Нарешті пристрасті по траґедії в Кемерово вляглися, можна підбити підсумки. До цієї події я поставився з сумом, але без особливих проявів співчуття. В сенсі: загиблих дітей дуже шкода, але бігти покладати квіти під російське посольство я й не думав. Це ж їхати туди-назад тролейбусом, а заради чого? Діти не воскреснуть, а телебачення держави-аґресора зробить черговий сюжет про «один народ». Воно мені треба?
Тим часом в українському Фейсбуці розгорілась нехила дискусія на тему того, чи варто співчувати загибелі чи навпаки – радіти, що менше потенційних «іхтамнєтів» поїде воювати в Україну років за 10. Насправді, якщо коротко висловити суперечність, то вона полягає в питанні: загиблі діти – це передусім окремі особистості, чи всі вони передовсім росіяни і несуть відповідальність за дії Росії?
Це схоже і на суперечність довкола «Волинської різанини» (по-бандерівськи – «Акція нищення поляків»). Там прихильники інтеґрального націоналізму теж вважають, що кожна польська дитина у волинському селі є відповідальною за політику Пілсудського, ідеолоґію Дмовського і за весь Лондонський уряд РП разом узятий. Тобто, коли воїн-бандерівець вбиває цю дитину, це називається «Друга українсько-польська війна». Адже людей як таких не існує, є багатоликі, багаторукі і багатоногі істоти – Нації.
Цікаво, що в Кемерово відповідальність покладається вже не за етнічним, а за громадянським принципом. В місті мешкає понад чотири тисячі етнічних українців, у списку загиблих є очевидно-українські прізвища, але, наскільки я зауважив, ніхто не здогадався шукати «наших» серед загиблих. Навіть відомі націоналістичні партії та організації не поцікавилися цим питанням. Про що це свідчить? Мабуть про те, що попри інтеґрально-націоналістичну риторику ніхто особливо не сприймає українську діаспору в Росії як реально існуюче явище. Живеш в Росії – значить росіянин, значить відповідальний за політику Путіна.
Але основний висновок з цієї історії: на жаль, багато українців з активною життєвою позицією намагаються на символьному рівні «гратися у війну». Вони коливаються між «мене не цікавить, що там в Росії відбувається» та «я так ненавиджу Росію, що готовий радіти взагалі всьому поганому, що в ній сталося». Ці дві позиції взаємно виключають одна одну, але, залежно від ситуації, їх може декларувати одна й та сама людина.
Чому на практичному рівні таке сприйняття призводить до послаблення позиції українського суспільства? Тому що будь-яка втеча від реальності в наших умовах – це погано. Особливо коли тікати від реальності намагається значна частина суспільства. Можливо, в умовах «класичної» війни дегуманізація ворога справді сприяла б перемозі. Але не факт: скажімо, німецька пропаганда Першої Світової змальовувала ворогів як незграбних бовдурів – а потім ані солдати, ані все суспільство не могли зрозуміти, чому ці бовдури перемагають.
В умовах «гібридної» війни примітивізація дійсності ще гірша. Надто коли дорослі люди починають «гратися у війну» все за тими ж класичними правилами: зображуючи вороже суспільство значно гіршим за наше – просто так, за своєю природою гіршим. В українському випадку надто багато уваги надається сивій давнині, коли в Україні була вічева демократія, а в Росії – диктатура царя (при цьому про Псков і Новгород ніхто й чути не хоче). З цього виводиться теза про те, що Путіна росіяни фанатично люблять лише за те, що він цар. І завжди підкреслюється: українці б так не поводилися!
Шановне панство, на жаль, у щиро українських райцентрах сидять місцеві «царі», проти яких українське населення і пікнути боїться. Так, на щастя, у нас значно більша політична конкуренція, значно більше свободи слова, ми маємо доступ до кількох поглядів на одне й те саме політичне питання. Але це не є винятково заслугою нашого волелюбного національного характеру: ані в Кучми, ані в Януковича просто не було такого потоку нафтобаксів, який дозволив би і згуртувати довкола себе «пригодованих» олігархів, і дати достатньо грошей численним силовикам, готовим розганяти Майдани, і роздати непогані зарплати бюджетниками, забезпечивши тим самим непоганий рівень життя та лояльність населення. Якби той самий Янукович раптом одержав такий потік «шарового» фінансування році так у 2011 – не факт, що Майдан 2014 року відбувся б.
Тому не варто сприймати наше суспільство як щось на порядок краще за суспільство російське. В нас також люблять «пиляти» бюджети, роздавати порожні обіцянки, а потім обиратися на високі посади. І перш ніж хвалитися вищістю над росіянами варто все-таки подумати: чому попри все наші українські громадяни досі їздять до них на заробітки? Чому економічні здобутки держави, яка скинула режим Януковича, досі не сягнули хоча б показників тієї ж Росії (хоча краще б – Словаччини або Польщі)?
Ще раз, якщо хто не зрозумів: я не кажу про толерантність до громадян ворожої держави, я кажу виключно про тверезість сприйняття ситуації. Відштовхуючись від комфортного уявлення про війну (з одного боку – винятково «воїни світла», а з іншого – винятково «тупі зомбі, які воюють за гроші») ми цю війну не виграємо. Хоча б тому, що зомбі не цікавлять гроші, а ті, хто воює за гроші, є найманцями, а не зомбі.
Те саме і зі сприйняттям історії України. Нам за радянськими лекалами ліплять картинку «героїчних борців за свободу» проти «клятих окупантів та їхніх поплічників». Хтось «нагорі» вважає, що таким чином суспільство буде згуртованим довкола пантеону героїв і активніше протистоятиме ворогам. Ну, і де поділося згуртоване радянське суспільство?
Україна – не Росія передусім в тому аспекті, що останні 27 років українцям частіше доводилося думати, вибирати, змінювати власну долю – а не покладатися на «вождів». І цю відмінність потрібно тільки посилювати. Ми повинні навчитися – на відміну від колишніх співкамерників «з-за порєбріка» – дивитися і на свою історію, і на сучасність як на сукупність дуже багатьох факторів, результат взаємодії різних людей, суспільних груп, їхніх настроїв та інтересів. Як за часів Богдана Хмельницького чи Симона Петлюри – так і в Криму чи на Донбасі 2014 року, наприклад. Таке вміння лише додасть нам можливостей здійснювати свій вибір усвідомленіше, без рожевих (червоних, коричневих тощо) окулярів, а отже виб’є ґрунт з-під ніг різномастих популістів, котрі гальмують розвиток України.
І звісно ж в ситуаціях на кшталт кемеровської – варто передусім ретельно перевірити власні торгово-розважальні центри, а ще краще реформувати всю систему протипожежного захисту. Бо об’єктивний погляд підкаже нам, що і в цій царині ми поки що надто схожі на зловорожу державу-аґресора. На жаль.