Усе почалося з помідорів. Наприкінці дев’яностих у нас вдома в моду увійшов кетчуп однієї відомої марки. Власне не завдяки своїм смаковим якостям, а через ліричні опуси на обгортці, де йшлося про «поля, на яких із ранковим сонцем починають дозрівати томати, аби потім опинитися на Вашому столі». Цитата, враховуючи плинність часу, неточна. Так-от, одного разу, поливаючи ним чергові сардельки, тато мені каже: «Якщо зможеш написати щось подібне, отримаєш десять гривень». Я – натура не те, щоб жадібна, але за таку суму тоді можна було купити сім шоколадних яєць із порцеляновими бегемотами всередині. Мені не вистачало кількох для повної колекції, тому я погодилася одразу.
Досвід і навіть маленькі перемоги на поетичній ниві у мене на той час вже були, оскільки періодично нам у школі давали завдання поповнити різноманітні жанри української літератури своїми шедеврами і не дуже. Так після кількох зіпсутих аркушів паперу з’явився текст, який за усіма ознаками нагадував вірш:
Сумна мелодія дощу – це згарки сонячного літа,
Нехай вогонь охопить нас і спалить очі світло.
А з неба лине тихий джаз, мелодія якого…
…І так далі. Зрозуміло, що десятку я таки отримала і витратила її на кіндер-сюрпризи, які виявилися яйцями, тобто бомбами сповільненої дії. Після першого вірша я написала другий, потім завела цілий зошит і щотижня поповнювала його. Особливих творчих мук я не відчувала, мабуть, тому що початківці – найтолерантніші до власної творчості автори. А ще у мене було європейське псевдо – Наталі Ейрбо (від Джейн ЕЙр та Наполеона БОнапарта – моїх тодішніх кумирів), яке потім трансформувалося в напівукраїнське - Ельміра Золотокосенко.
Звісно, я хотіла, щоб мене читали, хоча думки про посмертну славу з’являлися частіше. Так рукопис потрапив спочатку до моєї подруги-піаністки, яка після прочитання запитала: «Чому ти пишеш тільки про частини тіла – очі, руки, ноги, волосся?» Інша знайома, також піаністка, сказала: «Ти – геніальна». Будемо вважати, що я їй повірила.
Наступний кроком, аби стати успішним літератором, на мою думку, була публікація в якомусь часописі. У Теребовлі виходили дві газети – «Воля» і «Теребовлянські вісті». Першу добірку я занесла у «Волю». Представилася працівником «Будинку дитячої творчості» і почала розповідати про одну «дуже талановиту дівчинку», вірші якої просто необхідно надрукувати. Мені пообіцяли, що публікація невдовзі з’явиться, натякнувши, що на черзі є ще купа місцевих поетів. Лише зараз я розумію, що мені могли й не повірити. Попри високий зріст, довге коричневе пальто і капелюшок «Прощай, молодість» у мене було дитяче обличчя і величезний наплічник з підручниками, які приховати було неможливо.
Друга спроба – успішніша. Я переписала кілька віршів і надіслала їх поштою на адресу «Теребовлянських вістей». Підписалася – Ельміра Золотокосенко. Псевдонім був просто необхідний. Посаду редактора газети займав татів знайомий, а мені хотілося, аби все сталося по-чесному, без жодного блату. Невдовзі мене опублікували. Радість була настільки великою, що я у всьому зізналася і мною почали пишатися. Тато запевнював друзів та родичів: «Я нікого ні про що не просив. Вона сама».
Коли у мене з’явилася друкарська машинка, вірші почали розмножуватися швидше. На горищі я знайшла ящики зі старими, подекуди вже неіснуючими журналами, звідки акуратно виписувала адреси редакцій, аби і їм щось запропонувати. Кожен лист закінчувався однаково: «Гонорар прохання надіслати на вказану адресу». На жаль, жодної відповіді я не отримала.
Моє дитинство минуло у дев’яностих, коли слово «приз» мало ледь не магічну силу. Призів хотілося й мені. Так я почала брати участь у літературних конкурсах. На радіо колись була передача для молоді «Старшокласник». Час від часу поети-першопроходці надсилали туди вірші, кращі з них ведуча зачитувала у прямому ефірі, а на додачу ще й дарувала якісь книжки. Передачі зі своїми текстами я не чула. Про те, що така була, мене повідомила вчителька зарубіжної літератури, яка була свідком моїх літературних спроб, оскільки інколи я вкладала у твори на задану тему свої дво- або чотиривірші. Подарунок мені надіслали пізніше. Здається, це була книжка про українця, який відмовився бути бідним.
Як тільки мені виповнилося вісімнадцять, я вирішила надіслати вірші на «Смолоскип». Для того, аби добірка виглядала поважнішою, спромоглася написати невеликий критичний опус про власну творчість. Підписала прізвищем подруги-піаністки, тієї, яка запитувала про «руки-ноги». Зрозуміло, що тоді я нічого не виграла, але мене помітили. У «Літературній Україні» з’явилася стаття про конкурс, де один із суддів, здається, Олександр Ірванець, був вражений тим, що «конкурсанти вважають журі недостатньо компетентним і надсилають додаткові пояснення до своїх творінь». Цитата знову ж таки неточна, але гадаю, що він мав на увазі саме мене.
У нашій родині вже була традиція «самовидаватися» - сім татових збірок швидко розійшлися між його та моїми знайомими. Так, опираючись на попередній досвід, з’явилася моя саморобна «Елегія печалі», яка первинно мала назву «Тінь депресії» і була завбільшки з половину шкільного зошита. На обкладинці я намалювала лавку, на якій лежала розгорнута книжка. Поряд дерево, з якого падає листя – майже пушкінські мотиви контексту поетичної творчості. Перечитавши її, тато вирішив, що буде краще, якщо ілюстрації намалює Микола Шевчук – справжній художник. Про вірші сказав, що добрі. Коли цей зразок поетичного і художнього мистецтва вийшов з друку, то половина накладу у кращому випадку опинилася у домашніх бібліотеках моїх вчителів та однокласників. У гіршому – не знаю де. Кілька примірників я розіслала по всій Україні. Завдяки одному з них познайомилася з Маріанною Кіяновською. Попри те, що зараз я би не наважилася опублікувати жодного вірша з «Елегії», свою місію вона таки виконала.
На другу збірку «Портрети доби Ренесансу» я відкладала гроші цілий рік. Про оформлення домовилася з одногрупницею Танею Лопушняк. Вона зробила серію фотографій, де були зображені обличчя її друзів і знайомих. Деяких з них я впізнала вже у книжці. Передмову написала та ж таки Кіяновська. Ніби непогано вийшло. У мережі досі можна знайти дві рецензії моєї подруги Олі Майбороди. Не пригадую, чи я подарувала їй за це шоколадку, чи ні…
Далі все відбувалося за встановленою схемою: жага призів – призи – вірші – вірші – вірші…
Здається, так багато написано і жодного слова про саму поезію. Це, мабуть, тому, що з кожним роком її все менше і все більше тиші. Час скорочується, з довгих дистанцій переходиш на короткі, дихання стає повільним, але, мабуть, впевненішим і глибшим. Принаймні, хотілося б на це сподіватися.