У романі Еріха Марії Ремарка «Три товариші» є прекрасний опис чуда, яке ставалося на подвір’ї авторемонтної майстерні щовесни: запущена слива, на криві гілляки якої майстри розвішували покришки й ганчірʼя, в одну ніч вкривалася буйним цвітом і прокидалася до життя.
Мені цей образ видається добрим символом того, що сталося з Україною в момент Майдану. На неї вже розвішували всяке дрантя всі, кому було не лінь, – і раптом: чудо воскресіння.
Лише зараз ми усвідомлюємо, що недругам України забракло двох тижнів, після чого вона б остаточно втратила незалежність і розчинилася б у шлункові геополітичного кашалота. Чудо Майдану все це перекреслило.
Насправді ми оточені чудесами. Це мова, якою Бог розмовляє з нами. Ми їх бачимо, якщо антени нашої душі налаштовані на прийняття цих чудес. І тоді ми аж розчулюємося від краси – ні, від чудесної краси Божого світу.
Або не бачимо їх, і тоді нас поглинає чорнота і відчай. І тоді Бог не може доступитися до нашої душі. Згадаймо, навіть Сину Чоловічому не вдавалося вчинити чуда, коли Він наштовхувався на зневіру.
Коли стається чудо? За яких обставин воно стає можливим?
По-перше, чудо стає можливим, коли чи то на всіх гілочках дерева, чи на всіх «гілочках» народу солідарно прокидається воля до життя. Тут ключовим є слово «солідарність».
По-друге, ота готовність прокинутися має бути запрограмована, а в систему цінностей людини має бути закладена готовність до самопожертви. Байдужий і літеплий серцем не стане співучасником чуда.
По-третє, щоб чудо здійснилось, мусить бути на те воля Божа. Він мусить торкнутися сливи Своєю чарівною паличкою. Він мусить торкнутися душі людини Своєю благодаттю.
У мене віддавна є відчуття, що кожна людина – лише клавіша на небесній клавіатурі, по якій час від часу вдаряє палець Божественного Піаніста. Чудо – це коли Ти спроможний бриніти тією нотою, яка призначена тобі Господом.