Це буде історія про імена та еволюцію. Майже за Дарвіном.
Рік тому наївні та добродушні хохли вийшли в центри своїх міст випити чаю та поїсти бутербродів. З собою вони захопили синьо-жовті стяги та прапори Євросоюзу. Через кілька тижнів такого чаювання хохли стали майданутими. Майдануті співали гімн, багато говорили про мирні протести та все намагалися зв’язатися з президентом своєї країни –передати, що обраний ним курс міжнародної політики не співпадає з бажаннями та прагненнями його народу. Президент, який зневажав хохлів (а тим більше майданутих) усі спроби комунікації з собою ігнорував.
Приблизно в той самий час із потаємних упівських схованок, розкиданих лісами Галичини, повилізали бандерівці. Не витрачаючи час на викопування своїх кулеметів, вони рушили до Києва – щоб підтримати майданутих та пояснити, що президент країни чхати хотів на прапори та мирні протести.
Президент нарешті знайшов прийнятний для себе спосіб спілкування – і застосував грубу силу. Майданутим це не сподобалося, вони зробили над собою невеличке зусилля і мутували в правосєків – таємничих істот, які несуть за собою вогонь та руйнацію. Бандерівці ж лишилися собою, хіба що змотались домів, на Галичину, викопали нарешті дідові кулемети з городів і повернулися до столиці.
Діалог з президентом ніяк не складався, тож запальні правосєкі разом із злосними бандерівцями висловили свою рішучу позицію, запаливши шини та взявши в руки бруківку з коктейлями Молотова. Президент злякався та втік. Частина країни зітхнула з полегшенням, але на Сході та Півдні почали побоюватися дружніх візитів сп’янілих від безкарності, спраглих до крові революціонерів.
У напруженому очікуванні «потягів дружби» то там то тут, ніби гриби після дощу, почали з’являтися ввічливі люди. Інколи їх називали зеленими чоловічками. Ввічливі люди ввічливо завозили свою військову техніку, ввічливо облаштовувалися в українських містах, ввічливо захоплювали адміністративні будівлі та ввічливо просили місцеве населення не заходити за порєбрік. А бандерівці все не їхали. Люди так втомилися чекати, що лиш ліниво спостерігали, як їх ввічливо приєднують до сусідньої держави.
Частина місцевого населення була настільки схвильована рішучою позицією столичних бандерівців, що хутко організувала загони самооборони та народне ополчення, виставила блокпости на трасах і почала голосно вимагати, щоб їх почули. Настільки голосно, що першими їх почули ввічливі люди і пообіцяли усіляку підтримку з боку своєї держави. Бандерівці та правосєкі, а також їхній уряд, названий народним ополченням Сходу хунтою, почули їх теж.
Якій нормальній державі сподобається, коли в неї серед білого дня забирають чималий шмат її території (хай навіть і ввічливо)? Тож хунта, дотримуючись законів, нарешті відправила на Схід частину своїх громадян. Але дорогою сталася чергова мутація – і бандерівці еволюціонували в укрів. Укри – це суворі та сильні люди, які не в захваті від того, що сусідня держава раптом почала перевозити через кордон зброю, техніку та військових. Укри – озброєні та небезпечні, укри люблять синьо-жовтий прапор, але із ворогом розмову ведуть коротку.
Кілька місяців довелося провести украм на Донеччині та Луганщині, виганяючи звідти сторонніх та знаходячи тих, хто заблукав. Ввічливі люди припинили бути ввічливими і не соромлячись використовували всю привезену із собою зброю. Місцеве населення підключилося до боротьби, із задоволенням стріляючи, захоплюючи в полон та катуючи всіх, хто їм не подобався. Весь світ, спостерігаючи за цим, хапався за голову, висловлював глибоку стурбованість та занепокоєння. А також обережно почав називати народних ополченців терористами. Укри це перейменування схвалили – бо як інакше можна називати тих, хто задля своєї політичної мети вбиває людей сотнями?
Це тривало так довго, що украм нічого не лишалося, як зробити над собою ще одне зусилля і стати кіборгами.
Кіборги – це звичайні собі люди. Не укри, не правосєкі, не бандерівці, не майдануті, не хохли. Це прості українці, які ціною свого життя виганяють зараз з нашої землі російських загарбників. Вони живуть на передовій, воюють, вмирають, але навіть не думають відступати чи здаватись.
Албус Дамблдор, директор школи чарів та чаклунства Гоґвортс, казав: «Страх перед ім'ям тільки посилює страх перед тим, хто його носить». Так що називайте українських військових кіборгами.
Бійтесь.