«Кімната, де це сталося. Мемуари з Білого дому»

Уривок з книги Джона Болтона

09:43, 10 квітня 2021

У видавництві Vivat! вийшла книна «Кімната, де це сталося. Мемуари з Білого дому» американського дипломата, радника Республіканської партії, експерта з політичних питань Джона Болтона.

Цю книжку намагалися заборонити через суд, та, попри все, вона була опублікована. На посаді президента Дональд Трамп чотири роки ухвалював суперечливі рішення та втрапляв у національні й міжнародні скандали. Про них більшість знає переважно з новин. Та Джон Болтон може розповісти про характер і мотиви Трампа значно більше. Після написання цієї книжки Дональд Трамп звинуватив колишнього радника у розкритті секретної інформації. Ви зможете дізнатися, що насправді відбувалося за зачиненими дверима під час важливих обговорень, зокрема нюанси взаємодії Білого дому з Україною під час війни на Донбасі. Україна в цій книжці відіграє ключову роль. Також Болтон розповів про внутрішні причини політичної взаємодії Трампа з Китаєм, Північною Кореєю, країнами Близького Сходу та ЄС.

Джон Болтон – американський дипломат, радник Республіканської партії, експерт з політичних питань. Болтон був радником президента США з національної безпеки в адміністрації Дональда Трампа (2018–2019), заступником міністра юстиції США в адміністрації Рональда Рейґана (1981–1985 рр.) та представником США при ООН в адміністрації Джорджа Буша-молодшого (2005–2006 рр).

***

«Бий, убивай!» і псів війни спускай

У суботу 7 квітня 2018 року сирійські збройні сили здійснили хімічну атаку на місто Дума на південному заході Сирії. За початковими даними стало відомо про десяток смертей і сотні поранених, включно із жертвами серед дітей і з випадками серйозного отруєння небезпечними хімічними речовинами.33 Імовірно, для атаки було застосовано хлор, хоча також існували твердження щодо використання зарину та, можливо, інших хімікатів.34 За рік до того, 4 квітня 2017 року, режим Башара аль-Асада також застосував хімічну зброю, зокрема й зарин, у Хан-Шайхуні на північному заході Сирії. Уже через три дні Сполучені Штати завдали ударуу відповідь, запустивши п’ятдесят дев’ять крилатих ракет по місцю, звідки, ймовірно, була здійснена сирійська атака.

Очевидно, що сирійська диктатура не засвоїла уроків минулого. Політика стримування зазнала краху, і тепер питання полягало в тому, як відповісти належним чином. На жаль, навіть через рік після атаки у Хан-Шайхуні стратегія США щодо Сирії й далі залишалася геть безладною, не маючи чітких впорядкованих цілей і загальної стратегії. І тепер ми знову опинилися в кризі. Імперативом залишалася відповідь на цю останню хімічну атаку, але нам також потрібно було чимскоріше прийти до чіткого розуміння довгострокового плану захисту інтересів Америки в Сирії. Утім, риторика зустрічі РНБ, що відбулася за тиждень до атаки в Думі, свідчила про прямо протилежний напрям: вихід США з Сирії. Відступ означав би втрату навіть тих незначних здобутків, яких вдалося досягти за часів ганебної сирійсько-іракської політики Барака Обами, а це лише загострило б усі ті небезпеки, на які Обамова стратегія наражала США. А відповідальність за провал вибудувати чітку політику щодо Сирії навіть через рік після атаки в Хан-Шайхуні лежала на людині, що сиділа за легендарним столом «Резолют», «далі якого фішка не йде».

Близько дев’ятої ранку 8 квітня, не зраджуючи своїх традицій та й загалом традицій сьогодення, Президент Сполучених Штатів Америки Дональд Дж. Трамп написав у твіттері: Десятки людей, у тому числі жінки та діти, загинули в безглуздій ХІМІЧНІЙ атаці в Сирії. Місце нападу оточене сирійською армією й відірване від світу. Президент Путін, Росія та Іран несуть відповідальність за підтримку режиму тварини Асада. Вони заплатять за це високу ціну. Негайно зніміть облогу й дайте доступ до постраждалих та можливість розслідувати напад. Іще одна гуманітарна катастрофа без жодних на те причин. ЖАХ!

Через кілька хвилин він написав ще один твіт: Якби президент Обама перейшов оголошену ним Червону лінію, сирійська катастрофа вже давно закінчилася б! Тварина Асад відійшов би в історію! Це були чіткі й жорсткі заяви, але Трамп опублікував їх, не порадившись зі своєю командою з національної безпеки. Генерал-лейтенант Г. Р. Макмастер, мій попередник, склав свої повноваження у п’ятницю, а я розпочав роботу лише з понеділка. Коли я спробував організувати зустріч у неділю, юристи Білого дому не дозволили це зробити, оскільки офіційно я заступав на посаду лише з наступного тижня. Ця ситуація проілюструвала все значення слова «відчай».

Трамп зателефонував мені в неділю після обіду, і ми проговорили з ним (хоча переважно говорив він) двадцять хвилин. Упродовж розмови він постійно повторював, як складно розробити правильний план виходу з Близького Сходу, і час від часу зводив розмову до теми торгових воєн і тарифів. Трамп cказав, що щойно бачив виступ Джека Кіна (чотиризіркового генерала і колишнього заступника Начальника штабу Армії) на «Фокс Ньюс» і йому сподобалася ідея генерала знищити п’ять основних сирійських військових аеродромів, стерши з лиця землі всю авіацію Асада. Президент додав:

– Це питання моєї честі, – і ці слова нагадали мені відоме спостереження Фукідіда про те, що «страх, честь та цікавість» є основними рушіями міжнародної політики і, зрештою, війни.

Президент Франції Еммануель Макрон уже встиг зателефонувати й повідомити, що Франція активно розглядає можливість участі у військовому реагуванні під проводом США. Раніше тогодня зять Президента Джаред Кушнер доповів мені, що міністр закордонних справ Великої Британії Боріс Джонсон дзвонив йому зі схожим повідомленням від офіційного Лондона. Ці оперативні декларування підтримки вселяли надію. Щоправда, мені ще належало найближчими днями розібратися з тим, чому це міністр іноземної країни телефонує зятю Президента. Трамп запитав про одного зі співробітників РНБ, який був його активним прихильником ще з початку передвиборчої кампанії і якого я збирався звільнити. Він не здивувався, коли я повідомив, що ця людина замішана в зливанні інформації, і лише додав:

– Занадто багато людей знає занадто багато речей.

Ці слова підкреслювали мою найбільшу управлінську проблему: сирійська криза припала на той час, коли мені треба було цілковито реорганізувати РНБ, щоб запевнитися, що ми всі дивимося в одному напрямку, а це наче робити заміну гравців у розпал гри.

Не було часу для спокійних роздумів, інакше вир подій проковтнув би нас. У неділю я лише міг «запропонувати» співробітникам РНБ зробити все можливе, щоб дізнатися якомога більше інформації про дії режиму Асада (і про ймовірність подальших нападів) і продумати ймовірні варіанти дій США. Я призначив нараду співробітників РНБ о 6:45 понеділка, щоб розібратися з нашими позиціями й оцінити можливу роль Росії та Ірану в цій ситуації. Нам потрібні були рішення, які вималювали б ширшу стратегію взаємодії з Сирією/Іраком після перемоги над ІДІЛ, адже точкових маневрів у стилі гри «забий крота» було геть недостатньо.

Я виїхав з дому в супроводі новопризначеної охорони Секретної служби трохи раніше від шостої ранку, і ми рушили в напрямку Білого дому двома сріблястими «SUV». Діставшись Західного крила, я побачив, що Голова адміністрації Джон Келлі вже сидить у своєму південно-західному кутовому кабінеті на другому поверсі, що був далі по коридору від мого кутового кабінету з вікнами на північний захід, тож я зупинився, щоб привітатися. Протягомнаступних восьми місяців, якщо ми були на місці, зазвичай приїжджали близько шостої ранку, і це дозволяло дозволяло нам чудово узгоджувати всі справи на самісінькому початку.

Ранкова нарада о 6:45 співробітників РНБ підтвердила моє (і, як мені здавалося, Трампове) переконання, що атака в Думі вимагала рішучої й оперативної військової відповіді. США виступають проти використання будь-якої зброї масового знищення (ЗМЗ) – ядерної, хімічної чи біологічної, – адже її застосування суперечить нашим національним інтересам. Чи то у руках наших стратегічних супротивників, країн-ізгоїв або й терористів – ЗМЗ завжди ставить під загрозу життя американців і наших союзників.

Ключовим питанням подальших обговорень було те, чи перешкоджання використанню ЗМЗ не затягне нас іще глибше у сирійську громадянську війну. Відповідь – ні. Ми могли переслідувати життєво важливу для нас мету боротьби проти використання хімічної зброї без цілеспрямованих намагань позбутися режиму Асада, задовольняючи водночас і тих, хто прагнув рішучих дій проти його режиму, і тих, хто цього не хотів. Застосування сили було виправдане бажанням не дозволити Асаду й багатьом іншим вдатися до використання хімічної (або ядерної чи біологічної) зброї в майбутньому. Для нас Сирія була лише стратегічною проблемою другого плану, і питання, хто має в ній правити, не мало відвертати нашу увагу від реальної загрози – Ірану.

Я зателефонував Міністру оборони Джиму Меттісу о 8:05. Він сказав, що нашою справжньою проблемою є Росія, і пригадав нерозважливу угоду Обами з Путіним 2014 року про «знищення» хімічного збройного потенціалу Сирії, якого, очевидно, так ніколи і не відбулося. І ось до чого це призвело. Не дивно, що Росія вже звинувачувала Ізраїль у хімічній атаці Думи. Ми з Меттісом обговорили можливі варіанти реагування на сирійську атаку, і він сказав, що надасть на розсуд Президента діапазон зі «слабшого, середньої жорсткості й жорсткого» варіантів. Я вважав такий підхід правильним. Я зазначив, що, на відміну від атаки 2017 року, цього разу і Франція, і Британія висловили попередню згоду завдати спільного удару у відповідь і це було хорошим сигналом.

З нашої телефонної розмови у мене склалося враження, що Меттіс читав із наперед підготованого тексту.

Після того мені зателефонував радник з національної безпеки Великої Британії сер Марк Седвілл, щоб продовжити тему розмови Джонсона й Кушнера. Дуже символічно, що моя перша іноземна розмова відбулася саме з Седвіллом. Тісна співпраця з союзниками в напрямку досягнення наших основних зовнішньополітичних та оборонних цілей зміцнювала позиції США і була одним із головних стратегічних завдань для мене. Седвілл зазначив, що політика стримування, очевидно, зазнала краху, а Асад «наловчився приховувати свій хімічний збройний потенціал». Зі слів колеги я зрозумів, що Британія хотіла, аби наша силова відповідь була ефективна як з воєнної, так і політичної точки зору, аби позбавити Асада його хімічної зброї, водночас відновивши режим стримування. Я поділяв такі бажання. Хоча ми й перебували у самому розпалі сирійської кризи, я скористався нагодою, щоб порушити питання Іранської ядерної угоди 2015 року. Я зазначив, що з моїх численних розмов із Трампом можна дійти висновку про високу ймовірність того, що тепер Америка точно вийде з угоди. Я підкреслив, що Президент іще не ухвалив остаточного рішення, але нам уже потрібно подумати про шляхи встановлення контролю над Іраном і збереження трансатлантичної єдності. Безперечно, Седвілла здивувала ця заява. Ані він, ані інші європейські лідери ще не чули такої риторики від американської адміністрації, оскільки до мене решта Трампових радників опиралися виходу з угоди. Седвілл прийняв новини з мужністю стоїка і сказав, що до цього питання потрібно буде повернутися одразу після розв’язання поточної кризи.

О 10:00 я спустився до Ситуаційної кімнати на планову нараду робочого комітету Ради національної безпеки – зустріч урядовогорівня. (Політики старого гарту називали це приміщення «Ситрум», але міленіали охрестили його «Візер» (Whizzer) від перших літер офіційної назви кімнати: «WHSR» («White House Situation Room»). З часу мого останнього перебування тут у 2006 році кімнату повністю відремонтували і значно удосконалили.

Зазвичай зустрічі робочого комітету очолював Радник з національної безпеки, але того разу цю роль взяв на себе віцепрезидент, очевидно, з метою допомогти мені у мій перший робочий день. Хай там як, але обговорення вів я, як того і вимагала процедура, і такого непорозуміння більше ніколи не траплялося. Це наше перше годинне обговорення дозволило різним підрозділам висловити свої думки щодо подальших дій. Я наголосив, що нашим першочерговим завданням було зробити так, аби Асад дорого поплатився за використання хімічної зброї, а також відновити механізми стримування, які унеможливили б подібні атаки в майбутньому. Нам потрібно було вжити політичних та економічних заходів і водночас завдати військового удару, щоб продемонструвати свій комплексний підхід і єдність із Британією та Францією.

Ми мали не просто скласти план точкової відповіді на останню атаку, а й прорахувати можливі подальші кроки Сирії, Росії та Ірану. Ми знову й знову обговорювали, що нам було і не було відомо про сирійський напад і як отримати детальнішу інформацію про нього, зокрема про те, чи використовувався в цій атаці зарин, чи лише хлор. На цьому етапі Меттіс майже дослівно повторив свої попередні слова про те, що Пентагон надасть на розсуд Президента діапазон із варіантів реагування від слабшого до найбільш жорсткого.

До першої дня ми безперервно працювали над сирійським питанням, ще й на додачу заповнюючи цілу купу офіційних урядових документів. А тоді мене покликали в Овальний кабінет. Представниця США в ООН Нікі Гейлі (яка брала участь у засіданні робочого комітету через захищений канал зв’язку з Нью-Йорка) телефонувала запитати, що вона має сказати того дня в Раді Безпеки. Очевидно, то була звична для неї процедура, але мене така поведінка вразила, оскільки це цілковито виходило за межі норм роботи РНБ. Як колишній посол ООН, я сам не раз замислювався, чи за цей останній рік з гаком Гейлі, бува, не під чиюсь диктовку представляє нашу країну в ООН. Тепер я бачив, як це відбувалося насправді. Я точно знав, що ми з Майком Помпео ще повернемося до цього питання, коли його затвердять на посаді Державного секретаря. Утім, наша розмова почалася з того, що Трамп запитав, чому колишній Держсекретар Рекс Тіллерсон, перш ніж залишити пост, схвалив виділення 500 мільйонів доларів економічної допомоги Африці. Я підозрював, що ця сума була затверджена Конгресом у ході процедури розподілу витрат, але сказав, що перевірю це питання. Трамп також розпорядився, щоб я промоніторив новини про закупівлю Індією російського зенітно-ракетного комплексу С-400, оскільки Індія заявила, що С-400 кращі, ніж американська оборонна система «Петріот». Тоді ми перейшли до питання Сирії. Трамп проінструктурував Гейлі, щоб та відповіла щось на кшталт: «Ви чули слова Президента [через твіттер], і вам слід прислухатися до них». Я запропонував, щоб після засідання Ради Безпеки Гейлі виступила перед пресою разом із послами Великої Британії та Франції зі спільною заявою. Я сам так робив багато разів, але Гейлі відмовилася, бажаючи сама-одна позувати перед камерами, висловлюючи позицію США в Раді Безпеки. Це стало певним сигналом для мене.

По обіді я зустрівся зі співробітниками РНБ, які займалися питаннями ядерного озброєння Ірану, і розпорядився, щоб вони підготували план виходу з угоди 2015 року протягом місяця. Коли Трамп остаточно вирішить вийти з угоди, він мусить мати перед собою готове рішення. Жодні подальші перемовини з Великою Британією, Францією та Німеччиною не могли «реанімувати» угоду. Ми повинні були вийти з неї й розробити ефективну подальшу стратегію для блокування зусиль Ірану в напрямку отримання ядерної зброї й засобів її транспортування. Мої розпорядження не могли бути великим сюрпризом ні для кого, адже я вже не раз публічно висловлював подібну риторику, та все-таки я відчував, як важко зітхнули мої підлеглі, які до того стільки часу працювали не покладаючи рук, щоб врятувати угоду.

О 16:45 я знову з’явився в Овальному кабінеті для телефонної розмови Трампа з Макроном. Як правило, я приєднувався до дзвінків Президента з іноземними лідерами, адже такою була багаторічна стандартна практика. Макрон ще раз підтвердив бажання Франції дати спільну відповідь на хімічну атаку Сирії, про яке він уже заявив публічно (потім він ще й фактично приписав собі заслугу за ініціювання цих спільних дій!). Він відзначив, що прем’єр-міністерка Великої Британії Тереза Мей готова діяти найближчим часом. Макрон також порушив питання бомбардування сирійської авіабази Тіас, яке відбулося раніше того понеділка. У Тіасі був розміщений іранський зенітний ракетний комплекс, тож на тлі наших військових приготувань також існував ризик контратаки з боку Ірану. Пізніше я поспілкувався з Філіппом Етьєнном, моїм французьким колегою та дипломатичним радником французького президента, для координації дій згідно з планом Трампа – Макрона.

Слухаючи розмову двох президентів, я зрозумів, що коли військові дії розпочнуться до кінця тижня – а це здавалося цілком імовірним, – то Трамп муситиме залишатися у Вашингтоні. Коли телефонна розмова завершилася, я сказав Президентові, що йому варто відмовитися від участі в Саміті Америк, що мав відбутися в той час у Перу, і відправити Пенса замість себе. Президент погодився і сказав мені сповістити про це Пенса й Келлі. Коли я повідомив новину Келлі, той застогнав у відповідь, адже всі приготування вже були закінчені. Я лише додав:

– Тільки не починайте мене ненавидіти в перший же день, – і він погодився, що іншого виходу не було.

Тоді я попрямував до кабінету віцепрезидента, між кабінетом Келлі й моїм власним, щоб і його ввести в курс справ. Поки ми розмовляли, до нас зайшов Келлі й повідомив, що ФБР приходило з обшуком до офісів Майкла Коена, адвоката Трампа, який «розрулював» його скандальні питання, пов’язані з угодами про нерозголошення, на кшталт історії зі Стормі Деніелс, які заледве можна назвати справами державного значення. Хай там як, але за весь час, що я провів разом із Трампом упродовж того тижня (а ми тоді чимало попрацювали разом), він жодного разу не згадував про Коена. Ніщо в його поведінці не вказувало на те, що Президент узагалі думає про нього, і це питання він обговорював лише тоді, коли преса питала щось напряму.

У понеділок увечері Президент провів щопіврічну вечерю для Об’єднаного комітету начальників штабів та бойових командирів для обговорення актуальних питань. Ця зустріч також стала прекрасною можливістю вислухати їхні погляди щодо сирійського питання. Якби це не був мій перший робочий день і якби думки всіх присутніх не поглинуло виключно вищезгадане питання, я б поговорив із кожним з них особисто, щоб уточнити їхні робочі зобов’язання. Утім, це було не на часі.

Наступного дня о 8:30 я знову поспілкувався з Седвіллом, готуючись до запланованої опісля телефонної розмови Мей і Трампа. Седвілл знову наголосив на потребі пришвидшити дії, і я замислився, чи не позначився внутрішньополітичний тиск у Британії на рішеннях Мей, адже наступна сесія парламенту мала розпочатися 16 квітня. Мені не давав спокою той безпрецедентний факт, що колишньому прем’єр-міністру Девіду Камерону не вдалося отримати схвалення від Палати громад щодо нападу на Сирію після того, як режим Асада перетнув окреслену Обамою «червону лінію» в застосуванні хімічної зброї. Отже, щоб уникнути подібного ризику, потрібно було діяти до повернення парламенту. Седвілл також схвалював те, що, розглядаючи різні варіанти реагування, Пентагон радше тяжів до жорсткіших військових заходів, оскільки Велика Британія поділяла таку стратегію, а також підтримувала необхідність вироблення всеосяжної стратегії поводження з Сирією. Під час розмови з Трампом Мей повторила Седвіллові слова про необхідність оперативних дій. Із Трампових відповідей було зрозуміло, що він сповнений рішучості, однак також було видно, що Мей йому не дуже подобалася. Як на мене, це почуття було взаємним. Упродовж того тижня я кілька разів спілкувався зі своїм ізраїльським колегою Меїром Бен-Шаббатом щодо авіаудару по сирійській авіаційній базі Тіас та щодо тривожної присутності Ірану в Сирії.

Протягом тижня ми отримували дедалі більше інформації про напади, і я провів чимало часу, вичитуючи нові дані, а також стоси й стоси секретних матеріалів щодо решти світу. Роки роботи на державній службі навчили мене завжди намагатися здобути максимум інформації. Я міг погоджуватися чи не погоджуватися з якимись аналізами чи висновками, але ніколи не відмовлявся від можливості дізнатися більше. Хоча з’являлися нові й нові публічні звіти, що засвідчували використання хімічної зброї режимом Асада, ліві журналісти та й навіть деякі коментатори «Фокс Ньюс» заявляли про відсутність доказів. Вони помилялися.

Друге засідання підкомітету РНБ з питання Сирії відбулося о 13:30. Цього разу ми знову переважно вислуховували звіти щодо планів і заходів різних органів стосовно рішучих дій у відповідь. Уже згодом я зрозумів, що найбільше палиці в колеса нам встромляє Меттіс. Він не підготував жодних варіантів можливих цілей на розгляд РНБ чи юридичного радника Білого дому Дона Макґана, якому потрібно було написати висновок щодо законності будь- якого остаточного рішення Трампа. Мій багаторічний та інколи гіркий досвід підказував, що саме тут відбувалося. Меттіс точно знав, яких воєнних рішень він хотів від Трампа, і знав, що для того, щоб Президент пристав саме на його пропозиції, потрібно зробити так, аби ніхто до останнього не знав про них і, відповідно, не міг втрутитися. Правда життя полягала в тому, що замовчуванням, грюканням кулаком по столу, затягуванням, введенням інших в оману й представленням своїх думок в останню мить, коли їх можна подати найвигідніше, такі хитромудрі бюрократи, як Меттіс, отримували те, чого хотіли. Засідання робочого комітету завершилося без чіткого результату, хоча після невеличкої емоційної перепалки за столом Ситруму Меттіс зрештою пішов назустріч Макґану. Я не думав, що нам доведеться стикнутися з таким обструкціонізмом, але Меттіс непохитно гнув свою лінію. Не можна сказати, що він переступив межу, однак він впевнено до неї наближався, як я сказав Пенсу й Келлі після зустрічі.

Почавши близько 15:00, ми провели майже дві години в Овальному кабінеті на «зустрічі», під час якої без упину перескакували з одного питання на інше. Трамп хвилювався через ймовірні жертви серед росіян у Сирії з огляду на їхню численну військову присутність, яка різко зросла за роки президентства Обами. Це побоювання було виправданим, і ми вирішили питання, попросивши Голову Об’єднаного комітету начальників штабів Джо Данфорда зателефонувати своєму російському колезі Валерію Герасимову, аби запевнити його, що будь-які вжиті нами військові заходи не будуть направлені проти їхньої військової техніки, майна чи особового складу. Цей канал комунікації між Данфордом і Герасимовим уже багато років розцінювався як важливе надбання для обох країн, і часто він спрацьовував ефективніше, ніж традиційні дипломатичні засоби, коли потрібно було впевнитися, що і Вашингтон, і Москва чітко розуміють інтереси й наміри одне одного.

О 15:45 відбулася друга телефонна розмова Трампа і Макрона, під час якої французький президент наполягав на оперативних діях і погрожував почати діяти одноосібно, якщо ми занадто затягуватимемо підготовку, про що він уже раніше заявив публічно. Це було абсурдно й потенційно небезпечно. Французи грали на публіку, але Трампові зрештою вдалося повернути контроль. Однак Макрон мав рацію щодо необхідності діяти швидко, на відміну від Трампа, який помилково схилявся до повільнішого сценарію. Що швидше ми завдамо удару у відповідь, то чіткішим буде наш меседж Асаду та іншим. Ми ще досі не мали напрацювань Пентагону, і двоє лідерів не могли обговорити конкретні об’єкти атаки. Однак здавалося, що Макрон схилявся обрати удар середньої тяжкості, хоч які були ті об’єкти, бо слабкий був заслабким, а сильний – занадто агресивним. Я поняття не мав, що він хотів цим сказати, і не був впевнений, чи він сам розумів, чи просто щось із себе корчив.