«Звертання до минулого належать до найзагальніших стратегій інтерпретації сучасного. І спонукають до таких закликів не так розбіжності щодо того, що трапилося у минулому і чим воно було, скільки непевність щодо його можливого, навіть в інших формах, продовження» (Едвард Саїд. Культура та Імперіалізм).
Між 1939 та 1991 - за винятком короткої, викликаної війною перерви - Львів перебував у межах республіки, яку називали Радянською та Українською і в межах імперії з назвою Радянський Союз. Ця республіка була у сильній залежності від центрального імперського, здебільша російського уряду у Москві. В якомусь сенсі український уряд був і не був в Україні попри доволі ескапістські, хоч і психологічно зрозумілі марення: адже «таємною» столицею України тоді була, на жаль, Москва, а не Львів.
У свою чергу імперія була імперією, себто, якщо відкинути нюанси, - великою багатонаціональною державою, у якій певна нерівність між націями була невід'ємною складовою її існування, байдуже, що було написано на папері. Свого часу намагався це перевірити, наприклад, Левко Лук'яненко, який узявся за експеримент з правового боку, аби вийти зі складу імперії майже півстоліття тому. За що й був засуджений до смертної кари, за збігом обставин - у Львові.
Ані імперії, ані жорсткі політичні режими не вирізняються особливою оригінальністю. Утім радянська імперія, без сумніву, мала свою специфіку: вважалося, що вона стане початком Нової ери - Комуністичного кінця історії, і Львову випав сумнівний привілей брати участь в одному з найбільших, найупертіших та найневдаліших в історії світу експериментів над людиною. Звісно, невідомо, що принесе майбутнє, однак уже зараз невдала радянська спроба будівництва комунізму посідає «заслужене» місце серед найбільших катастроф усіх часів: не кінець, а тупик історії. Примусова участь у цій трагедії є найочевиднішим значенням терміну «радянський Львів».
Але навіщо пам'ятати про такі прикрі речі? Звісно, не для злорадства. Воно навряд чи доречне, якщо озирнутися на той так часто жорстокий, завжди авторитарний і радше тупий і пишномовний режим, який змарнував так багато.
Найкоротшою відповіддю на питання про згубність амнезії - навіть, на перший погляд, реалістичне і толерантне визнання того, що радянський період «теж наша історія» - неминуче просякнуте ностальгією у її найгіршому вияві, себто емоційною розгубленістю та інтелектуальною простотою.
Утім будемо відверті: визнання того факту, що півстоліття, проведене разом з надзвичайно чіпким і всепроникним політичним режимом, залишає по собі спадок, та зовсім не означає, що нам слід за будь-яку ціну шукати його «позитивні сторони» чи інші чудеса. Нам теж не варто намагатися бути «шляхетними» в поблажливому сенсі. Адже запозичений з царини спорту та ігор термін «шляхетний» не може застосовуватися в історії, яка є не грою, а сумою людських життів.
Щоправда, Радянський режим заслужено програв холодну війну; але це не означає, що нам «не слід бити лежачого» - адже чимало щирих розмов про минуле побудовані саме на цій жорстокій практиці. Прагнення історичного балансу не вимагає відмови від чіткого та позбавленого сентиментальності мислення. Бо, що би зараз було з німцями, якби вони не вважали достойною різку оцінку не лише найбільшого злочинця, але й найбільшого невдахи їхньої історії?
В цьому дусі звернімося до радянського спадку у Львові. Перше: щодо меншого з можливих непорозумінь, під назвою модернізація. За радянської влади у Львові, що стрімко зростав, було нашвидкоруч набудовано великих фабрик, де величезні маси людей, під впливом дисципліни Тейлористського/Фордистського зразка, штампували гори металу, використовуючи велику кількість гучних машин нафтовугільної ери, отруюючи довкілля й самих себе так, як і належиться у модерні часи. Разом зі статистикою шкіл, лікарень, кінотеатрів і т. д. це складає основну підставу для твердження про модернізацію, яку імперія буцімто принесла на свої відсталі західні окраїни.
Однак той факт, що радянський режим прийшов до Львова одночасно з широкомасштабною індустріалізацією, не означає, що це був єдиний спосіб запровадження модерності. Насправді промислова модернізація трохи нагадує керування автомобілем чи стріляння з вогнепальної зброї: були б гроші, а спробувати - на жаль - може майже кожен.
Немає жодних підстав вважати, що Львів можна було модернізувати тільки й лише за допомогою марнотратних п'ятирічок і бездарно-спланованої економіки, ексцентрично об'єднуючи його з Центральною Азією та Сибіром, однак відрізаючи доступ до більшої частини Європи - бути складовою Радянського Союзу означало, до речі, бути виключеним з-під дії плану Маршала та - з Європейської Спільноти, а згодом і Європейського Союзу. Щодо імпорту інженерів, керівників та босів усіх рівнів далі зі сходу очевидно, що Радянський Союз не був єдиним можливим джерелом такого ноу-хау, а управління потоками людського капіталу через завоювання було як мінімум малоефективне.
Зрештою, враховуючи брак місця, не дивуймося, зокрема, з іншого питання, яке напрошується само собою: чи саме така модернізація була потрібною і бажаною?
Звісно, було б нерозумно забувати тих фахівців зі сходу, які щиро намагалися зробити справжній внесок у розвиток міста - наскільки їм дозволяли хист, дух часу, а також політичні та ідеологічні бар'єри. Однак, загалом, залишені у спадок фабрики, машини і все решта не вражають - ні тут, ні там.
Люди, неприхильні до радянського режиму, часто наполягають на тому, що правдивий український Львів чинив опір нав'язуваному радянському Львову. У 1939 та знову у 1944 рр. радянська влада захопила місто з метою його радянізації, себто для встановлення радянської влади та насадження радянської ідеології. На Західній Україні встановлення радянської влади спершу було радше простим питанням хто-кого. Після років відчайдушного місцевого партизанського опору, брудної антипартизанської війни включно з депортаціями, доносами, застосуванням тортур та зґвалтувань, ті, у кого була сильніша зброя, здобули, хоч і не надто славну, перемогу. І нічого дивного: стати радянським тут, як і деінде, означало бути підкореним - а не запитаним про дозвіл чи переконаним.
Утім, як часто вважають, насадження радянського менталітету часто зазнавало невдачі. І справді, радянський Львів по-своєму був дуже «ненадійним» тереном. Львівська інакшість - і не просто інакшість, як у кожного регіону, а специфічна інакшість - була реальною і щоразу давала про себе знати.
Водночас навіть, якщо радянська влада у багатьох випадках залишалася чужою і неприйнятою у Львові, завойовники і завойовані природнім чином знаходили спільні точки дотику, нехай нетривкі й тимчасові. Саме ці точки дотику, найімовірніше, можуть стати надовго затруєним місцями не стільки пам'яті, скільки виникнення стерильних сучасних міфів, за допомогою яких можна радше маніпулювати й обмежувати, ніж допомагати людям здобувати нові права і свободи.
З іншого боку, саме завдяки цим спільним точкам дотику Львів може зробити новий внесок у внутрішню консолідацію України. Адже такий Львів, який уявляє себе «чистішим» й менш «ураженим» радянською владою, захищеним од неї товстим шаром ідеалізованого націоналізму, був би нездатний вести розмову, а особливо слухати «Схід», знецінений до стереотипізованого «скорумпованого» Іншого. Тільки визнавши власну радянізацію, Львів може навчитися поважати тих, хто мусить стати лицем до своєї. Попри усі відмінності подолання радянського спадку повинно стати справді об'єднавчою загальноукраїнською метою, і аж ніяк не має існувати під маркою західноукраїнського місіонерства на Сході, адже таким чином тільки продовжить найгірші і найбільш зношені фантазії про власне П'ємонтство.
В цьому сенсі важливо пам'ятати, що наміри радянського режиму природнім чином не були тотожні з результатами. «Успіх» чи поразку радянізації Львова неможливо оцінити на підставі задекларованих радянізаторами цілей. Та більше - це радше нудна частина проблеми.
Справжні наслідки радянізації, щонайменше, були пов'язані з такими всюдисущими явищами як крайнім бюрократизмом, корупцією, тіньовою економікою та загальним відчуттям того, що стосунки між «владою» та людьми завжди будуються за схемою «ми» проти «них» - незалежно від конкретної риторики. Чим би не намагалися бути її творці, радянізація менше була пов'язана з марксизмом і більше з цинізмом, менше з публічними мітингами і більше з приватними оборудками, менше з переконаннями і більше з претензіями. Що зовсім не означає, що така система не мала наслідків - зовсім навпаки!
Саме радянський режим зробив великий внесок в творення демографічно українського Львова. Коли радянські війська відвоювали місто у 1944 р., тут все ще залишалося понад 100000 мешканців-поляків - більша частина його населення. У 2001 р. у всій Львівській області було зареєстровано 18 900 поляків, себто менше, ніж один відсоток населення, 95 відсотків якого тепер українці. Щобільше, попри всі русифікаторські тенденції радянський режим таки поширював певний тип української ідентичності. І хоч його найвизначальнішими рисами було визнання російської зверхності, чи, бодай, старшості, саме цей аспект радянської українізації у Львові найрішучіше відкидали - хоч і не зовсім, не завжди і не цілком.
До 1939 р. Львів був багатоетнічним містом, у якому - часто несправедливо - домінували поляки. По тому Радянська влада деградувала і майже повністю вигнала львівських поляків і здійснила широкомасштабну атаку на селян - переважно українців - яку прийнято називати колективізацією, змусивши частину її жертв кидати свою землю і переїздити до міст, переважно до Львова. Урбанізація - доволі типове, властиве не тільки для комунізму явище, - є частиною відповіді на те, як Львів розвивався від 1939 до 1991 рр. Однак принаймні такими ж важливими факторами для життя міста були війна, вигнання та колективізація.
До речі, цифри - ще не все: радянська влада також проводила брутальну культурну політику. Можливо, єдиним найпомітнішим і, без сумніву, одним із найбрутальніших ранніх радянізаторів Львова був голова місцевого обкому Грушецький - згодом влучно, хоч і надто делікатно названий Петром Шелестом «неуком» - який вголос вимагав «ліквідації» будь-яких «слідів» польськості. І такі настрої виявилася доволі тривкими. У ранніх 80-х обком боявся навіть згадки про політичну активність у Польщі і гордо рапортував про найменші вияви антипольських упереджень серед своїх підвладних як про ознаку ідеологічного здоров'я. І хіба немає певної невизнаної і радше трагічної спорідненості між такими настроями й тими, згідно з яким найкращим може бути лише якомога більший націоналістичний пам'ятник, особливо споруджений навпроти колишньої римо-католицької, а відтак «польської» церкви?
Аби уникнути непорозумінь: бути чесним щодо справжньої і повної історії творення національних монокультур у Європі 20-го сторіччя - і не лише у Львові чи в Україні - зовсім не означає ставити під сумнів українське сучасне і майбутнє Львова. Однак факт залишається фактом: значна частина радянського внеску в українізацію Львова складалася із низки заходів, у яких радянський режим був справжнім професіоналом: насилля з боку держави, депортації та зневага до людських страждань.
Радянський режим не був самотнім у своїй відданості справі національного розділення і у притлумлення пам'яті про неї. Ще радикальнішим виявився нацистський підхід. Якщо у послужному списку радянського режиму в Україні маємо організацію штучного, геноцидального голоду, то нацистський режим мав на меті абсолютне і тотальне винищення усіх євреїв будь-де. У Львові теж Голокост досягнув своєї мети, знищивши третину його передвоєнного населення і невід'ємний чинник його історичної ідентичності. У той же час радянський режим вихвалявся своїм антифашизмом і боротьбою з «зоологічним націоналізмом» чи расизмом. І в цьому було чимало правди: коли він змушений був відмовитися від своєї де-факто профашистської політики у період між 1939 та 1941 рр., радянська армія зробила вирішальний внесок у поразку нацистської Німеччини. Однак і тут він залишив отруєний спадок. По-перше, розгорнувши власну пропаганду проти українського націоналізму, яка базувалася на примітивній дискредитації, наприклад, митрополита Андрея Шептицького, режим створив таку атмосферу, у якій будь-яка реалістична та ґрунтовна дискусія про насправді проблематичні стосунки між українським націоналізмом, німцями та євреями стала майже неможливою. Тепер радянська пропаганда й досі актуальна для одних, тоді як інші - навідріз відмовляються навіть думати і чути про те, що звикли вважати виключно нею.
По-друге, радянський режим мав власний репертуар засобів для підсилення антисемітських стереотипів. Тим, хто не пам'ятає, варто пригадати писанину Владіміра Бєляєва, який зробив блискучу кар'єру, одночасно спеціалізуючись на антифашизмі, атаках проти українського націоналізму та на «антисіоністській» версії антисемітизму.
По-третє, украй важливо, що з тривалої перспективи радянський режим придушував пам'ять про львівських євреїв, можливо, ще запекліше, ніж пам'ять про польську історію. Він також у збочений спосіб і вперто приховував пам'ять про Голокост, не заперечуючи фактів масових убивств, однак замовчуючи багато фактів специфіки винищення євреїв як євреїв.
Разом із радянізацією прийшла українізація. Як і щодо промислової модернізації, то не має жодних підстав вважати, що той спосіб, у який проводила радянська влада українізацію, був єдиним можливим. На превеликий жаль, він виявився саме тим, який став реальністю. Українізація на радянський манер почалася з вигнання і придушення пам'яті про поляків, виселених радянським режимом, а також про євреїв, знищених режимом нацистським.
У Львові, як і деінде, радянська українізація також означала визнання зверхності Росії, а відтак у своїй суті була колоніально забарвленою. Мабуть, Львів є особливий у тому сенсі, що він особливо швидко зумів позбутися ідеї культурної підлеглості. Тому знайти шлях бути уповні українським містом, водночас добре пам'ятаючи усіх тих, хто жив тут упродовж століть і був не меншим львів'янином, хоч і не був етнічним українцем - саме таким є наступний великий, необхідний крок, який Львів мав би зробити для подолання радянського спадку. Аби не дати йому здолати себе.
Довідка ZAXID.NET
Тарік Сіріл Амар - доктор філософії, академічний директор Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові.
Переклад з англійської - Роман Дубасевич.