніколаєвіч
розчулив мене до сліз.
Глянувши на портрет Стравінського
в кімнаті, яку я винаймав,
він із повагою мовив:
- Пастернак...
У Надії під час обшуку офіцерик,
зобачивши портрет Ахматової,
просвітлено вигукнув:
- Ага, то ваша бабця єврейка!
У лазні, в серпні, в патьоках води,
Міцно запам`ятовуючи номер шафки,
Хляпають по підлозі - хто в білій наліпці з плавок,
Хто у білій - з сімейних,
Хто геть нагий - відлюдники - хлопчаки та чоловіки.
У одного чомусь лінія засмаги лівої ноги
Вища, ніж правої.
Та ось з`являється охоронець вічного снігу,
вартовий молочного комбінату, себто шкіра котрого
від плюснів до залисин - еталон білості.
Щось миттєво змінюється в лазні та вірші.
Густіє повітря. Пара стає сухішою.
Метафори поступаються дії.
На початку хтось, майже шуткуючи, ляскає Прибульця по сідниці,
і на ній залишається чіткий відбиток п`ятірні.
Жарт подобається, і швидко до плюскоту води і реготу
додаються веселощі ляскання по тілу.
Кожен підходить - згідно з рівнем виховання -
і періщить Прибульця долонею, кулаком чи ночвами.
Діти силкуються вщипнути.
Звук цебеніючої води зливається із звуком ринучої крові.
Поет (якось незручно в цьому контексті казати від першої особи)
не бере участі в ігрищах засмаглих,
та відчуває солідарність:
з першого погляду йому Прибулець не сподобався.
Поет дивиться на колись сніжно-білу,
а тепер яскраво-червону шкіру
і згадує розпечені, інфернальні
нутрощі телефонної каплички, звідки вчорашньої ночі
він ридма освічувався у коханні.
Наприкінці до затихлого на підлозі прибульця
наближається гомосексуал і завершує феєрію
під аплодисменти і вигуки «браво»!
Відвідувачі поволеньки домиваються, виходять до роздягальні
й занурюються у підкрохмалені простирадла,
що гарно підкреслюють засмагу спин та облич.
Вілєн Павловіч сказав мені чесно:
- Ви ж не є неврастеніком, як Плющ.
Вам навіть експертизи не треба.
Ви - нормальна інтеліґентна людина.
Нічого, крім табору в Мордовії, вам не світить. -
Мені аж від серця відлягло.
Ночами такими імлистими,
що хочеться навезти різкість,
проступають казарми з брунатним освітленням,
у затхлих спальнях, де
чутні клацання й брязкіт,
бо комусь наснився автомат,
проступають лікарні,
у приймальнях яких
землисті хворі та їхні землисті родичі
сидять в очікуванні,
проступає цюпа,
команда якої отримала перше місце
у змаганнях облради «Динамо»
із боротьби самбо.
Таке проступає,
чого ти не бачив удень.
Декілька днів поспіль водили мене по коридору на допити.
Краєм ока завважував відомчу стінгазету «Дзєржинєц».
Дописів прочитати не міг:
- Ідітє, ідітє.
Та в душі сміявся.
Отже, і цих виродків
змушують писати замітки до стінгазети.
Жаль, не дали прочитати.
У чому ж, цікаво, полягав сенс
їхнього соціалістичного змагання?
Ага, ще встиг завважити, що в стінгазеті був кросворд.
Цікаво: тематичний?
Псяча пащека
За сантиметр від губ.
Якщо скажу хоч щось уголос, -
розірве мені рота.
Пес здригається
від нетерпіння.
Змовчати
чи все ж ризикнути?
***
Мій резон
Чернівецький поет Пауль Целан 1968 року жив у Парижі й нерідко бував у Західній Німеччині. Пізніше в розмові з друзями він згадував, що масові студентські заворушення в травні спочатку надихали його. Одного разу він навіть приєднався до лав демонстрантів, та натхнення вистачило на півгодини. Він вийшов із потоку, коли побачив, як групи студентів, що викрикують гасла проти тодішнього канцлера ФРН, підносять руки в нацистському вітанні. Поет сказав друзям, що коли не хочеш, аби тобою маніпулювали, - завжди залишайся самотнім.
Граничну самотність я відчув у Києві 1976-77 років. Тоді я підписав десяток колективних листів на захист українських і російських політв'язнів. Колектив був невеликий - одинадцятеро. Назву поіменно моїх тодішніх товаришів. Ольга Матусевич, Микола Горбаль, Оксана Мешко, Надія Світлична, Марк Бєлорусєц, Слава Дубінєц, Григорій Токаюк, Наталя Мамсікова, Володимир Малінковіч, Семен Гінзбург. Чи варто пояснювати, що коли на увесь багатомільйонний народ знаходиться одинадцять підписантів - про жоден колектив не йдеться? Чи варто пояснювати, що для кожного з нас це був учинок самотнього вовка? А для українських друзів - підпис під ордером на власний арешт. Я донині не знаю, чому кожен із них учинив саме так. У кожного - свій резон. Про себе я щось зрозумів десяток років по тому, вже в Лондоні, коли підріс мій син і почав ставити питання. Мені було не соромно відповідати і дивитись йому в очі.
***
Грати весілля під час чуми -
це була відверта дурниця.
Але я не міг відмовити батькам нареченої.
Вони скликали в ресторан своїх друзів,
і нам кричали «гірко».
Ще був фотограф - весільний.
Але десь у глибині залу я завважив
іншого фотографа - не кликаного.
Цікаво, чи збереглися ці світлини в архіві КҐБ?
І ті записи, авдіо, моїх побачень?
Хотів би я почути ці любовні стогони
тридцять років по тому? Не певен.
Від голослівності ланів, рівнин грудневих,
побачених з тісняви поїздів,
рівнин таких тяжких, що падав
стальний пруток з фіранкою вікна
під нерухомим ліктем, ні, точніше,
від голослівності забутих співів
про поле і рівнини, що під крижаним
і кольким поглядом кого незрозуміло
від ляку пухнули, хоча
кому ще не жахатись, не дрижати,
не обпікатись злим липучим потом,
як не рівнинам, від віршів про те,
що ну ніяк не перейде у спомин, -
вернутися додому, до клейонки
замацаної, в плямах від вина
бордового, як ружі поцілунків,
до атласних дворових тополин,
що оберемками ватин скидали вітру,
аби і літу стало тепло й м'яко.
Воно густіше і сиріше - це повітря вдома,
Ним намачаєш хліб, його стираєш з тіла.
А пам`ятаєш, хлопчику, найдужче ти
сахався інфекційних корпусів,
їх стін високих, їх мостів підйомних,
і факелів розтріпаних, чадних,
і блиску лат, і брязкоту розмов?
Вже все минулося, ну ж, спробуй, усміхнись, - ти вдома.
Підводься. Дихай. Не вмирай!
По семи роках таборів
Іван звертався в листах до Льолі (дружини):
«Моя старенька...»
«А время шло, и старилось, и глохло».
Ну й зостарилось. Ну й оглухло.
За сім літ - сім побачень.
Любовних?
На передарештному фото
Іван у береті, Євген у плащі.
Ці сірі китайські плащі були модними в шістдесяті.
«В широких шляпах, длинных пиджаках»,
із зшитками своїх поезій...
Іще хвилина - «и стихи свободно» - саме так -
вільно, вільно, вільно, вільно...
як там далі?
***
NEWS
Замолоду мене навиліт пройняли вірші Поля Елюара:
Сьогодні вранці
прийшла добра новина:
ти снила про мене.
На той час я жив у Києві й багато читав українською. Мова - це також новина, до того ж, одна з найпронизливіших. Фрикативне українське «г», котрому припадає роль холуя в російських анекдотах, закидає гачок до арабської, до давньогебрейської. Про обтяжений вікопомним грузилом гачок я збагнув у Єрусалимі, коли почув іврит і арабську. Випадковою фонетика не буває. На терезах вічності фрикативне «г» переважить усі носові французької. Ще дошкульніше з граматикою: українське «ти снила про мене» російською звучить безпорадно: «тебе приснился я», «ты видела сон обо мне».
Утім, прагну сказати про інше: про жанр новин. Я вже зо двадцять років працюю на радіо і переклав сотні випусків. На Бі-Бі-сі я віддавав перевагу нічним змінам. Починалися вони після шостої вечора, тоді ще з машиністкою. Близько дев'ятої всі розходились. Я спускався в підвальну їдаленьку, де світло не вимикали вже півсторіччя і куди на початку сорокових спускався мій колеґа з Індійської служби Джордж Оруел, енергійно проходив крізь їдаленьку до вестибюлю, а там, змахнувши клубною карткою перед носом ледь підпилого швейцара, переступав поріг клубу Бі-Бі-сі. Клуб той, грубо кажучи, був генделиком, хоча і вкрай цивілізованим. Біля прилавку я зазвичай купував пляшку бордо («Чорний принц») і повертався до їдаленьки з тією напіввідкоркованою, загорнутою в целофан, пляшкою. Звідти з тацею (ростбіф, салат) та своїм безцінним целофановим мішечком підіймався ліфтом до Російської редакції («Russian Service»). А там розкидався в кріслі, закидав ноги на стіл головного редактора, наливав. Але ж то було вино! З ним будь-яка новина ставала кайфовою. Останній бокал я допивав під трагічний баритон оглядача Бі-Бі-сі Анатолія Максімовіча Ґольдберґа. На спеціальній полиці у відділі поточних подій стояла плівка з його коментарем на випадок уведення радянських військ у Польщу. Це був єдиний коментар Анатолія Максімовіча, що так ніколи й не потрапив до ефіру. Запам'яталося добре: «На жаль, СРСР залишився вірним собі. Сьогодні опівночі радянські танки увійшли до передмість Ґданська, Варшави, Кракова...»
У залитому ілюмінацією нічному Лондоні слова відкидали густі тіні. Телетайп рулонами видавав новини. Я відривав їх, механічно перекладав, а сам собі бурмотів:
Талант - единственная новость,
которая всегда нова.
Пастернаківська «новина» теж відкидала тінь. Одного разу мене осяяло: цими двома рядками Пастернак полемізував стосовно роману. «Novel» англійською означає не лише «роман», а й «новий, незвіданий». У перекладі з Пастернаківської на російську виходило:
Талант - единственный роман,
который всегда нов.
Потаємне нічне життя в комірці новинаря не заважало мені сумлінно перекладати й начитувати в мікрофон повідомлення про порушення прав людини, про сепаратистів і уніоністів, про захоплення та визволення заручників.
Ці нічні новини вже давно осіли у космічній намулі. По них залишився смак бордо та присмак неправди. Ні-ні, хтось і справді катував чи милував цілі народи, десь за лаштунками світового театру змовлялися змовники, а герої, що ризикували своїм та чужим життям, їх викривали. Але про найголовніше у випусках новин ніколи не йшлося: про те, що у Вероні юнак смертельно закоханий у юнку, що в Маракеші англієць середніх літ не може відвести очей від ключиці хлопчика-араба, що в Києві переклали українською вірші Поля Елюара:
Сьогоднi вранцi
прийшла добра новина:
ти снила про мене.
***
НАДІЇ
Люба,
закладка,
яку ти вишила
українським візерунком,
коли тебе запхали до карцеру,
і яку ти потім
подарувала мені, -
у моєму записникові.
Я хочу, аби твоє ім`я
переплелось українським візерунком
з цими рядками.
Я хочу,
аби усі мої слова
відлунювали твоїм ім`ям.
На засланні Іван* переклав декілька моїх віршів. Я отримав їх поштою вже в Німеччині.
Хтось iз саду наспiх спив
Стигло лiто в росах.
I на вiтах замiсть слив
Променевий осад.
Тощо, сестро, нам страхи
На предмет погоди?
Десь у Африцi птахи
Правлять свято входин.
Ця остиглiсть, синь, гладiнь,
Далена - i ти в нiй.
Визвуки на сто ладiв -
Первiснi, дитиннi.
Гнiзда гронами висять,
Павутина в вишнях,
I оголена, як сад,
Близкiсть наших ближнiх.
* Іван Світличний (прим. перекладача)
Птаха над Дніпром
Еліас Канетті, один з останніх великих австрійців, хто жив у Лондоні й писав німецькою, у художньому дослідженні «Маса і влада» каже: «Безглуздо стверджувати, що між націями, народами, не існує різниці». Для Англії Канетті знаходить такий образ: «Як співвідносяться ставлення до моря з англійським індивідуалізмом? Англієць вважає себе капітаном на борту корабля. Поряд - малолюдний екіпаж, а навколо - безкрайнє море. Він майже сам на сам із морем, яке повинен упокорити. На морських безкрайніх просторах кораблі ізольовані, як і люди».
Росію з легкої або тяжкої руки Гоголя ми стало асоціюємо з Руссю-трійкою. Ця метафора завершується ніби-то велично: «...перед нею розступаються народи і держави». От лише не зрозуміло, чому ж це вони розступаються. Так поводяться і перед королівським кортежем, і перед уркою з лезом між пальцями У пошуках образу України звернусь знову до Гоголя: «...рідкісна птаха долетить до середини Дніпра...» Дніпро - то ріка часу, а птаха, що долетіла нині до середини його, завмерла, і не знає, що ж далі. Вона знічена, вона зачудовано озирається. Що це - транзит чи статус-кво? Такий от гоголівський образ.
Україна - tabula rasa. У тому і перевага, і слабкість. Немає історичної опори, державного історичного тилу, але ж і гени не зіпсовані. На відміну від старшого брата - поліомелітом мозку не страждає, тому, вірогідно, - птаха долетить-таки до далекого берега. Недомовленість, недоробленість, незавершеність у всьому. Ніхто ні в чому не вдатний. Змовники не спромоглися отруїти президента. А журналіста Гонгадзе вбили, бо, підозрюю, не було такого наказу: вимагалось не вбивати, а лякати. Куди б не глянули - бачимо кволість, випадковість. Камінь, пущений з пращі, мусить поцілити в голову. А він, якщо і летить, то в якесь пустирище.
Словник міжнародного права подає таке словосполучення - «переміщена особа». Так називали, перш за все, людей, котрі, втративши дах над головою, блукали Західною Європою наприкінці та після Другої світової війни. Величезна кількість переміщених осіб - одна з трагедій ХХ-го століття. Та якщо це поняття розширити на усю історію, тоді можемо казати про переміщені народи: євреї, ірландці, вірмени та ін. Для мене й українці належать до таких переміщених. Усе чи більша частина створеного українцями, існує за межами України. Це стосується ХУІІ-го століття, і ХУІІІ-го, і ХІХ-го, і ХХ-го. Я маю на увазі українців, котрі стверджували себе, реалізували свої дар і призначення поза Україною. Їм потрібен був закордон. Вони збагачували чужі культури. То був фатум українського народу. І ось, наприкінці ХХ-го століття, українці отримали шанс не бути переміщеним народом, переміщеними особами, і пов'язати нарешті свою долю з Україною. Чи цим скористаються сучасні українці? Я сподіваюсь, що жоден український поет ніколи вже не напише рядка «на нашій, не своїй землі»*. Та якщо не скористаються, - звинувачувати нікого, окрім самих себе.
* з вірша Тараса Шевченка (прим. автора)
Перекладали з російської - Іван Андрусяк, Євгенія Бєлорусець, Діана Клочко.
Світлини - копії листів Івана Світличного із заслання до Ігоря Померанцева.